Олесь Бердник. «Вогняний Вершник»

     Віола, молодий вчений-астрофізик, являє собою чарівний синтез фізика та лірика. Прагнення до наукового пізнання у ній поєдналось із дитячою вірою в казку. Вона збагнула, що земна наука ще довго тупцюватиметься на місці, якщо буде ґрунтуватись на антропоцентризмі та закостенілій вірі у виключність земного життя. Вона не побоялась висміювання своїх сміливих гіпотез і, скориставшись нагодою, першою серед людей зробила стрибок до пост-людства та нового знання.

     Слова: дитячий, по-дитячому зустрічаються майже на кожній другій сторінці цього невеликого оповідання. Вони використовуються як в позитивному значенні, позначаючи наївність та відкритість головної героїні, так і в поблажливо-негативному — для оцінки стану сучасного людства та його науки, таким чином автор не засуджує людство, а висловлює надію, що колись воно подорослішає.

     Твір, незважаючи на невеликий об’єм, писався з 1967 по 1989 рік. І дуже тішить те, що автор таки дочекався того часу, коли в совєтській літературі впаде диктатура соцреалізму і йому не потрібно буде писати про КПСС, класову боротьбу та оспівувати комуністичний лад. Тому не бачимо у цьому оповіданні й згадки про комунізм та союз, хоч дія й відбувається в Україні, приблизно в той час, коли згідно лінії партії мало настати «світле майбутнє».

     Дещо розчаровує повна відсутність опису процесу космічних польотів та будь-яких інших технічних деталей. Ось Віола злітає з космодрому, а ось одразу вона біля комети, наче до неї було летіти три хвилини. Технічній стороні питання автор зовсім не приділяє уваги. Згадуються лишень якісь атомні двигуни. Але з відсутністю описів футуристичної техніки доводиться миритись, тому що твір не про те. Олесь Бердник не тратить час та зусилля на фантазування про техніку майбутнього тільки для того, щоб його вигадки здавались смішними вже через 20 років. Бо навіть ті фантасти, які випередили свій час та передбачили якісь наукові відкриття чи технічні витвори, у чомусь іншому часто дуже сильно прогадують. Тут тобі штурмани зорельотів, які розраховують траекторії польоту на логарифмічних лінійках, і комп’ютери майбутнього, в яких носієм інформації є перфострічка, і фантазії про життя на Марсі, Венері та Меркурії... Тому автор завбачливо описує лише те, що ніколи не застаріє — людське прагнення до пізнання та саморозвитку, віру у незбагненне та бажання до нього доторкнутись.

     Тут можна провести паралелі та водночас протиставити цей твір повісті Артура Кларка «2001: Космічна Одісея». Що в одному, що в іншому, герої летять крізь космос до загадкового об’єкту, і в кінці подорожі їх очікує прозріння, яке втім для решти людства загадки не розкриває. З іншого боку, Артур Кларк зосереджується більше саме на технічних деталях, і треба сказати, що йому майже точно вдалось не прогадати з прогнозами та не виглядати смішним у 2001 році. Олесь Бердник же заглиблюється у роздуми, переживання та мрії головної героїні, та ще й додає прекрасну історію кохання.

     Один момент у творі змусив мене ще більше полюбити Олеся Бердника. Для когось іншого він би може нічого не означав, але для мене це було дуже важливо. Будучи активним прихильником тверезого способу життя, я дещо засмучуюсь, коли бачу, що те чи ті, хто мені подобаються, якось пов’язані з алкоголем. Коли у фільмі чи книзі, які мені подобаються, п’ють спиртне, або бачу як заливаються пивом на концертах улюблені музиканти, я внутрішньо намагаюсь шукати їм якесь виправдання такої слабкості. Митці, що з них взяти... Ось і тут, прочитавши, як молоді вчені святкують з шампанським прихід в колектив Віоли, я напружився: ну от, і він туди ж. Але як же я радий був прочитати наступні слова Віоли:

— Я… не п’ю, — жалібно сказала вона, по-дитячому моргаючи віями. — Зовсім не п’ю. А ви… навіщо ви п’єте? Хлопці й дівчата перезиралися. Іван захихикав. Віола огляну­ла всіх, глибоко зітхнула. — Пробачте, мої нові друзі. — її голос сповнився дивною си­лою переконливості. — Пробачте, але я все скажу відверто. Ви мені повідомили свій девіз: “Ми з тобою однієї зоряної крові!” Це прекрасно. Тільки що ж означає ота зоряна кров? Чим вона буде відрізнятися від крові тих, котрі не просихають від алкогольної отрути? Всі ми на такому дивовижному шляху. Зоряна стежина пошуку — що може бути прекрасніше? І раптом — оце… Так, як і сотні років тому. Люди витирають навіть вікна своєї кімнати, а ми… заливаємо гидотою вікна власної душі. Чому ми тут? Чому не дивимось тепер на зорі? Хто справді зоряної крові, той зрозуміє мої почуття…

     Приємно зустрічати однодумців, особливо серед великих людей!

Гнат Хмельницький. Читацький щоденник

(за посиланням також короткий переказ твору та посилання на книгу у електронному вигляді і придбання паперової)