Іронія і чуттєвість Ірени Карпи

     Дивна штука – час. І те, як він на нас впливає. Коли я вчилася в універі, і пішла вся ця хвиля андруховичів-жаданів-дерешів, Карпу читати я не могла. Чи то надмірна відвертість, яка мені тоді здавалася брутальщиною, чи то матючня, яка, в моїй уяві, не дуже пасує жінці – щось заставило мене відкласти книжку подалі і більше до Карпи не повертатися. Тоді у мене й склався стереотип щодо неї – епатажна вискочка з книжками для підлітків.
     І от мені мало стукнути 26, аби я до неї повернулася! І, мушу визнати, вона вже майже стала моїм ідеалом :) Розумна, досвідчена, самодостатня, вільна, енергійна, смілива. Такою є авторка і такою є її героїня , героїнка, геройка :)
     Марла мандрує – світом, закапелками душі і свідомості, павутинням відчуттів і вражень, долями близьких і знайомих. Її мандри – завжди цікаві. І не залежить, чи це Франкфурт, Бангкок, Джокджакарта чи Київ. Марла усюди – одна. Разом з нею – завжди філософія (буддистська і її особиста), тяга до вражень, аналізу і самоаналізу. Це – неодмінні атрибути Марли-письменниці, журналістки, співачки. Вона куштує життя на смак, щоб потім перетворити його в тексти. Зрештою, ця книжка дуже скидається на автобіографічний роман, чи то пак богдан, як пише Карпа. Хоча, думаю, повністю ототожнювати Марлу з Іреною все ж не варто :)
     У книжці дуже багато іронії, але й багато поезії. Карпа буває різкою й нещадною, але й м’якою і дуже чуттєвою.
     “Прохолода джунглів і присмеркове сонце, купа знимків слонів різних розмірів і різного віку в пам’яті твоєї камери, крокодили-квіти, що гріються на річкових відмілинах, лапаючи останні промені дня й переварюючи рибу (для людини їх пащеки замаленькі). Молоді люди з приємними посмішками, чудовим знанням англійської мови й політичної географії (не спитати в Марли, ДЕ знаходиться Україна!), що за маленькі гроші (не сезон) ведуть тебе в джунглі, переправляють таємниче тихою річкою на каное, стелять тобі постіль у маленькому готелику, де кожна кімната названа іменем птаха, готують для тебе непальську традиційну їжу; відблиски далекого багаття й відгомін барабанів, що творять незвичні для твого східноєвропейського вуха ритми — такий найповерховіший відбиток Читваню на пам’яті твого сприйняття”.
     “Світанок дня від’їзду — завжди найсумніший і найгарніший зі світанків. Це сірий світанок-очищення. Прохолодна імла катарсису — так, саме імла, бо лише вона ховає за собою світло. Цю імлу можна вдихати на повні груди і вона вичистить тобі легені. Цю імлу можна набирати в долоні й промивати нею очі, як надлегкою водою. Вона чіпляється за невеличкі дерев’яні будиночки, за ноги слонів, шо вже йдуть на ранкову роботу до джунглів, за начищені здоровенні металеві тарелі й казани, залишені коло дверей халупок невсипущими ґаздинями, за тераси ресторанчиків, з яких так добре видно тиху річку; імла залазить у мисочки з гарячою гімалайською зупою, що її подають на цих же терасах, вона непомітно й пристрасно завивається довкола юних оголених персів красунь-непалок, що обливають одна одну зі срібних ковшиків у світанковому холодному потоці”.
     Ця книжка – дуже цілісна й легка для читання. Не варто розсіювати враження, читаючи її по кілька сторінок на день, (як от я).
     Прочитайте її на найближчих вихідних – і буде вам щастя!