Олесь Бердник. «Чаша Амріти»

Книга: Чаша Амріти
Автор:
Зображення користувача Hnatt.
Hnatt
5.5
Рейтинг: 5.5 (2 голоси)
 
19.08.2012 - 03:46

     Один з найвідоміших творів Олеся Бердника — роман «Чаша Амріти» — розповідає про людину, яка, погрузши в щоденній рутині, зрештою віднаходить сенс життя у служінні іншим. У виразних персонажах ми впізнаємо своє оточення: у приземлених та негативних — можливо себе та тих, чию компанію розділяємо неохоче, у позитивних — якими ми повинні бути самі та кого хочемо бачити навколо себе. Роман сповнений філософських роздумів про життя, Всесвіт та людську несправедливість. Це загальна риса творів Олеся Бердника. Але його філософія — це не кабінетна професорська наука, а проста мудрість хлібороба чи пастуха, нерозривно пов’язаного з природою.
      Дія роману починається в час Другої Світової війни і розгортається через кілька десятиліть потому. Український солдат совєтської армії Михайло Сагайдак у німецькому полоні знайомиться з американським льотчиком Гаррі Соуном та індусом Свамі Рішідевою. Образ Свамі майже містичний — він володіє майстерністю йогів, зокрема навчився довго обходитись без їжі, спілкуватись на відстані зі своїм учителем, а також загалом дуже мудра та освічена людина, знає багато мов, серед них і українську. Можна припустити, що прототипом цього персонажу став Свамі Вівекананда, який сприяв популяризації ідей індуїзму на Заході, головний учень індуїстського святого Рамакрішни, що жив у 19-му столітті, або ж інший, непрямий учень Рамакрішни Свамі Прабхавананда, автор книги «Духовний спадок Індії», який підходить на роль прототипа і по часу, в який він жив. Усі вони, як і герой твору Бердника, проповідували служіння ближньому як суть всіх світових релігій та найвище призначення людини. Вміння Свамі Рішідеви, поряд із мужністю та рішучістю друзів, допомагають їм втекти, але він свято виконує заповідь учителя — не використовувати ці вміння заради власної вигоди, тож і з товаришів бере клятву надалі присвятити своє врятоване життя служінню людям.
      Читаючи, як головний герой Михайло втік з німецького полону, можна вже було уявити його подальшу долю по поверненню на «родіну»: арешт як зрадника (пам’ятаймо наказ №270 1941 року), допити, ГУЛАГ. Я готовий був прочитати це між рядків, але аж ніяк не прямим текстом у творі, виданому в 1968 році в совєтському союзі! Та й загалом, що дивно, роман вільний від соцреалістичних маразмів про світле майбутнє. Хоча, мабуть за такі речі його книги й вилучали з продажу та бібліотек. Та і в таборах сам Олесь Павлович був не за красиві очі, і зі спілки письменників його виключали не просто так.
      Автор торкається тем, які зараз у багатьох людей викликають цікавість чи навіть захват: окультне підґрунтя Третього Райху, Шамбала, іншопланетні «старші брати» серед нас, розвиток «надприродних» здібностей людини (пишу в лапках, тому що, як і Бердник, вважаю такі здібності природними, але мало дослідженими). Ті, у кого викликають трепет імена Миколи Реріха, Марії Блавацької чи Гвідо фон Ліста, обов’язково знайдуть для себе цікаве у цій книзі.
      До слова, іншопланетні гості у Олеся Бердника — завжди саме «старші брати», а не ворожі загарбники, чий образ такий поширений у науковій фантастиці. Він вірить у те, що ніяка ворожо настроєна цивілізація не зможе розвинутись настільки, щоб мандрувати до інших зірок. І справді, важко уявити, як може сучасне розбратане та темне людство летіти до інших зірок, не полишивши війн та сутичок між собою і не об’єднавши для цієї мети зусилля всієї планети. Конкуренції між наддержавами в якості стимулу вистачило лише на кілька польотів до місяця. А до інших планет навіть нашої Сонячної системи літають поки лише автоматичні апарати і навряд чи це скоро зміниться. Але якщо все людство об’єднається у єдиному братерстві, то чи зможуть у нього ще виникнути думки про те, щоб вбивати чи грабувати таких же людей з інших зірок? Ні, тут у нас буде єдиний шлях: вгору, до вищих порядків організації, до подальшого об’єднання із зоряними братами. Як загадкові творці чорних монолітів у «Космічній Одісеї» Артура Кларка, ми зрозуміємо, що розумне життя — це найвища цінність у Всесвіті. Ось і в Олеся Бердника завжди космічні брати прибувають на Землю, щоб скеровувати людей до вершин духу, але не втручатись у їхнє життя безпосередньо, а лише пропонувати руку допомоги тим, хто знайде в собі силу попросити про неї.
      Таку історію бачимо в розповіді лікаря Сокола про паломництво до Біловодів-Шамбали. Цю розповідь з розділу «Слово шосте. Чаша Амріти» можна сприймати як окремий твір, оповідання у романі. Імовірно, що основою для цієї історії, окрім власне алтайських легенд про Біловоди, послужив подорожній щоденник Миколи Реріха «Алтай-Гімалаї» чи інші його твори. На такий висновок наштовхує також опис монгольського князя-розбійника Дже-Лами, що отримав освіту у Петрограді, а в пустелі Гобі руками полонених зводив собі місто-фортецю. А взагалі до теми пошуків Шамбали чи Швета-Двипи Олесь Бердник звертався не раз: подібна подорож описується у «Подвизі Вайвасвати» (де ще детальніше описані позаземні гості та їх можливості) та «Лабіринті Мінотавра».
      Будучи вихованим на біографічному методі дослідження літератури, де творчий шлях письменника неминуче і нерозривно пов’язаний із життєвим, я не можу не помічати, що деякою мірою Михайло Сагайдак — це сам Олесь Бердник. У обох батько сільський коваль, обоє пройшли війну, і, здається, у стосунках Михайла з дружиною Ніною Олесь Бердник змальовував свій перший шлюб. Тому що складно уявити, як міг щасливий шлюб, а тим більше щасливий шлюб життєлюба Олеся Бердника породити українофоба-сталініста Мирославу Бердник. Але роблячи такі припущення, я ступаю на хиткий ґрунт, тому що не знаю про стосунки Олеся Бердника з його першою дружиною, а про Мирославу Бердник суджу лише з її публікацій. А якщо й задатись метою дізнатись якісь особисті подробиці, то почуватимусь так, ніби пхаю носа не в свої справи. В принципі так воно і є. Цей момент біографічного методу, який межує із «жовтою» журналістикою, мені вкрай не подобається. Але, ще раз звернувшись до нього, маю відмітити дивний збіг: хоч твір написаний 1968 року, у історії кохання Михайла з Ганнусею можна впізнати історію Олеся Бердника і його другої дружини, яка теж за віком годилась йому в доньки, але ця подія сталась 1972-го року — ось що дивно. Можливо, саме ця книга спровокувала такий поворот подій.
      Образ Ніни, дружини Михайла, дуже яскравий, що і наштовхує на думку про паралелі з біографією автора. Але якщо вона і не змальована з його особистого життя, то легко можна уявити Ніну як збірний образ корисливої жінки, яка дбає лише про те, щоб жити у розкошах та мати високе становище в суспільстві. Вона контролює всі витрати Михайла, сплановує його життя і задоволена тим, що все йде по її плану. Навіть себе вона переконує в тому, що вона робить благо в першу чергу своєму чоловікові, а не собі. Михайло ж часом ловить себе на думці, що навіть обійми та поцілунки дружини викликають у нього огиду. Автор майстерно передає цю невловиму відразу словами:

Він обняв пухке, тепле тіло дружини. Воно м’яко піддавалося, звично вигиналося для поцілунку. В якусь неуявну мить десь у підсвідомості промайнуло почуття відрази до Ніни. З’явилося й зникло. Звідки, чому? І це вже не вперше…

     Йому вдається передати думки Михайла не описом власне того, про що він думає, не прямою мовою, а мовою автора, який співпереживає своєму персонажеві. Хоч Ніна описана вродливою, але ось у такі моменти ми бачимо її такою, якою вона є у очах Михайла:

Ляснули двері. В коридорі почулися дріботливі кроки. Ми­хайло звівся з дивана. Радісно зойкнула Ніна, кинула на підлогу сумку, метнулася до чоловіка. Повисла на плечах, припала мокри­ми губами до його вуст. Одхилилася, сяяла прозорими емалевими очицями, раділа.

     Михайло часто припадає до чарки і віддається п’яним роздумам над жалюгідністю свого життя. Цей жаль до себе створює додатковий контраст з історіями життя Гаррі та Рішідеви, які знайшли своє призначення та стали гармонійними особистостями, на відміну від Михайла. Контрастує ця картина і з тією гармонією, яку сам Михайло віднайде в фіналі.
      Попри яскравість та влучність негативних образів, творчість Олеся Бердника захоплює насамперед світлими та позитивними персонажами. Такими є Свамі, який зробив самопожертву своєю головною метою, Гаррі, який попри всі спокуси звичайного життя, присвятив себе прагненню людини проникнути вглиб Космосу, помічник Михайла Сашко — втілення молодого вченого, не зіпсованого кар’єризмом та пристосуванством. Та найголовніший позитивний образ роману — Ганнуся, дівчина з закарпатського села, донька пастуха, просту та непросто здобуту життєву філософію якого вона перейняла. Вона уособлює незіпсовану чистоту дитячої душі. Ось приклад мудрості Ганнусиного батька:

Гріх, каже, плакати за померлим. Ще за злодієм, за лихим чоловіком, як помре, можна сплакнути. Бо жаль, що чоловік не зумів порядно прожити. А за трудящою людиною навіщо плака­ти? Одробив своє, одлюбив, пройшов важкий гостинець, треба й спо­чити.

Ця думка про невірне ставлення до смерті, що нав’язується людям, згодом зустрічається і у словах лікаря Сокола, і у записах Свамі Рішідеви, але Михайло остаточно зрозумів її, тільки коли сам пережив ряд важких втрат.
      Хоч Михайло ще в молодості дав клятву присвятити своє життя іншим, та лише після багатьох років марно прожитого життя він усвідомлює свою клятву і розуміє, що саме в служінні іншим і варто шукати сенс життя і лише тоді воно буде повним та насиченим. Попри всі трагедії, що випали на його долю, ми прощаємося з Михайлом, сповненим оптимізму. І переймаємо цей оптимізм собі.

Підлість та хижацтво навчають мене бути людяним. Вороги гартують мужність мою. Небезпеки стверджують рішимість досяг­нути мети.

Іду — нескорений, непереможний, творець і творення, іду із лона Матері Землі до Лона Матері Вселенської. І скажу їй — Ма­тері Безмірності:

— Я єсмь! Не пилинка, Мамо, не ефемера, не нікчема! Син твій рідний! Відкрий обличчя, хочу бачити тебе у всій красі неви­мовній. Дай напитися з єдиного джерела Істини. Мамо, я поверта­юся з довгих мандрів і блукань. Відчини двері до рідної хати, забутої з давніх-давен. Хочу поглянути в рідні очі твої, послухати правічну казку.

Навіть смерть з твоїх рук стане для мене Чашею Амріти — Чашею Безсмертя. Де моя Чаша, Мамо? Ти чуєш — я йду…

 

Про видання з серії «Всесвіт Олеся Бердника»

     Видання 2004-го року від в-ва Тріада-А тішить професійним підходом до набору (майже без опечаток) та верстки тексту та хорошим папером. Шкода, що жодних зусиль не було прикладено до візуального оформлення книг серії. На всіх обкладинках якийсь незрозумілий процедурно-генерований арт, і жодної ілюстрації до тексту. В цьому плані я би радше віддав перевагу старішим виданням: оригінальному 1968-го року чи перевиданню 1989. Хоча що одного, що іншого в очі не бачив, хіба що зображення обкладинок, але складно собі уявити книгу з фантастики тих часів без ілюстрацій, та і взагалі книги тоді робили краще. Хоча тут до плюсів книг серії «Всесвіт Олеся Бердника» ще варто віднести їх доступність.
      Крім власне роману «Чаша Амріти» у книзі ще є повість «Вогняний вершник», п’єси «Остання ніч» та «Тартар» та роман «Пітьма вогнища не розпалює…».

Автор: Гнат Хмельницький

Далі ...

Книга: Чаша Амріти
Автор:
Зображення користувача Hnatt.
Hnatt
5.5
Рейтинг: 5.5 (2 голоси)
 
19.08.2012 - 03:46

     Один з найвідоміших творів Олеся Бердника — роман «Чаша Амріти» — розповідає про людину, яка, погрузши в щоденній рутині, зрештою віднаходить сенс життя у служінні іншим. У виразних персонажах ми впізнаємо своє оточення: у приземлених та негативних — можливо себе та тих, чию компанію розділяємо неохоче, у позитивних — якими ми повинні бути самі та кого хочемо бачити навколо себе. Роман сповнений філософських роздумів про життя, Всесвіт та людську несправедливість. Це загальна риса творів Олеся Бердника. Але його філософія — це не кабінетна професорська наука, а проста мудрість хлібороба чи пастуха, нерозривно пов’язаного з природою.
      Дія роману починається в час Другої Світової війни і розгортається через кілька десятиліть потому. Український солдат совєтської армії Михайло Сагайдак у німецькому полоні знайомиться з американським льотчиком Гаррі Соуном та індусом Свамі Рішідевою. Образ Свамі майже містичний — він володіє майстерністю йогів, зокрема навчився довго обходитись без їжі, спілкуватись на відстані зі своїм учителем, а також загалом дуже мудра та освічена людина, знає багато мов, серед них і українську. Можна припустити, що прототипом цього персонажу став Свамі Вівекананда, який сприяв популяризації ідей індуїзму на Заході, головний учень індуїстського святого Рамакрішни, що жив у 19-му столітті, або ж інший, непрямий учень Рамакрішни Свамі Прабхавананда, автор книги «Духовний спадок Індії», який підходить на роль прототипа і по часу, в який він жив. Усі вони, як і герой твору Бердника, проповідували служіння ближньому як суть всіх світових релігій та найвище призначення людини. Вміння Свамі Рішідеви, поряд із мужністю та рішучістю друзів, допомагають їм втекти, але він свято виконує заповідь учителя — не використовувати ці вміння заради власної вигоди, тож і з товаришів бере клятву надалі присвятити своє врятоване життя служінню людям.
      Читаючи, як головний герой Михайло втік з німецького полону, можна вже було уявити його подальшу долю по поверненню на «родіну»: арешт як зрадника (пам’ятаймо наказ №270 1941 року), допити, ГУЛАГ. Я готовий був прочитати це між рядків, але аж ніяк не прямим текстом у творі, виданому в 1968 році в совєтському союзі! Та й загалом, що дивно, роман вільний від соцреалістичних маразмів про світле майбутнє. Хоча, мабуть за такі речі його книги й вилучали з продажу та бібліотек. Та і в таборах сам Олесь Павлович був не за красиві очі, і зі спілки письменників його виключали не просто так.
      Автор торкається тем, які зараз у багатьох людей викликають цікавість чи навіть захват: окультне підґрунтя Третього Райху, Шамбала, іншопланетні «старші брати» серед нас, розвиток «надприродних» здібностей людини (пишу в лапках, тому що, як і Бердник, вважаю такі здібності природними, але мало дослідженими). Ті, у кого викликають трепет імена Миколи Реріха, Марії Блавацької чи Гвідо фон Ліста, обов’язково знайдуть для себе цікаве у цій книзі.
      До слова, іншопланетні гості у Олеся Бердника — завжди саме «старші брати», а не ворожі загарбники, чий образ такий поширений у науковій фантастиці. Він вірить у те, що ніяка ворожо настроєна цивілізація не зможе розвинутись настільки, щоб мандрувати до інших зірок. І справді, важко уявити, як може сучасне розбратане та темне людство летіти до інших зірок, не полишивши війн та сутичок між собою і не об’єднавши для цієї мети зусилля всієї планети. Конкуренції між наддержавами в якості стимулу вистачило лише на кілька польотів до місяця. А до інших планет навіть нашої Сонячної системи літають поки лише автоматичні апарати і навряд чи це скоро зміниться. Але якщо все людство об’єднається у єдиному братерстві, то чи зможуть у нього ще виникнути думки про те, щоб вбивати чи грабувати таких же людей з інших зірок? Ні, тут у нас буде єдиний шлях: вгору, до вищих порядків організації, до подальшого об’єднання із зоряними братами. Як загадкові творці чорних монолітів у «Космічній Одісеї» Артура Кларка, ми зрозуміємо, що розумне життя — це найвища цінність у Всесвіті. Ось і в Олеся Бердника завжди космічні брати прибувають на Землю, щоб скеровувати людей до вершин духу, але не втручатись у їхнє життя безпосередньо, а лише пропонувати руку допомоги тим, хто знайде в собі силу попросити про неї.
      Таку історію бачимо в розповіді лікаря Сокола про паломництво до Біловодів-Шамбали. Цю розповідь з розділу «Слово шосте. Чаша Амріти» можна сприймати як окремий твір, оповідання у романі. Імовірно, що основою для цієї історії, окрім власне алтайських легенд про Біловоди, послужив подорожній щоденник Миколи Реріха «Алтай-Гімалаї» чи інші його твори. На такий висновок наштовхує також опис монгольського князя-розбійника Дже-Лами, що отримав освіту у Петрограді, а в пустелі Гобі руками полонених зводив собі місто-фортецю. А взагалі до теми пошуків Шамбали чи Швета-Двипи Олесь Бердник звертався не раз: подібна подорож описується у «Подвизі Вайвасвати» (де ще детальніше описані позаземні гості та їх можливості) та «Лабіринті Мінотавра».
      Будучи вихованим на біографічному методі дослідження літератури, де творчий шлях письменника неминуче і нерозривно пов’язаний із життєвим, я не можу не помічати, що деякою мірою Михайло Сагайдак — це сам Олесь Бердник. У обох батько сільський коваль, обоє пройшли війну, і, здається, у стосунках Михайла з дружиною Ніною Олесь Бердник змальовував свій перший шлюб. Тому що складно уявити, як міг щасливий шлюб, а тим більше щасливий шлюб життєлюба Олеся Бердника породити українофоба-сталініста Мирославу Бердник. Але роблячи такі припущення, я ступаю на хиткий ґрунт, тому що не знаю про стосунки Олеся Бердника з його першою дружиною, а про Мирославу Бердник суджу лише з її публікацій. А якщо й задатись метою дізнатись якісь особисті подробиці, то почуватимусь так, ніби пхаю носа не в свої справи. В принципі так воно і є. Цей момент біографічного методу, який межує із «жовтою» журналістикою, мені вкрай не подобається. Але, ще раз звернувшись до нього, маю відмітити дивний збіг: хоч твір написаний 1968 року, у історії кохання Михайла з Ганнусею можна впізнати історію Олеся Бердника і його другої дружини, яка теж за віком годилась йому в доньки, але ця подія сталась 1972-го року — ось що дивно. Можливо, саме ця книга спровокувала такий поворот подій.
      Образ Ніни, дружини Михайла, дуже яскравий, що і наштовхує на думку про паралелі з біографією автора. Але якщо вона і не змальована з його особистого життя, то легко можна уявити Ніну як збірний образ корисливої жінки, яка дбає лише про те, щоб жити у розкошах та мати високе становище в суспільстві. Вона контролює всі витрати Михайла, сплановує його життя і задоволена тим, що все йде по її плану. Навіть себе вона переконує в тому, що вона робить благо в першу чергу своєму чоловікові, а не собі. Михайло ж часом ловить себе на думці, що навіть обійми та поцілунки дружини викликають у нього огиду. Автор майстерно передає цю невловиму відразу словами:

Він обняв пухке, тепле тіло дружини. Воно м’яко піддавалося, звично вигиналося для поцілунку. В якусь неуявну мить десь у підсвідомості промайнуло почуття відрази до Ніни. З’явилося й зникло. Звідки, чому? І це вже не вперше…

     Йому вдається передати думки Михайла не описом власне того, про що він думає, не прямою мовою, а мовою автора, який співпереживає своєму персонажеві. Хоч Ніна описана вродливою, але ось у такі моменти ми бачимо її такою, якою вона є у очах Михайла:

Ляснули двері. В коридорі почулися дріботливі кроки. Ми­хайло звівся з дивана. Радісно зойкнула Ніна, кинула на підлогу сумку, метнулася до чоловіка. Повисла на плечах, припала мокри­ми губами до його вуст. Одхилилася, сяяла прозорими емалевими очицями, раділа.

     Михайло часто припадає до чарки і віддається п’яним роздумам над жалюгідністю свого життя. Цей жаль до себе створює додатковий контраст з історіями життя Гаррі та Рішідеви, які знайшли своє призначення та стали гармонійними особистостями, на відміну від Михайла. Контрастує ця картина і з тією гармонією, яку сам Михайло віднайде в фіналі.
      Попри яскравість та влучність негативних образів, творчість Олеся Бердника захоплює насамперед світлими та позитивними персонажами. Такими є Свамі, який зробив самопожертву своєю головною метою, Гаррі, який попри всі спокуси звичайного життя, присвятив себе прагненню людини проникнути вглиб Космосу, помічник Михайла Сашко — втілення молодого вченого, не зіпсованого кар’єризмом та пристосуванством. Та найголовніший позитивний образ роману — Ганнуся, дівчина з закарпатського села, донька пастуха, просту та непросто здобуту життєву філософію якого вона перейняла. Вона уособлює незіпсовану чистоту дитячої душі. Ось приклад мудрості Ганнусиного батька:

Гріх, каже, плакати за померлим. Ще за злодієм, за лихим чоловіком, як помре, можна сплакнути. Бо жаль, що чоловік не зумів порядно прожити. А за трудящою людиною навіщо плака­ти? Одробив своє, одлюбив, пройшов важкий гостинець, треба й спо­чити.

Ця думка про невірне ставлення до смерті, що нав’язується людям, згодом зустрічається і у словах лікаря Сокола, і у записах Свамі Рішідеви, але Михайло остаточно зрозумів її, тільки коли сам пережив ряд важких втрат.
      Хоч Михайло ще в молодості дав клятву присвятити своє життя іншим, та лише після багатьох років марно прожитого життя він усвідомлює свою клятву і розуміє, що саме в служінні іншим і варто шукати сенс життя і лише тоді воно буде повним та насиченим. Попри всі трагедії, що випали на його долю, ми прощаємося з Михайлом, сповненим оптимізму. І переймаємо цей оптимізм собі.

Підлість та хижацтво навчають мене бути людяним. Вороги гартують мужність мою. Небезпеки стверджують рішимість досяг­нути мети.

Іду — нескорений, непереможний, творець і творення, іду із лона Матері Землі до Лона Матері Вселенської. І скажу їй — Ма­тері Безмірності:

— Я єсмь! Не пилинка, Мамо, не ефемера, не нікчема! Син твій рідний! Відкрий обличчя, хочу бачити тебе у всій красі неви­мовній. Дай напитися з єдиного джерела Істини. Мамо, я поверта­юся з довгих мандрів і блукань. Відчини двері до рідної хати, забутої з давніх-давен. Хочу поглянути в рідні очі твої, послухати правічну казку.

Навіть смерть з твоїх рук стане для мене Чашею Амріти — Чашею Безсмертя. Де моя Чаша, Мамо? Ти чуєш — я йду…

 

Про видання з серії «Всесвіт Олеся Бердника»

     Видання 2004-го року від в-ва Тріада-А тішить професійним підходом до набору (майже без опечаток) та верстки тексту та хорошим папером. Шкода, що жодних зусиль не було прикладено до візуального оформлення книг серії. На всіх обкладинках якийсь незрозумілий процедурно-генерований арт, і жодної ілюстрації до тексту. В цьому плані я би радше віддав перевагу старішим виданням: оригінальному 1968-го року чи перевиданню 1989. Хоча що одного, що іншого в очі не бачив, хіба що зображення обкладинок, але складно собі уявити книгу з фантастики тих часів без ілюстрацій, та і взагалі книги тоді робили краще. Хоча тут до плюсів книг серії «Всесвіт Олеся Бердника» ще варто віднести їх доступність.
      Крім власне роману «Чаша Амріти» у книзі ще є повість «Вогняний вершник», п’єси «Остання ніч» та «Тартар» та роман «Пітьма вогнища не розпалює…».

Автор: Гнат Хмельницький

Далі ...

Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера