Сашко Ушкалов. «Жесть»

     Є якийсь шарм у різних наркомансько-хулігансько-роздовбайських історіях з життя, де абсурдність ситуацій доповнюється ексцентричністю дійових осіб та живою розмовною мовою, добряче прикрашеною матюками. Слухаєш їх, смієшся та радієш, що ти живеш нормальним життям. Звідси ростуть ноги у всесвітньої популярності раннього Ірвіна Велша: ті, хто за словами його героя «вибрали життя, роботу, кар’єру, авто, посудомийну машину…», хочуть знати, що було б, якби вони зробили інший вибір. Або ж і це, і крім того бажають самі відмежуватись від карикатурного образу обивателя, читаючи про маленькі радощі та великі халепи покидьків суспільства та співчуваючи їм. Для повного ефекту, звісно ж, такі історії слід слухати з уст їх учасників. Та що робити, якщо серед ваших знайомих немає таких персонажів, а якщо і є, то вам зовсім неохота іти з ними «на пиво» чи «покурити» на сходах запльованого під’їзду панельної багатоповерхівки, якщо школу чи інститут, де такі історії можна було послухати на перервах, ви давно закінчили, а бажання вирватись із культурної матриці «русского міра» та й наявність елементарного смаку не дозволяють вам дивитись серіали типу «Унівєр» та «Рєальниє пацани»? Тут слідом за вже названим Ірвіном Велшем приходить на допомогу Сашко Ушкалов із збіркою оповідань «Жесть».
      У цих коротких історіях життя б’є ключем, а їх героїв іноді просто б’є, нещадно. Та варто відмітити, що не у всіх із них «жесть» випливає із характерів героїв, іноді це та жесть, від якої не застрахований ніхто, живучи в Україні епохи пізнього покращення. Тобто не обов’язково треба бути недотепою по життю, щоб відчути себе у шкурі персонажа збірки. Особливі почуття Сашко має до доблесних мілісентів — вони в його оповіданнях то гаманець в пасажира трамваю вкрадуть, то в «обізяннік» на ніч людину для приколу закриють. Словом, все, як у житті. A.C.A.B.
      Зважаючи на безмежну фантазію автора у вигадуванні сюжетів (чи то життєвий досвід?) видається дивним, що він іноді повторюється у деталях. У чотирьох з 11-ти історій так чи інакше використовується якась тварина, а опис того, як нещасно вона виглядає чи як незвично поводиться є важливою гумористичною складовою. Останнє твердження справедливе для оповідань «Жесть», «Батрахоміомахач», «Голуб», а в «Єноті» єнот є, але ніяк не описується та нічого кумедного не робить — сама присутність його вже комічна. Також неоднократно використовується поєднання «розумна, але з дивацтвами дівчина + бикуватий, але уважний хлопець». Першого разу це ще було так-сяк смішно, але далі стало трохи набридати. Спадає на думку, що автору слід було написати менше новел, але більшого об’єму. Хоча, тоді б він, можливо, не вписався у свою концепцію «sho(r)t stories». А так його історії короткі та однозначні, як постріл у ногу.
      Серед помічених недолугостей: водійка тролейбуса, яка чомусь розмахує пачкою грошей у руці (чи може у деяких містах квитки в тролейбусах продають водії?); опис папуги, який (далі — вільний переказ опису) після трьох років життя зі своїм господарем виглядав настільки фігово, ніби він до того, як потрапити до нього, побував на кількох війнах та горів у танку; мультяшний Вінні-Пух, який чомусь вважає Кролика «хтивим», хоч по контексту хтивість взагалі ні до чого.
      Помічено було також одне «пасхальне яйце» — в оповіданні «Просто» є персонаж Веня з нетрадиційною сексуальною орієнтацією. Це ж посилання на «підараса Вєню, сільського недоумка» з п’єси класика Леся Подерв’янського «Утопія»!

 звідси