У нас, в Аушвіці...

Моторошна сила прози Боровського полягає в тому, що він із якоюсь потойбічною – по той бік добра і зла – стилістичною байдужістю показує нам будні табірного комплексу Аушвіц-Біркенау. Ось задимлений єврей із зондеркоманди розповідає під регіт колег, як він мало не особисто заштовхнув до газової камери батька, щоб не опинитися в ній самому; ось вродлива молода жінка, яка вдає, що розпачливе «мамо!» і простягнуті до неї дитячі рученята її не стосуються, бо бездітні жінки мають шанс потрапити на роботу і вижити; а ось і футбол на майданчику, повз який ведуть кілька тисяч «запрошених до газу» – і в проміжку між двома кутовими встигають їх умертвити… Так, на відміну від чорно-білих совєтських фільмів про війну, табірний світ не був поділений на «наших і німців», а становив складну соціальну систему зі своєю ієрархією і корупцією, зі своїми щасливчиками і невдахами, з інтриґами і заздрістю, з коханням і зрадами, ну і з симфонічними концертами – на тлі підрум’яненого крематоріями неба за вікном.