Коли Дніпро ще Дніпрою був (Володимир Рутківський)

Книга: Літописи Семисвіття. Книга 1. Діти переступу
Автор:
Зображення користувача Наталя Савчук.
Наталя Савчук
0
Оцінки відсутні
 
07.04.2017 - 19:47

      Розкривши книжку Наталі Савчук «Діти переступу», читач буде заскочений з перших же речень.  «На жилі дороги в сув’язі стежок і шляхів нанизувалися малі та великі силянки». Стривай, подумає він, що це за «силянки»? Якщо йдеться про звичне село, то воно ж походять від дієслова «селитися»? А тут воно «насиляється» на нитку доріг. Та коли подумати, в цьому щось є, бо без доріг село — не село. Але ж якось це дуже незвично… Та доки читач так розмірковує, на очі трапляє нова мовна дивовижа: «Ніч добігала свого куцого краю, блискаючи срібними литками з-під зарошених спідниць» — немов дівчисько, що поспішає додому з побачення, аби мама не лаяли. А ще «десь приплямкував сухими губами висохлий зі старості ручай». Тож, коли читацький погляд зупиниться на останній сторінці, сприйняття все ще розкошує усім тим образним багатством.
      А між тим у Краї, що розкинувся межи Случем і Дніпрою (набагато пізніше чоловіки перейменували його на «Дніпро»), все йшло так, як і заведено з давніх давен. Роботяще і язикате жіноцтво нічим не відрізнялося від нашого сьогоднішнього, чоловіки полюбляли гарну компанію і розкішні форми своїх дружин, а діти з-за кущів підглядали за цим усім. От тільки прості іменники «врода», «ваба», «лихо», «лют» були ще іменами власними; старезній бабі нічого не вартувало час від часу перекидатися на красуню; мале хлоп’я з переляку здатне миттєво перевтілитися в мишу; товстелезний вуж зненацька постає дебелим вусатим дядьком, ласим до горівки й гарної розмови. Магія і буденність тут сплелися так щільно, органічно й переконливо, що мимоволі думаєш: іншим наш прадавній світ і бути не міг.
      В анотації до книжки мовиться, що Наталі Савчук вдалося зазирнути в таку глибінь, куди сягав лише Толкін. А може, ще глибше? Адже герої «Володаря перстенів» живуть в епоху розвиненого патріархату, а персонажі «Дітей переступу» непогано почуваються ще в часі застійного матріархату. І, як водиться в кожному матріархаті, першу скрипку там відіграє жіноцтво, в нашому випадку — місцеві богині та божі з божичами. На відміну від своїх колег з Олімпу, вони працюють так само, як усі мешканці Краю, й місцевий нектар закусюють хлібом із салом та цибулею. Жіноцтво намагається дати лад усьому: доглядає за своїми та чужими дітьми, місить тісто, варить борщі і взагалі почувається справжніми господарками всього і всьому. Найбільше клопотів має чуйна берегиня Краю Гаїна. «На те вона й берегиня, щоб за всім встигати. У малої Калинки кошеня в став упало, хто має рятувати? Берегиня. У старої Дроботки на хижі солома зітліла, хто має стелити? Берегиня… Зачіпка-сусідка з Роду ледача, як той Лежень, хто її діти годувати має? Берегиня, бо то діти, хоч і дурної матері». За тими клопотами вгору глянути ніколи. Їй часто суперечить («Гаїні так хотілося до Чаруні у двір, як жабі до бусла в пельку») — але й доповнює її — лярва Чаруня, виразниця жіночої чуттєвості. Адже проукраїнська жінка, дарма, богиня вона чи ні, має не лише давати лад у господарстві, а й піклуватися за збільшення народонаселення Краю. А ще зі сторінок постають мати вітрів Стрига, є Сварга, є мавки, огневиці, підростають мала берегиня Врода та лярвина донька Ваба, які, судячи з усього, мають перевершити своїх матерів.
      А що чоловіцтво? Воно теж намагається бути при ділі — тримає кузні та водяні млини, випасає худобу, їздить, куди треба й не треба. Передусім воно представлене чоловіком Гаїни, кращим ковалем краю Будимиром, що, як здавен водиться, має бути її правою рукою. Його гідно доповнюють  головний мукомел  Мал, водяник Гребінь, син Рарогів (головного бога Краю) Семиярил, брат Лиха Враженко… І, звісно ж, без хлопчаків не обійтися. Це, насамперед, Волошко та його вірний друг Лют.
      І тільки десь на марґінесах перебуває пересічне й невиразне «люддя», яке позбавлене дару перевтілень, а тому тримається купно і огороджує місця свого помешкання неприступними мурами, аби туди не прибилося щось незвичайне.
      Трапилося так, що з великої любові до свого чоловіка берегиня Гаїна свідомо вчинила переступ: народила двійню — дівчинку Вроду і хлопчика Волошка. А це в Краї вважалося найстрашнішим лихом, адже берегині згідно зі своїм статусом повинні народжувати лише дівчаток, аби передати їм усю свою чуйність і силу. А тепер — треба ділити це на двох, удвічі зменшуючи силу і чуйність доньки. А за таке берегині загрожує смертна кара.
      А тут ще й з її чоловіком Будимиром час від часу коїться щось незрозуміле. І взагалі — як і звідкіля він з’явився в Стрибожі? Його могутні руки роблять своє діло, але цікаво — де вони навчилися цьому? Цього не відає ніхто. І ця обставина в пергу чергу не дає спокою самому Будимирові. Авторка з неабияким вмінням описує стан людини, що втратила родову пам’ять і відчайдушно намагається її відновити. А роду Будимир, схоже, не простого. Божич Семиярл називає його своїм батьком і натякає, що той був свого часу всесильним Рарогом, вогнедишним драконом, якого позбавили верховної влади. І хто це зробив — теж невідомо. Будимир не проти, аби поновити свій статус. Але для цього треба відшукати символ всевладдя. Але де і який він на вигляд? І що тоді станеться з Краєм, коли Будимир його знайде? Напевне, якась катастрофа. Бо вже, навіть не маючи ознак верховної влади, Будимир відверто ігнорує жіноче верховенства в Стрибожі. То хто зрештою переможе: елітний матріархат чи елітний патріархат? А може, цим скористається третя сила — оте  пересічне «люддя», яке здатне протиставляти чарівній силі лише силу своєї згуртованості? (Судячи з нашого теперішнього технократичного світу, в якому магії немає місця, так воно колись і сталося).
      Проте авторка тим поки не переймається. Вона майстерно насиляє одну розмаїту історію на ще вигадливішу іншу. Оповідь то в’юниться, мов безтурботна лісова річка, то майже зупиняється, аби читач мав змогу роздивитися якусь чарівну деталь, або й зривається до висот гоголівської «Страшної помсти». Диво твориться на рівному місці, слово сягає такої ж магічності, як і світ, що ним описаний. А світ цей по вінця заповнений дійством і дійовими особами — русавками, берегинями, лярвами, мавками, чугайстрами, охваями... І кожне має своє обличчя і свій гонор. Схоже, архітектоніка твору не має аналогів у сучасній літературі. Авторка майстерно використовує український фольклор, особливо перші, найдревніші казки. Але твір настільки цілісний і неповторний, що видається, ніби виріс не з казок, а навпаки — казки є сколком того дивного й неповторного світу, де неподалік покліпує важкими віями сам Вій…
      Складається враження, що авторка, стаючи до роботи, не думала, буде в неї читач чи ні — в тому сенсі, що й на гадці не мала загравати з ним, дбаючи про майбутню популярність. Просто надала своїм героям можливість жити і діяти так, як їм хочеться. І вони цим користуються сповна, чхаючи на літературні канони. Що ж до актуальної нині дискусії про місце ненормативної лексики в художніх текстах, то у Наталі Савчук вона відсутня. Та водночас авторка не є святенником, вона переконана, що деяку фізіологію можна і треба називати своїми іменами. Особливо полюбляє слово «цицьки». «Фі, як грубо!» — поморщиться рафінований читач. — Мали би бути «груди» чи «перса». І чомусь забуває, що у своєму ще цнотливому дитинстві він по кілька разів на день вимовляв: «Мамо, циці…»
      А цього добра у книжці більше ніж доста. І на всякий смак — то гострі дівочі, мов у кізки, то тугі, мов диньки, то такі, що й руками не охопиш. І все те добро при ділі, особливо під час ритуальних танців на Стрибозькому бубнищі. Тут наші прапра…бабусі витворяють таке, що й індійським танцівницям не снилося. Й не лише тому, що їм так хочеться, а через те, що віддалік стоїть чоловіцтво і аж хекає від розбуялої хіті. І треба її підтримати, бо ж збільшення народонаселення — то головна проблема будь-якого Краю. Тут же завбачливий автор ніби мимохіть виводить на перший план високі й густі кущі — на той випадок, коли якась пара не встигне добігти до сімейного ложа.
      Та ось що напружує. Герої «Дітей переступу» зайняті пошуками перстеника всевладдя, захованого в якомусь з бойових топірців. Але це вже було у Толкіна. Що це — авторське зізнання у відвертому наслідуванні класики? Чи просто недогляд — адже інколи автор у гонитві за сюжетом лише позначає якісь місця з тим, аби згодом до них повернутися. Це — загальна практика, бо незрідка рукопис довго блукає по видавництвах (навіть Толкіна це не обійшло!) і є час щось у ньому доробити. Проте цього разу трапилося інакше: Богдан Будний — перший видавець, до якого звернулася Н.Савчук, — спрацював так оперативно, що ні автор, ані її «група підтримки» не встигли й оком змигнути, як книжка побачила світу. Зрештою, може, той перстеник — лише пародія на твори послідовників Толкіна?
      Ясно одне: маємо крутий і навдивовижу запашний заміс. І очевидне «далі буде». Коли й наступні книги епопеї стануть на такому ж рівні — матимемо свій міфологічний епос, що його не соромно покласти поруч з найкращими імпортними взірцями.

Володимир Рутківський

http://www.umoloda.kiev.ua/number/2687/164/94212/

Далі ...

Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера