Всі страхи вдячного підкаблучника

     На перший погляд, нова книжка Стівена Кінга, котра, як повелося, в українському перекладі виходить раніше за російську версію та й коштує дешевше, являє собою те, що звик знаходити в «короля жахів» його Постійний Читач. Саме до постійних та давніх шанувальників письменник майже завжди апелює в заключному слові.
     Авторська післямова супроводжує твори Кінга вже досить давно, і повелося це, якщо не помиляюся, з часів «Темної Вежі»: цей серіал писався з перервами більше тридцяти років, тож пояснення були вкрай необхідними. Проте, коли письменник, у якого - і це не секрет! - фобій набагато більше, ніж належить нормальній людині, починає вперто писати післямови до решти романів чи збірників пізнього періоду, мимоволі вчитуєшся в зміст. Відтак приходить розуміння: у старого явні проблеми в особистому житті.
     Часом Кінг вибачається за те, що історія його вийшла надто брутальною, вульгарною, страшною, тощо. Фінальний акорд збірки «Повна темрява, без зірок» - не виняток. Але для чого це робить письменник-мільйонер? Адже йому, як і будь-якому іншому фінансово незалежному індивідууму, до того ж - одному з реальних володарів дум та світових літературних авторитетів, вже не личить зважати на такі дрібниці, якими можуть бути надто вразливі читачі. За великим рахунком, людина на прізвище Стівен Кінг, відзначена в США спеціальною нагородою за визначний внесок у розвиток американської літератури, може плювати на всіх. Напружуючись лише тоді, коли з якихось причин почнуть падати тиражі й, відповідно, прибутки. Тоді аналізувати й робити якісь висновки...
     Давайте розглянемо сюжети історій, зібраних під обкладинкою пропонованої книги, не з точки зору літературної майстерності. Вона є: за внесок у літературу своєї країни просто так не нагороджують. Отже, перед нами перший після «Чотирьох пор року», котрий бачив світ ще в 1990-х роках, збірник із чотирьох повістей. Перша («1922») і третя («Справедливе поводження») розповідає про мужчин, котрі вбивають жінок, за що на них падає кара, в результаті їхнє особисте життя перетворюється на пекло. Друга «Великий водій» та четверта «Нормальний шлюб» - історії про жінок, котрим загрожує небезпека з чоловічого боку. Їх, відповідно, ґвалтують та мають намір убити. У першому випадку інтелігентку-письменницю паплюжить недорозвинений маніяк, якого прикриває його рідна любляча матуся. У другому - жінка, теж інтелігентна, розуміє: багато років ділила ліжко з маніяком. Вбивцею, звичайно ж, жінок. І обидві героїні, як ви самі розумієте, жорстоко розправляються з кривдниками. Не просто своїми: на своєму місці вони бачать мільйони жінок, спаплюжених брудними волохатими чудовиськами, ім`я котрим - Мужчини.
     Якщо розглядати ці повісті як трилери, все виконано бездоганно. Але ще чверть століття тому Кінг написав роман «Мізері», у якому жінка-психопатка утримує в полоні пораненого письменника і знущається над ним. А він, письменник, в фіналі знищує цього монстра в спідниці. Загалом же у раннього та «розвиненого» Кінга зло досить часто приймає жіноче обличчя, і, власне, так воно є: статистика не лише в Україні, а й в усьому світі свідчить, що жінки загалом жорстокіші за чоловіків. І від злочинів, скоєних жінками, часто кров холоне в жилах, тоді як мужики просто, без зайвих слів убивають. Причому мужчини частіше жаліють своїх жертв, із ними можна домовитися, тоді як жінки безжальні, коли йдеться про свідоме заподіяння зла. Все це ви могли бачити в фільмах Квентіна Тарантіно «Вбити Біла» та «Доказ смерті»: доводячи жіночу жорстокість до гротеску, старий провокатор усе ж таки нагадує - за кожним його гротесковим кровопусканням таки є реальна основа, і на це варто зважати.
     Чому ж Стівен Кінг десь так із середини 1990-х років почав наділяти Зло чоловічим обличчям частіше, аніж жіночою подобою? Можна, звісно, пояснити це казковими традиціями, згідно яких жінка - завжди жертва чудовиська. І сучасний тренд жанрової літератури - це жінка, котра потрапляє в халепу з вини чоловіка, аби самотужки з неї виплутатися та ще й надерти мужикові зад (це в кращому випадку). Проте в казок є інша, краща традиція: Красуня в полоні Чудовиська, і на допомогу їй приходить Лицар. Який, убивши Чудовисько, отримує кохання Красуні в якості призу. Це - як Бог свят. Тим не менше, казкар Кінг, який починав з такої класичної схеми, поступово скотився на позиції захисту та виправдання агресивного фемінізму. «Повна темрява...» - свідчення тому.
     Причину може розгадати лише Постійний Читач. Це - Табіта Кінг, перша та єдина дружина письменника, його перший читач та критик, його добрий ангел. У всякому разі, сам Кінг пише про це в післямовах, постійно - і якось так підлабузницькі! - дякуючи своїй Таббі (за що?) Хоча навпаки - це вона мусить труситися над талановитим чоловіком-мільйонером, чий талант дозволяє їй бути за Стівом, як за кам´яною стіною. Але в автобіографічному творі «Як писати книги» Кінг згадує про те, як у 1980-х пив та навіть сидів на наркоті, і завдяки самовідданості Табіти кинув на початку 1990-х років усі ці «нехорошие излишества».
     Тобто, це Табіті він повинен говорити: «Спасибі, що живий». Та, по-перше, алкоголізм письменника не вплинув на якість його творів жодним чином, і саме в алкогольному минулому написані «Воно», «Мізері», початок «Темної вежі» та кілька інших класичних уже речей. А по-друге, постійні читачі знають про те, що свої фобії Кінг реалізує в літературі. Через те жінка, котра вбиває та зводить якісь інші рахунки з чоловіком тільки на позір - данина феміністкам та розшаркування перед Табітою. Насправді ж старий Кінг уже не перший десяток років відчуває себе підкаблучником. І хоча на якість тексту, як я вже говорив, це не впливає, глибинний зміст тієї ж «Повної темряви...» можна зрозуміти: король жахів реально боїться агресії з жіночого боку. Або - попереджає про її існування чоловічу частину людства.

Андрій Кокотюха

Переопубліковано з: http://bukvoid.com.ua/criminal//2012/02/01/152739.html