Сучасна зарубіжна література Художня література | ||
Автор: Гаррі Муліш Видавництво: Юніверс ISBN: 9668118294 Рік видання: 2005р. Мова видання: українська Перекладено з: нідерландської Перекладач: Ярослав Довгополий |
||
додати оголошення | ||
додати рецензію | ||
У нещодавно опублікованому романі «Зіґфрід» відомий нідерландський письменник Гаррі Муліш усвідомлює, що належить до останнього покоління тих, хто пам'ятає ще націонал-соціалізм, війну та голокост із власного досвіду. Бути творцем — значить теж взятії на себе обов'язок відповідати за створене, тим паче коли йдеться про Гітлера, Єву Браун та їхнього вигаданого сина на ймення Зігфрід, — історія короткого життя якого лягла в основу сюжету. Роман, який є водночас і містифікацією, і сатиричним антифашистським памфлетом, заслуговує найвищої оцінки і вже перекладений на кілька європейських мов, набувши широкого розголосу серед критиків і читацького загалу. |
||
Один-два-раз, один-два-раз *постукує у мікрофон* Шановні пані та панове, сери та серух... Гаразд, упустимо цей момент. Краще одразу перейдемо до творіння вуйка Гаррі, доволі непоганого, як на мене, роману "Зіґфрід або Чорна ідилія". Хочу зазначити, що від книги справді віє якоюсь чорнотою, починаючи від обкладинки і закінчуючи самим твором. Можливо тому, що героями розповіді є Гітлер, Єва Браун та... Зіґфрід, їх син. Автор вміло показав внутрішнє життя резиденції фюрера – Берґгофу, провівши своєрідний літературний експеримент: наділивши Адольфа батьківством. Також Муліш пропустив феномен Гітлера через призму філософії Ніцше, подавши його як своєрідне продовження божевілля останніх років великого Фрідріха (відомо, що Гітлер народився через дев’ять місяців після смерті батька Заратустри). Це книга у книзі; цікава, "закручена" праця; у ній немає попсових, вздовж і впоперек переораних, фактів із життя-буття бравого зольдатена Аді; читається легко і залишає по собі якийсь терпкий ідилічний присмак. Наостанок наведу невеличку цитату, яка чомусь найбільше припала до душі – маленький хлопчик, син головного героя Гертера (який і вирішив написати опус про фюрера), каже: «Тату, я хочу, щоб мене після смерті спалили, бо якщо мене спалять, то мій попіл можна буде засипати у пісковий годинник, той, що стоїть у тебе в кабінеті. Тоді я цілу вічність приноситиму хоч якусь користь...»