Улас Самчук

     Улас Олексійович Самчук (7 (20) лютого 1905, Дермань тепер Здолбунівський район Рівненської області — 9 липня 1987, Торонто) — український письменник, журналіст і публіцист, редактор, лауреат УММАН, член уряду УНР у вигнанні, член ОУП «Слово».
     Улас Самчук народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в селі Дермані Дубенського повіту Волинської губернії (нині Здолбунівський район Рівненської області) в родині Олексія Антоновича та Настасії Ульянівни Самчуків, — як на той час, заможних селян. По суті, світогляд майбутнього визначного письменника світу формували як родина, так і довкілля.
     У 1913 році, коли Уласові Самчуку було вісім років, сім'я переїхала в село Тилявку Кременецького повіту. Але з Дерманем зв'язків не втрачав, у 1917—1920 рр. навчався у чотирикласній вищепочатковій школі, що діяла при Дерманській Свято-Феодорівській учительській семінарії. У 1921—1925 роках — у Крем'янецькій українській мішаній приватній гімназії імені Івана Стешенка.
     Перед самим закінченням гімназії Уласа Самчука покликали до польського війська (гарнізон міста Тарнова). 23 серпня 1927 року він дезертирував з війська, після чого потрапив до Ваймарської Німеччини, де працював у місті Бойтені як наймит в одного міщанина, розвозив рольвагою по копальнях і гутах залізо.
     «Німецький» період життя Уласа Самчука позначений тим, що, по-перше, завдяки Герману Блюме він, як вільнослухач, студіював у Бреславському Університеті з 1927 року. Германіна фон Лінгейсгайм (мама Германа) люб'язно дала притулок «обідраному українцю» у своїй оселі й терпляче навчала його німецької мови. Вдруге прийшов Герман Блюме на допомогу Уласові через 15 років: завдяки його клопотанню нацисти 20 квітня 1942 року випустили письменника, арештованого 20 березня цього року, з Рівненської в'язниці. Герман Блюме в Рівному був начальником цивільної поліції райхскомісаріату «Україна».
     З 1925 почав друкувати оповідання в журналі «Духовна Бесіда» у Варшаві, згодом у «Літературно-науковому віснику» та інших журналах (видані окремою збіркою «Віднайдений рай», 1936). Свої перші новели він надіслав до «Літературно-наукового вісника» з Німеччини, там виникли задуми більших романів. У спогадах «Мій Бреслав» Улас Самчук стверджує, що саме в цьому німецькому містечку «в моєму всесвіті з'явилась туманність, з якої поволі вимальовувались контури майбутньої „Волині“».
     1929 року переїхав до Чехословаччини та навчається в Українському вільному університеті у Празі. Жодного вищого навчального закладу не зміг закінчити. Кожну науку Улас опановував без учителів, самотужки. Бездоганно володів німецькою, польською, чеською, російською, менше французькою мовою.
     У Чехословаччині жив з 1929 по 1941 рік. Українська Прага 1920-1930-х жила бурхливим науковим та культурно-мистецьким життям. До безпосереднього оточення, яке творило «його Прагу», Улас Самчук відносив Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Олега Ольжича, Михайла Мухина, Миколу Бутовича, Роберта Лісовського, Степана Смаль-Стоцького, Дмитра Дорошенка, Миколу Галагана, Леоніда і Надію Білецьких, Дмитра Антоновича, Сергія Шелухіна, Микиту Шаповала, Валентина і Лідію Садовських, Русових, Яковлевих, Мідних, Батинських, Слюсаренків, Щербаківських, Сімовичів, Лащенків, Горбачевського, Ольгерта Бочковського. У Празі Улас Самчук належав до Студентської академічної громади. «Нас було кілька сотень з загальної кількатисячної української колонії, ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу, України Мілітанс». У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальця була створена культурна референтура проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ — Секція митців, письменників і журналістів, де головував Самчук.
     1941 року в складі однієї з похідних груп ОУН-м повернувся на Волинь (до Рівного), де був редактором газети «Волинь» до 1943.
     З ним працював редактором Петлюра Олександр Васильович, видавництво в ті роки очолював Іван Тиктор, співпрацювала Олена Теліга. У 1944—1948 жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації МУР. Після переїзду до Канади (1948) став засновником ОУП «Слово» (1954).
     Ім'я Уласа Самчука прижиттєво було відоме в країнах Європи та в Америки. Як зазначала дослідниця творчості письменника Марія Білоус-Гарасевич, «вражає не те, що на українській землі народився цей винятково сильний творчий талант, а те, що він вижив, не зісох у „волинській тихій стороні“, в абсолютно безпросвітних обставинах».
     У літературній творчості Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття. Своє перше оповідання — «На старих стежках» — опублікував 1926-го у варшавському журналі «Наша бесіда», а з 1929 став постійно співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою» (без сталого місця перебування редакції).
     У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (І—III, 1932—1937) виведений збірний образ української молодої людини кінця 1920-х — початку 1930-х pоків, що прагне знайти місце України у світі та шляхи її національно-культурного й державного становлення. Робота над першою і другою частинами тривала з 1929 по 1935, над третьою — з 1935 по 1937 роки. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу.
     Ідейним продовженням «Волині» є повість «Кулак» (1932). У романі «Марія» (1934) відтворена голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932—1933, у романі «Гори говорять» (1934) — боротьба гуцулів з угорцями на Закарпатті.
     У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням «Волині» є його роман-хроніка «Юність Василя Шеремети» (І-ІІ, 1946—1947).
     У 1947 закінчив драму «Шумлять жорна».
     У незакінченій трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948) і «Темнота» (1957), зображена українська людина та її роль у незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної та сучасної підрадянської дійсності.
     Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П'ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).
     Письменник помер у Торонто 9 липня 1987 р.

Книги на Книгомані
Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера