Письменник поцілив у мисливців за маревом (Олег Василишин, Ігор Фарина)

Ніхто тоді й не підозрював, що в недалекому майбутньому матимемо справу з Корсаком-романістом. Навіть не натякала на це мала проза, хоч і свідчила вона про неабиякі творчі можливості волиняка, та сталося те, що сталося. До читачів один за одним прийшли романи “Тиха правда Модеста Левицького”,”Капелан армії УНР”,”Отаман Чайка”,”Таємниця святого Арсенія”,”Діти Яфета”,”Корона Юрія ІІ”,”Немирів ключ”. Це – ціла бібліотека історичних творів, яка стрімко занурює кожного у минувшину.

      Іван Корсак належить до покоління тих письменників, які заявили про себе у літературі наприкінці 80-років минулого століття. Тоді побачила світ його книга прози “Межі і полиски”. На той час авторові цього видання уже було за сорок і вантаж пережитого тиснув на нього з неймовірною силою, вражаючи читачів точністю підміченого.
      Ніхто тоді й не підозрював, що в недалекому майбутньому матимемо справу з Корсаком-романістом. Навіть не натякала на це мала проза, хоч і свідчила вона про неабиякі творчі можливості волиняка, та сталося те, що сталося. До читачів один за одним прийшли романи “Тиха правда Модеста Левицького”,”Капелан армії УНР”,”Отаман Чайка”,”Таємниця святого Арсенія”,”Діти Яфета”,”Корона Юрія ІІ”,”Немирів ключ”. Це – ціла бібліотека історичних творів, яка стрімко занурює кожного у минувшину.
     Що це? Свідоме уникнення життєвих бур сьогодення чи установка на необхідності такого? Нам  здається, що письменник сам відповів на сакраментальне запитання, ствердивши в одному з своїх інтерв’ю,що відтворення історії – настійлива вимога часу, бо без неї немає крокування у майбутнє. Хоч це більше, мабуть, стосується другої половини питання, але усе можна спроектувати і на першу. Адже не секрет, що історія має властивість розвиватись по спіралі й окремі елементи повторюються, часто-густо набираючи потворних форм. Справжній письменник не може не помічати цього. І рано чи пізно усе вибухне новим твором, чітко розставивши акценти.
     Саме про це думається, коли читаєш роман Івана Корсака “Мисливці за маревом”, котрий наповнений реаліями сучасності. Та водночас не можемо сказати, що перед нами з’явився непересічний твір на сьогоденну тематику і тільки. Адже він – спроба автора туго перемішати минулий і нинішній день. Історизм та сьогодення стали тією вибуховою сумішшю, без котрої не можливо уявити прозаїка.
     Варто, мабуть, детальніше зупинитися на сюжеті роману, в якому Іван Корсак розвиває дві лінії, розділенні трьохсотлітньою відстанню. Котра з них є головною? Давайте не будемо замислюватись над цим, а простежимо як вони дають відповіді на животрепетні запитання читачів.
     Загостримо увагу на такому. В романі багато сторінок присвячено підприємцеві Денису Поліщуку, його комп’ютерному бізнесу з партнером Олегом. Автор уміло змальовує  і їх, і людців, котрі хочуть неправедно  поживитися, за рахунок бізнесменів. Наприкінці твору головний герой гине у нерівному бою з “беркутівцями”. Не будемо заперечувати, що ця картина є дуже сумною. Але автор свідомо вдається до такого “енду”, виходячи з суворості нашого життя.
     Друга лінія, яка змушує до цього – розповідь про Данила Братковського, насмілимося  висловити думку, що про цю історичну постать чи не вперше йдеться у прозовому творі. Бо на даний час про українського патріота, страченого поляками у Луцьку, мали драму “Остання ніч” Михайла Старицького а окремі вірші Василя Гея. Вони до речі, переконливо дають відповідь на запитання про те, ким був Данило Братковський. Його ми більше знаємо як одного з ватажків повстанців проти сваволі польських шляхтичів на початку XVIII століття.
     Все це так! Але він був і потужним мислителем, ідеї якого випередили Дідро і Вольтера. А хіба маємо право не згадати, що Данило Братковський був автором поетичної збірки “світ перетнутий частинами”(вона написана ставропольською мовою й у 1697 році була видана у Кракові, і тільки у наші дні окремі твори з неї українізував письменник Олег Потурай з Луцька, оприлюднивши їх в одному з недавніх чисел “літературної України”. Як відомо, повстання, одним з очільників якого був Данило Братковський, провалилося. Хороброго захисника інтересів простого люду було схоплено катами, які не могли нахвалитися своєю підступністю. І тут на гадку приходить паралель з російськими окупантами на українському сході, які теж відзначаються несамовитою підступністю. Після прочитання роману все більше переконуємося у тому, що це є характерною ознакою усіх завойовників. Добре, що твір Івана Корсака говорить про це.
     Усе це, зрозуміло,є загальними розміркуваннями. Тож повернемося до конкретики твору. Перша сюжетна лінія така: зображення життя Дениса Поліщука в реаліях, продиктованих бандитським режимом. Деталі? Будь ласка! Головне ідея полягає в тому, що головний герой (ним є уже згадуваний підприємець) на хоче миритися з існуючим становищем і вступає у жорстке протистояння з існуючим режимом. Він навідріз відмовляється носити “капусту” голові райдержадміністрації “Баксу” і на цьому ґрунті у нього виникають непорозуміння.
     Знайома картина, правда?З численних джерел знаємо про хабарництво серед продажних чиновників і в народі навіть “ходять” легенди про розцінки за “хлібні” посади. Не сходить з думок ще один нюанс: в ЗМІ час від часу з’являються інформації, що правоохоронці затримали за корупційні дії того чи іншого дрібного чиновника. Але чи було б це можливим серед васалів,якби не приклад господарів? Уже в кожній області України маємо випадки, коли за здирництво притягають до відповідальності перших керівників районів. Хіба це не може свідчити про масовість ганебного явища і не дає письменникові підстав для узагальнень?
     Та повернемося до роману Івана Корсака. “Бакс” вирішив покарати Дениса Поліщука за незговірливість звичними для себе методами: підкупом “живим товаром” в особі Орисі, аварією і перевірками контролюючих органів. Останні, до речі, закінчуються вшануванням “Маски шоу” , під час якого люди у “воронячій ” формі забирають з офісу все матеріальне. Поліпшити стан справ Денисові Поліщуку не допомагають судові процеси. Вдалим, як нам здається, є те що письменникові вдалося “у всій красі” показати сучасні суди, де не приховано процвітає хабарництво.
     Але ці випробування долі не зламали непокірного підприємця. І “Бакс” придумує нове паскудство.
     Він намірюється приписати його паспортні дані якому-небудь померлому бомжеві і забрати собі бізнес норовистого, знаючи, що при підтримуваному ним судочинстві Поліщук нічого на свою користь доказати  не зможе.
     Уже йшлося у цій рецензії про те, чим для Поліщука закінчується спротив. Але ця сюжетна лінія не була б такою вражаючою якби не паралелізм. На початку роману маємо згадку про лист Данила Братковського до приятеля, посланий ним з тюрми. В цьому посланні йшлося про боротьбу Поліщуків за людські права. Тут, напевне, варто мовити про сторінки нашої історії, потоптаної окупантами. Відомо, що 1699 року польський сейм ліквідував козацтво і ввів значні обмеження для православних братств. Усе стає нестерпним і Данило Братковський подається до Батурина за допомогою до гетьмана Івана Мазепи. Врешті-решт усе завершується, що Братковського підтримує козацький полковник Семен Палій, з яким той колись вчився у Київській колегії. Вони разом із загонами Самуся, Іскри та Абазина починають повстання супроти польської шляхти. Та довести задумане до кінця повстанцям не вдається. Данила Братковського було схоплено і згодом страчено у Луцьку.
     Ці дві сюжетні лінії невипадково співіснують в романі. І в Братковського можна знайти згадку про продажність юристів. І як тут не ствердити про повторні кола історії? Можливо, саме в цьому і полягає сила роману?
     Між іншим, у творі висвітлено ще одну тему, хоча вона, як нам здається, дещо губиться на тлі двох сюжетних ліній, про котрі уже згадано у попередніх абзацах. Йдеться про використання релігійних мотивів у тканині твору. Це особливо актуально сьогодні,коли з усією гостротою постає питання про єдність церкви заради блага людей. Дуже показовим є діалог Данила з монахом Кондзелевичем у Манявському скиті про непрості відносини між уніатами та православними у ту пору. Цю ж тему маємо перед собою і тоді коли автор розповідає про коротке заміжжя Гулевичівни з сином Іпатія Потія. Можна говорити й про інші цікаві факти цієї тематики. Не можна, на нашу думку, оминути увагою і те, що завдяки Гальшці  згодом постала Києво-Могилянська академія, відроджена у незалежній Україні.
     Коли вже зайшла мова про  релігійні мотиви, то, очевидно, маємо згадати ще про два моменти. По-перше, Іван Корсак  чимало уваги  приділяє діяльності Луцького православного братства. Згодні, що існує багато історичних матеріалів, а в художній прозі вона ще недостатньо висвітлена.  Цей роман слід вважати ще одним кроком на цьому шляху. По-друге, автор розповідає про історію церкви Воздвиження Чесного Хреста, відновлення якої не допустили чиновники Російської імперії після  пожежі. Не допомогло і те що губернаторові  у місті над Невою вручили золоту табакерку з надією, що він сприятиме у потрібній для громади справі. Хочемо того чи ні, а знову спливає на поверхні думка про продажність чиновників – зло, яке мусимо неодмінно подолати.
     Акутальними на цьому тлі нам здаються і роздуми про школу Волинської прози, сильними представниками якої залишаються Володимир Лис, Василь Слапчук, Петро Кралюк, Олександр Климчук, Євген Шморгун… Її неповторність на загальноукраїнському тлі підтверджує новий роман Івана Корсака, яким, як нам здається,письменник влучив у мисливців за маревом.
     Хіба не може бути щемно від цього?

Переопубліковано з: http://zolotapektoral.te.ua/pysmennyk-potsilyv-u-myslyvtsiv-za-marevom.html
                                        Олег Василишин
                                              Ігор Фарина