«Зелена» варта

     Для мене цей роман став першим знайомством із творчістю Ольги Токарчук, однієї з найпопулярніших польських письменниць. Власне, якби мені не натякнули, що це - все ж таки детектив, я б не скоро прочитав і цю книжку. Головна причина: Токарчук хвалять мої знайомі, котрих я визначаю для себе, як снобів, а вони не надто з цим визначенням сперечаються. Правда, свій снобізм вони пояснюють інакше: наявністю літературного смаку саме в них. І, відповідно, відсутністю його, смаку, в решти населення земної кулі, хто їхні смаки не поділяє. Таким чином, наочно демонструючи загалом негативний влив снобів на загальний культурний розвиток нашої планети.
     З радянських часів маю неприхований сентимент до польських детективів та, зокрема, до всього, що виходило в українських перекладах. Мені навіть здається: в радянській Росії перекладали набагато менше саме польських детективів, аніж у радянський Україні. Тому, почувши від кількох людей, що «Веди свій плуг...» - усе ж таки детектив, вирішив подолати упередження та прочитати книжку авторки, котра, за моїми відомостями, раніше в жанрову літературу якось так не гралася. Висновків - кілька.
     Перший: сноби частково праві, бо пропонований роман дійсно не та жанрова література, до якої я тяжію. Тобто, Токарчук написала історію, котра, так би мовити, «розумніша» за пересічний твір детективного жанру. Другий висновок: роман не вкладається в ті рамки, котрі передбачають стандартну рецензію. Бо, за неписаними правилами, розповідаючи про детектив, не можна називати ім`я злочинця, в нашому випадку - вбивці. Адже навіть самодостатнє письмо Токарчук не потішить читача-гурмана, коли йому вже розказали, що трапиться під фінал. А «Веди свій плуг...» слід читати не в останню чергу заради фіналу. Власне, необхідність завершити свою камерну історію саме так і змусила авторку, як мені видається, взятися за перо, тобто, вибачте, сісти за комп´ютер.
     ... Польська глибинка, засніжене село, кілька трупів. Їх знаходить пенсіонерка Яніна. Хоча в селі жінку вважають кимось на кшталт місцевої божевільної, вона цілком може потягнути плуг сучасної польської міс Марпл: випереджаючи недолугу поліцію на крок, розгадати таємницю та ефектно явити вбивцю на останніх сторінках. Між тим, ця освічена жінка, філолог, вчителька й перекладач із англійської не поспішає, попри читацькі сподівання, шукати раціональне пояснення цим смертям. Навпаки: знаходячи на снігу біля мерців сліди тварин, Яніна спочатку підозрює - людей вбивають звірі. Щоб далі розвинути велику містичну теорію: це сама Природа карає тих, хто над нею знущався. Так у оповіді з`являються стійкі містичні мотиви. А сам роман чим далі, тим більше починає нагадувати твір із серії «екологічних детективів» про захисників «зеленого світу». В такому разі, навіть якщо погодитися, що під кінець таки буде логічне пояснення містичних убивств, все одно лиходій неодмінно мусить постати таким собі солдатом «зеленої варти» - застерігає людство від гніву матері-природи.
     Чим ближче до кінця, тим більше починаєш сумніватися в аналітичних здібностях пенсіонерки Яніни. Надто вже вона, як кажуть, на своїй хвилі, надмірно як для героя детективного роману рефлексує... Навпаки, досвідчений читач готовий припустити: ця жінка готова приховати від поліції ім´я реального вбивці, якого напевне знає, навіть десь підтримує його дії. А досвідчений читач детективів переконається: названий жанр тут лише форма, та жодним чином не зміст.
      Одначе фінальні сторінки все ж таки розставлять речі, щодо яких виникає читацький сумнів, на свої місця. Бо Ольга Токарчук пропонує детектив навіть за формою, хай дещо незвичною - але при цьому використовує прийом, застосований Агатою Крісті в романі «Вбивство Роджера Екройда». Цей прийом, до речі, тоді, після публікації роману в 1926 році, був названий новаторським. Хоча використовувався авторами детективів не так уже й часто. Про що йдеться - знавці жанру зрозуміють, іншим пропоную при нагоді прочитати й цю книгу, для загального розвитку. Ну, а якщо розглядати «Веди свій плуг...» в суто українському контексті, то мені особисто ця історія віддалено, швидше асоціативно, ніж буквально, нагадала роман Євгенії Кононенко «Імітація» - теж, до речі, експлуатація зовнішніх прийомів детективного жанру зовсім із іншою, не «розважальною» метою.

Андрій Кокотюха

Переопубліковано з: http://bukvoid.com.ua/criminal//2012/02/14/115342.html