...Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш - то уже навіки.
Л. Костенко "Життя іде і все без коректур"

     Найідейніше українське видавництво «Смолоскип» видало окремою брошурою статтю Олега Ольжича «Дух Руїни. Сторінками історії». Власне сама стаття настільки невелика, що доцільніше буде відправити читача самому ознайомитись із нею, ніж описувати свої враження. Але все ж.

     Читач майже завжди являється вуаєристом в широкому розумінні. І це рятівне «майже», котре відділяє любов до читання від вищезгаданих девіацій визначене простим фактом – читач дістає те, що пропонує йому автор, а не те, що хоче прочитати, таким чином решту домислювати та доповнювати приходиться самотужки. Згадую про це тому, що книга, на яку пишу щось схоже на рецензію - не для неврівноважених. І не для тих, хто заходить надто далеко вглиб себе при такому домислюванні.

     Один з найвідоміших творів Олеся Бердника — роман «Чаша Амріти» — розповідає про людину, яка, погрузши в щоденній рутині, зрештою віднаходить сенс життя у служінні іншим. У виразних персонажах ми впізнаємо своє оточення: у приземлених та негативних — можливо себе та тих, чию компанію розділяємо неохоче, у позитивних — якими ми повинні бути самі та кого хочемо бачити навколо себе. Роман сповнений філософських роздумів про життя, Всесвіт та людську несправедливість. Це загальна риса творів Олеся Бердника.