Відлуння: від загиблого діда до померлого

«Відлуння: від загиблого діда до померлого» Лариси Денисенко можна назвати навіть романом-притчею, настільки він метафоризований і космополітизований. Уміє якось так письменниця через просте, одиничне, малювати світ. Сюжет не завантажений діями-подіями, фабула проста, але ця простота - то лиш свідчення вищого пілотажу у написанні історії. А вона – про молоду німкеню, яка за своєю позірною благополучністю має багато життєвих ран і проблем. Я читала і думала, наскільки хисткі стежинки, якими ми йдемо по життю, і наскільки вони бувають стрімкі, з несподіваними бічними доріжками, які здатні змінити все. Дідусь дівчини, якого всі вважали загиблим у війну, з'ясувалося, доживав свого віку у божевільні. А вона ж так пишалася ним досі! Її дорога слідами всієї цієї історії – також метафора: шукаючи своє коріння, зможеш побачити і небеса. « Можливо, Ханне має рацію, люди, в яких є діти, починають жити майбутнім, а не минулим. Але тільки розібравшись зі своїм минулим, ти можеш стати сильнішим та відчути себе впевненим» - десь так… Хочеться думати і думати, благо, письменниця дає для цього поживу. Вставні легенди про дівчат – дуже різних: за національністю, зовні, поглядами, життєвими історіями – також притчі про те, що нічого не буває випадково. Суцільні флешбеки (повернення в минуле) також спонукають думати, аналізувати, аж до якогось анатомічного розтину себе. І це стає як катарсис – такі ось думки. «Знаєте, деякі люди та стосунки також виглядають багатообіцяльними, але після невеличкої перевірки – здуваються і зникають» - ось, приміром, про людські стосунки. Просто, так? Але ще спробуйте додуматися до такої простоти...