Ложка дьогтю в бочці меду (Або як через сучасну зарубіжну літературу просувають гендерну ідеологію…)

    Роман швецького письменника і блогера Фредеріка Бакмана «Чоловік на ім’я Уве», який вийшов у видавництві «Книголав», знайомить нас на перший з доволі тривіальною, а часами й неприємною особою головного героя. Однак не все так просто… І в цьому саме полягає цінність твору.
    За маскою мізантропа, який уже вкотре безуспішно намагається вкоротити собі віку, ховається людина з нелегким минулим, глибокими зраненнями і, як не дивно, стійкими моральними принципами. Важко повірити? Ф. Бакман шар за шаром зніме усі маски з чоловіка на ім`я Уве і покаже, що всі ярлики, крізь призму яких ми звикли сприймати інших людей, - омана. Кожна особа – цінна і має в собі приховане світло. І суспільна думка про неї цьому не завада.
    Але поряд з тріумфом людяного в Уве бачимо в романі і тріумф темного, протиприродного і безглуздого під прикриттям добра. З розвитком розповіді в житті головного героя з`являються все нові й нові друзі. Вони і стають тими, хто допомагає Уве віднайти втрачений сенс життя. Кожен зі своїми особливостями – позитивними й негативними, які поступово автор відкриває перед читачем.
    І ось посеред них з`являється хлопець Мірсад. Уве за своєю звичкою виносить про нього свій вердикт: «Збоченець!» Але це ще той Уве, «злий», нерозкритий. Розкритий вже заспіває іншої, толерантної, антидискримінаційної. А поки що його сусідка Парване виправить: «Треба казати «гомосексуал». Або «ЛГБТ-особа». Треба ж, автентична іранка, а як пройнялася відповідною ідеологією! Тут правдивість роману вже починає кульгати на обидві.
    А далі все, що стосується Мірсада, розвивається за класикою жанру. Він не з’являється на сторінках книжки надто часто, щоб не муляти очі пильному мислячому читачеві. Бо ж твір зовсім про інше. Його ідея – показати глибокий духовний світ іншого героя, в майстерності чого Ф. Бакману не відмовиш. А цей створює тло. Але яке?! І з якою метою?
    Приспати увагу читача. Показати, що це норма. Як багато інших сучасних художніх романів кінцівку перипетій стосунків чоловіка і жінки подають у ліжку або в цивільному співжитті без найменшого натяку на шлюб, відповідальність одного перед одним, взаємного пошанування гідності. То що ж виходить? Невже це дійсність, яка творить літературу? Чи все таки література творить дійсність, вигідну певним людиноненависницьким колам?
    Мірсад зображений як непоганий хлопець, і він вносить свою лепту у спасіння Уве. Від цього стає ще неприємніше. Чим нас годують? І то через доволі хороші зразки сучасної європейської літератури, а не через примітивне пропагандистське чтиво.
    Пригадується відома притча про двох жаб, яких намагалися зварити. Одну кинули в окріп, і вона зразу ж вистрибнула, врятувалася. А другу – в холодну воду, яку поступово підігрівали аж до тієї температури, від якої вже рятунку не було. Потрапив би нам до рук примітивний твір з відвертою пропагандою гендерної ідеології, де збоченець на збоченцю і збоченцем поганяє, нас би вирвало, і більше кількох сторінок ми б не прочитали. А тут заінтригували психологізмом, життєвими перипетіями, боротьбою за місце під сонцем, і впорснули трохи дьогтю. Щоб звикали до нового смаку меду.
    Потім просунуть законопроекти, які на юридичному рівні проголосять це нормою і узаконять переслідування тверезомислячих. Введуть «новояз» - «нову» антидискримінаційну риторику. Через «нову» українську школу навчать дітей, як святкувати Великдень, вірити в Бога та ставитись до своїх ближніх «по-правильному», «по-новому». Як недавно в онлайн-уроці з англійської мови для п’ятого класу, які продукує Міністерство освіти й науки, його ведуча вийшла на відеозв’язок з подругою Оленкою з Британії – особою з явними ознаками старечої деменції на обличчі, обвішаною райдужною символікою, а та розповіла, як вони з коханою пасочки святили.
    Для тих, у кого Великдень – це лише свячення пасочок, зійде. Ось так і принижують у нас високу гідність, даровану Богом через наділення кожної людини Його образом. Про неї сьогодні багато кричать, але розуміють під нею щось зовсім протилежне. Її не заперечують, ні, щоб люди, навчені гірким досвідом тоталітаризму, не відсахнулися від таких ліберальних поглядів. Її стверджують, але поступово вносять у її поняття певну надщербленість. Тріумф людини як дитини Божої в Ісусу Христі та Його перемогу над смертю заступають карикатурними походами певної категорії осіб з уквітчаними райдужною символікою кошичками. А тріумф по-справжньому Божественних рис милосердя, вірності, самопожертви, правдивості, чесності у сповидно невіруючому та агресивному Уве псується толеруванням ним морального зла, яке всіма можливими засобами хочуть сьогодні узаконити.