Мабуть, те, що книжку писав учасник подій, було і складно, і легко. Легко, бо все це він бачив на власні очі. Важко - бо спробуй не скотитися в пафос, коли пишеш про те, що пережив.

Особливо, якщо ситуація не така, як у нас, коли наче ніхто й війни не оголошував. У них там все було ясно: Сербія напала й хотіла приневолити назад Боснію, Словенію і Хорватію.

Село було порожнє, як мертва душа, така мертва, що ми своєю присутністю вже не могли її оживити

     Немає на світі людини, яка колись не опинялася на розпутті. І часто від того, на який шлях покличе душа, залежало чимало — яким буде власне майбутнє й майбутнє нащадків, та й загалом — чи судиться дати світові тих нащадків, чи спом’яне хтось твоє ім’я, коли сплинуть роки, а чи висиплеться воно разом з іншими долями-піщинками на саме денце клепсидри  історії…

Нотатки про роман Івана Корсака «На розстанях долі»

     «Ніч добігала свого куцого краю, блискаючи срібними литками з-під зарошених спідниць»… Що скаже лише одне це речення пересічному читачеві? Мабуть те, що читатиме він твір, дія якого відбувається у селі, бо ж, погодьтеся, до гучного міста таке порівняння виглядало б не надто доречним. Напевно, читач одразу зацікавиться, бо останнім часом у нас популярно писати на таку тематику, і з-під пера письменників все частіше виходять романи в жанрі сільського реалізму.