На канапі у Процюка (Володимир Даниленко)

     Мушу відразу попередити, що роман Степана Процюка «Руйнування ляльки» належить до важкого чтива. І хто звик легко ковтати книжки, перескакуючи зі сторінки на сторінку, вже в першій частині загрузне у безконечних відступах, роздумах та есейній риториці, намагаючись зрозуміти логіку подій. Іноді читачеві здаватиметься, що письменник уже й сам забув історію, яку збирався  розказати на початку роману і кинувся в якусь лекцію, приправлену розлогими екзерсисами на різні житейські теми. Але той, хто виборсається з першої і найбільш заплутаної частини роману, несподівано потрапить на неквапливий плин розповіді і знайде втіху від читання психоделічного письма.
     Якщо коротко відповісти, про що книжка Степана Процюка, то можна сказати, що це роман про дефіцит любові.
     У центрі роману – дві історії нещасливих людей. Перша історія про Івана та Анну Сороченків, а друга – про Василя Величка.
     Анна Сороченко, яка мала дівоче прізвище Каленюк, виховувалась у скромній міській родині вчителів. Її батько був учителем історії та географії, а мати – вчителькою німецької мови. У сім’ї були такі прохолодні стосунки, що дочка так і називала матір вчителькою німецької мови, а батька – вчителем історії та географії. Це замінювало їй короткі й теплі слова, відомі кожній нормальній дитині, — тато, мама. Батьки дівчини спали в окремих кімнатах, а інтимні стосунки між ними були двічі на рік – під час літніх та зимових канікул.
     Розкопуючи завали минулого своїх героїв, автор витягує на світло давню історію батьків Анни. Колись її батько любив іншу жінку, а з матір’ю пішов під вінець тому, що після випадкового сексуального зв’язку вона завагітніла і змусила чоловіка прикрити її сором весільною сукнею. У цьому шлюбі жінка почувалася кішкою, яка впіймала птаха своєї мрії, а чоловік — жертвою. Тому все життя він був нещасний. Через натягнуті стосунки батьків у Анни був загальмований сексуальний розвиток.
     Фригідність Анни в романі ніби списана з праць Вільгельма Штекеля, що досліджував психосексуальну інфантильність, фетишизм, нав’язливі ідеї. У пізньому психоаналізі здорова жіноча сексуальна поведінка розглядається у зв’язку зі ставленням до жінки її найближчого оточення. В ситуації з Анною ні її батько, ні інші чоловіки не заохочували в ній жіночого розвитку. Вона бачила свою нещасну матір, яка негативний досвід сімейного життя передала дочці. Сексуальна фрустрація завжди несе загрозу розвитку статевої ідентичності. Негативний досвід сімейного життя матері, перенесений на дочку, Анна повернула проти свого чоловіка Івана. Це була її помста чоловічому роду за свою матір. Вона майже витіснила зі своєї свідомості сексуальні фантазії й дала волю мазохізму, одержуючи задоволення від того, що мучила себе й свого чоловіка Івана Сороченка.
     Поглинута образами на власного чоловіка, мати приділяла увагу Анні лише в ранньому дитинстві. Тоді вона вичісувала гребінцем голову маленькій доньці, яка почувалася захищеною і щасливою. Та коли вона підросла, мати збайдужіла до неї, тому дівчинка з дитинства була недолюблена. Вже заміжньою Анна просить свого чоловіка Івана, щоб він вичісував їй голову гребінцем, аби перенестись у дитинство, коли вона була щасливою. Однак Анна відчуває сексуальні бажання чоловіка, які її, холодну жінку,  відштовхують від нього.
     Сільське походження Івана Сороченка не дозволяло йому мати такі «міські» комплекси, як у дружини. Він любив свою Анну, піклувався за родину, але дружина цього не потребувала. І навіть коли під час масових протестів, пов’язаних із касетним скандалом, він познайомився з молодою революціонеркою Людою і в них зав’язався роман, — все одно продовжував любити свою Анну, свою «пташечку покалічену».
     Найповніше стосунки між героями роману проявляються під час суду совісті. Ця наративна знахідка Степана Процюка дає змогу заговорити навіть померлу матір Анни, яка з того світу просить дочку вибачити їй за материнську глухоту й любити своїх дітей і чоловіка.
     У романі фігурують два філософсько-психологічні символи архе і лялька, навколо яких письменник роздумує впродовж усього роману. Іноді ці роздуми бувають обтяжливі і їх хочеться швидше перегорнути. Але справжні поціновувачі Степана Процюка, які звикли до розхристаної оповідної манери автора роману «Руйнування ляльки», йому це вибачать. У давньогрецькій досократівській філософії архе означає першопричину всього сущого. У Процюка архе подається як першопричина внутрішньої психічної проблеми. В цьому сенсі першопричиною всіх психічних розладів і проблем двох сімей і дітей Анни була її мати, яка зв’язала чоловіка дитиною, знаючи, що він любить іншу жінку. І це отруїло життя їй, дочці Анні, зятю Івану та її онукам.
     До речі, за всієї своєї багатомовності Степан Процюк не байдужий до афористичного лаконізму. Ось лише деякі з афоризмів роману «Руйнування ляльки»: «Кохання не знає сорому»; «Тривала розлука – супутниця забуття»; «Однією з найважчих тортур є відмирання любові»; «Одяг – це в’язниця для кохання»; «Одержимий своєю працею Харон ще нікому не відмовляв і нікого не кинув напризволяще»…
     У ситуації з Анною та її чоловіком Іваном зображено галицьке середовище з його глибокими релігійними, родинними та національними традиціями, що виставляють багато табу в поведінці людини. Страх перед Господом, страх перед людським осудом, страх перед порушенням традицій часто призводять до неврозів, які ретельно досліджує у своєму романі Степан Процюк. Зриваючи маски лицемірства й офіційного благополуччя з галичан, письменник виявляє раптом глибинну українську душевну хворобу, характерну для всієї нації. Виявляється, українці люблять більше мертвих, а не живих. Живими вони гризуться між собою, ненавидять одне одного, а після смерті ідеалізують померлих. Анна не любила своїх батьків, а після смерті починає ходити на їхні могили і довго з ними розмовляти. Ця любов до мертвих – одна з глибоких душевних хвороб української душі. У Миколи Гоголя найкраща жінка – мертва. Жоден інший жіночий образ не виписаний у його творчості з таким захватом і трепетом, як образ мертвої панночки з повісті «Вій». Архетипом щастя для української душі є Вирій, країна померлих, інший світ, а реальний світ для українців – пекло, в кращому разі – чистилище, тому Україна приречена не на п’ятдесят років безпробудного й хаотичного життя, як пророкує в своєму романі Степан Процюк; її хаос, роз’єднаність і темрява будуть вічно.
     Ще одним центральним образом роману є філософ і піарник провладного кандидата Василь Величко, неодружений киянин, в якого, як і в Анни та Івана Сороченків із її батьками, було нещасливе інтимне життя. Але якщо першопричиною нещастя у двох сім’ях стало привласнення матір’ю Анни чоловіка, який любив іншу жінку, то Василь Величко – жертва прокляття лялькаря Гоші. Колись ще в дитинстві актор лялькового театру, якого обожнював хлопчик, під час похмільного синдрому так його налякав, що батько хлопчика, впливовий партійний бонза, наказав вигнати актора з роботи, квартири, потім із гуртожитка і, нарешті, вбити, розчленувати і вкинути в Дніпро. І коли під час шкільного випуску п’яний хлопець підійшов до річки, з води висунулася голова лялькаря Гоші, яка прокляла його на все життя. Так Василя Величка було проклято на любов із ляльками. Після кількох невдалих зв’язків з жінками він почав колекціонувати ляльки. І це дивне й таємне захоплення було найбільшою його пристрастю.
     Лялька в романі Степана Процюка – це пародія на мрію про ідеального сексуального партнера. У кінофільмі Федеріко Фелліні «Казанова» наприкінці своїх безконечних любовних пригод герой переживає справжню втіху з великою механічною лялькою, в якій побачив ідеальну жінку, яка давала все, що він хотів, і нічого не вимагала від нього. І ця споживацька любов у фільмі Фелліні перегукується зі споживацькою любов’ю в романі Степана Процюка.
     Дональд Віннікот відводив ляльці роль посередника між реальною матір’ю і образом матері, створеної в уяві дитини. Бавлячись із лялькою, дитина грає роль матері, якою уявляє себе. При цьому в дитини може розвиватися оманливе я і справжнє я. Коли дитина слухняна і стає іграшкою в руках батьків, вона заглушує в собі справжнє Я і розвиває оманливе Я — те, якого хочуть батьки. В романі «Руйнування ляльки» Василь Величко не може добитися від своїх жінок, щоб вони грали у його житті роль ляльок, тому залишається самотнім. Реальні жінки у житті Величка занадто самодостатні, щоб дозволити чоловіку гратися собою, і насправді більше граються ним.
     Модний у сімдесяті роки минулого століття Гейнц Когут, досліджуючи нарцисичні комплекси, виявив, що нарцисизм глибоко отруює людське Я. У старій теорії травм, що йде від витоків психоаналізу, Когут бачить психічні травми, завдані батьками та оточенням людини. У Степана Процюка нарцисичні комплекси зачіпаються в роздумах Івана, в яких він, як один із можливих варіантів своїх подальших занять, розглядає письменницьку кар’єру. І тут Процюк входить у зрозуміле для себе русло, в якому він знає кожну підводну печеру і закапелок. Зважуючи вигоди і збитки від задоволення літературними вправами власного нарцисичного комплексу, внутрішній голос Івана нагадує, що бездарний автор «ніколи не відступиться від літературної ниви» і буде завжди тягнути свого «плуга», терпіти насмішки в газетах, інтернеті та відмивати голову від помий «із брудного літературного відра». Але справжнього нарциса такі екзекуції вже не зупинять, адже нарцис у літературі не тільки залюблений у себе, а й одержимий маніакальною вірою у власну літературну місію.
     В Еріка Еріксона є цікава теорія криз. На історичних прикладах він доводить, що коли  криза сильної особистості збігається з національною кризою, то створюється ситуація, за якої національна історія може круто змінити свій розвиток. Так, особиста криза Богдана Хмельницького, майно якого пограбував ротмістр і управитель Олександра Конєцпольського в Україні Данило Чаплинський, збіглася з кризою української нації, яка хотіла війни. У Варшаві не розглянули скаргу Богдана Хмельницького. Тоді він поїхав на Запорозьку Січ, зібрав армію і очолив похід проти Речі Посполитої, що переріс у національно-визвольну війну і формування нової української нації.
     У романі Степана Процюка криза особистості його героїв не резонує з кризою суспільства. І хоч події 1654 і 2004 року багато в чому перегукуються, сучасна українська еліта виявилася вбогодухішою за еліту ХVII століття. Тому роздуми автора над внутрішніми проблемами України – це роздуми над комплексами європейського аутсайдера та причинами його хронічних душевних хвороб. Аналізуючи поразку революції 2004 року, письменник зауважує, що помаранчевий колір був насправді вицвілим червоним кольором, а біло-синій – частиною російського триколора. А відтак революція не дала добрих наслідків, бо її лідери були з радянського і російського минулого.
     Сучасне українське суспільство на «канапі» психоналітика Степана Процюка показало, що воно глибоко вражене застарілими душевними хворобами, комплексами і потребує серйозної психотерапії, в якій художній літературі відведено далеко не останню роль.
     Розглядаючи різні варіанти свого майбутнього в цій безнадійній країні, серед яких були виїзд за кордон, зміна мови і релігії, Іван Сороченко розуміє, що є й інший вихід – побудувати власну Україну: «Не нашу, не вашу і не їхню, а свою». І це найкраща і найсвітліша з порад у романі «Руйнування ляльки».

Володимир Даниленко