Праворуч, де серце…

     Він повернувся до читача після тривалої відсутності. Це я про Олексія Волкова, одного з кращих авторів гостросюжетних творів в Україні. Шанувальники цієї літератури і просто всі, хто стежить за новинками, щиро здивуються: ну як, адже он не далі, як минулого року побачив світ його детектив «Слід на воді». І не має значення, що «Кримінальне чтиво» дало йому хоч і загалом приязну, але все одно - досить стриману оцінку. Факт лишається фактом: твір вийшов минулого року, тож про жодну тривалу відсутність тут не говоримо.
     Але я маю на увазі повернення не Волкова як автора жанрової літератури загалом, а саме як старого доброго Волкова. Того самого, якого я щиро заповажав після «Виконавця» та «Дня відбуття». Власне, цей роман восьмирічної давнини згадано тут не даремно. Адже в «Емісарі» автор або мимоволі, або - свідомо йдучи по накатаній та вирішивши згадати минулі успіхи, використовує сюжетний прийом, котрий збиває з пантелику читачів навіть більше, ніж питання: «Що відбувається?» Зокрема, спелеологи в «Дні відбуття» стикаються з таким собі племенем харгілонів, котрі репрезентують альтернативну цивілізацію. У «Емісарі» герої, Володимир Байда та його приятелька Інга, котрих єднає аномалія - розташоване з правого боку серце - дізнаються: саме так виглядали люди, поки в цивілізаційний процес не втрутилися прибульці, такі собі флюїди. Отже, наша шалена парочка мусить рятувати неправильний світ від катастрофи. Приблизно така сама місія - в героїв «Дня відбуття».
     Насправді в своєму новому романі Олексій Волков пропонує відразу три ймовірних пояснення, чому Байда та Інга з низького старту потрапили у вир карколомних пригод. Перше - це згадане вище втручання інопланетян. Друге, більш земне: правосердечний Володимир мусить зіграти роль такого собі Емісара, спеціально підготованої  в радянських спецшколах надлюдини, теж із аномальним розташуванням серця, аби ідентифікуватися за цією аномалією та отримати мільйони в банку. Нарешті, третє - зовсім приземлене: все це шпигунські ігри всіх можливих спецслужб, крім української. Де тут правда - дізнаєтесь на останніх сторінках.
     Та все ж таки є у сюжеті певна проблема. Вона не в тому, що «Емісар», як і «День відбуття», в певний момент починає нагадувати не реалістичний пригодницький, а нереалістичний науково-фантастичний роман. Цю проблему Волков у обох своїх творах з честю вирішив. Така загадка все одно краща, ніж детектив без убивства, як «Слід на воді», чи зовсім не властиве для цього автора епічне полотно «Переможець отримує все». Складність у іншому: бажання заплутати свого читача, цілком природне для автора трилеру, письменник починає втілювати аж надто буквально. Тобто, навіть підготований читач, яким я себе вважаю, заплутується в тексті, причинно-наслідкових зв´язках та мотиваціях усіх без винятку персонажів. Але, до честі досвідченого автора, плутанина розв´язується способом, котрий радив ще класик «чорного роману» Раймонд Чандлер: не знає, що робити - бий або стріляй.
      Бійки, стрілянина та порятунок із некерованого літака відсилають читача з досвідом до творів іншого класика жанру - Яна Флемінга, «тата» Джеймса Бонда. Загалом Олексій Волков демонструє не лише симпатію до голлівудських екшенів, а й знання, як надати перевіреним американським схемам українського звучання. До того ж маємо два в одному: нам пропонується не лише урбаністичний шпигунський трилер, а й історико-пригодницький роман, сторінки якого народжуються в уяві головного героя. Словом, навіть якщо не вистачає певної лінійності оповіді, вона цілком компенсується щирим бажанням Волкова зробити читачам цікаво.

Андрій Кокотюха

Переопубліковано з: http://bukvoid.com.ua/criminal/2012/09/06/122940.html