Наталину книгу зі зворушливою присвятою я дістала з рук усміхненої поштарки. Пам’ятаю, як милувалася вишуканою і стильною обкладинкою, як хвилювалася, починаючи читання – добре знаючи авторку “Мелодії”, переймалася, навіть не за те, чи сподобається мені книга – була певна, що так, бо це мій улюблений жанр – а радше за те, чи зумію я книгу відчути. Мені здається, що зуміла.

«Відлуння: від загиблого діда до померлого» Лариси Денисенко можна назвати навіть романом-притчею, настільки він метафоризований і космополітизований. Уміє якось так письменниця через просте, одиничне, малювати світ. Сюжет не завантажений діями-подіями, фабула проста, але ця простота - то лиш свідчення вищого пілотажу у написанні історії. А вона – про молоду німкеню, яка за своєю позірною благополучністю має багато життєвих ран і проблем.

     Книги цього видавництва читаю із задоволенням. І ось знову, буквально за два дні прочитала нову книгу «Кава з кардамоном». І, якщо говорити про перше моє бажання після прочитання книги, то це кава. А точніше кава з кардамоном:) Чесно кажучи, каву п`ю нечасто, я - фанат чаю. Але так захотілось запашної кави з кардамоном, молоком та медом…М-м-м. ..

     Змалечку я уявляла себе індіанкою і мріяла побувати в далеких країнах, де височіють таємничі піраміди, де живуть нащадки сміливих і незвичайних індіанців. Я читала книги, статті, дивилась фільми про їх життя. З часом моєю мрією стали не тільки ці місця, а й взагалі весь світ, такий незвичайний і різноманітний. Мені хотілось побувати у всіх віддалених куточках нашої планети.