Шпигун із роздвоєнням особистості

     Хоча в анотації до «Празького цвинтаря» значиться, що Умберто Еко - гуру для тих, хто вважає, що книга - не розвага, а привід для роздумів, сам автор у своєму «Есе на полях «Імені рози» розвінчує міф про себе як про божество всесвітньої секти зануд.
     Зокрема, він пише: «Не буває письменників, котрі працюють лише для нащадків, не дивлячись на численні твердження цього. Ми не Нострадамуси. Ми знаємо лише наших сучасників. Навіть ті, хто пишуть для меншості, керуються надіями - саме вони народять новий тип ідеального масового читача».
     Далі Еко, котрого тепер вважають одним із теоретиків саме масової культури, відзначає: письменник або йде по шаблону, точно знаючи, чого від нього хоче читач, або підлаштовує цей шаблон не під читача, а під свої вимоги до літератури. Не забуваючи при цьому: книгу будуть читати все ж таки люди, котрі вже мають певний багаж знань, і цих людей досить багато.
     Таким чином, Умберто Еко відверто паразитує на щонайменше сторічному досвіді масової культури. Ліплячи з відомих шаблонів оригінальні авторські тексти, більшість з яких стає бестселерами. «Маятник Фуко», написаний ним після тріумфального «Імені рози», лише довів самому Еко його ж власну теорію: навіть чтиво для людей з вищою освітою та науковими ступенями не варто писати за власноруч вигаданими шаблонами. Краще всякий раз використовувати чужі, благо в арсеналі маскультур їх досить.
     Так, «Маятник Фуко» - Біблія для фанатів естетики стрічок Андрія Тарковського. І саме вони вважають «Ім`я рози» та «Бавдоліно» попсовими текстами порівняно з надскладним за структурою «Маятником...» Тоді як більшість апологетів «Імені рози» чим далі, тим частіше зізнаються - «Маятник...» при всій повазі до майстра не подужали. А для книжко погано лишитися непрочитаною.
     Через те «Празький цвинтар» - чергова спроба полегшеного викладу основних подій європейської історії ХІХ століття, подана у вигляді щоденника співробітника тодішніх спецслужб капітана Симоніні, який аж до фінальних сторінок не бажає визнати, що має друге обличчя - абата Делла Пікколи. Власне, подаючи розповідь про пригоди героя на ниві провокатора по черзі від кожного з двох його імен, Еко цим ускладненість структури обмежує. Загалом новий роман - це з серії «Джеймс Бонд» для тих, хто зневажає «бондіану», але потребує чогось подібного, тільки написаного в інші формі.   
     Почавши свою одіссею провокатора з організації бутафорського таємного товариства, Сімоніні потрапляє до карбонаріїв, далі перетворюється на ліквідатора, потім інтригує в середовищі лідерів Паризької Комуни, розбиває зсередини різноманітні секти, і вершиною його кар´єри стає проникнення до масонської ложі. Одночасно він намагається підготувати грандіозну провокацію, мета якої - звинуватити всіх євреїв світу у тотальній змові проти людства.
     Під цим соусом Еко переходить із жанру шпигунського роману до альтернативної історії, пропонуючи свою версію створення «Протоколу сіонських мудреців» - нібито підслухане зібрання рабинів на цвинтарі в Празі. Аби довести, що «Протоколи...» - не вигадка, Сімоніні вирішує на практиці вдатися до терористичних актів, котрі сам же й вигадав, видавши за наміри сіоністів...
     На виході - чергова гра в масову літературу за її ж правилами. Коли автор напевне знає, що ці правила його постійний, ідеальний читач, про якого він не раз говорив, прийме та навіть почне захоплюватися, наскільки глибоко копає цього разу старий Еко. Хоча в дійсності письменник знову демонструє, наскільки майстерною може бути літературна містифікація, якщо обкатані (в даному випадку - авторами «серйозних» шпигунських романів типу Джона Ле Каре, Фредеріка Форсайта чи Роберта Ладлема) шаблони використати не за прямим призначенням.

Андрій Кокотюха

Переопубліковано з: http://bukvoid.com.ua/criminal//2012/01/24/073807.html