Жіночий роман і роман про Жіночу долю – не одне й теж саме

Я знаю принаймні двох людей, у яких книга Вікторії Горбунової «Мрія про Маленьке життя» викликала належний емоційний відгук – це Володимир Шинкарук і я. Він прочитав її першим і, виконуючи чоловічу обіцянку, не показав мені. Хоча захоплення і щирої радості від чужого успіху, від того, що людей, подібних до нього у світі побільшало, приховати не зміг. Раз-по-раз від нього чулося: «Ти не уявляєш! Це геніально! Це справді геніально»! І його втомлені очі загорялися, а виснажене обличчя набувало того знайомого виразу, який так мені подобається. Проте я не прочитав його передмову. Хотів скласти враження сам.

І ось презентація відбулася, авторка – коронована, книга – у мене в руках. Будь-яка книга – диво. А ця – диво-дивнеє.

Є чимало людей, які для інших показують лише частину себе, ту, яку вважають кращою, яку відмито, очищено й відполіровано. Один ваш необережний порух, що може відкрити сховане, й одразу з притиском: «Не лізь мені в душу!» А чому? А тому, що крім оцієї виставленої напоказ демо-версії у тій душі нічого більше й нема.

Інтелігентна людина вивчає свою душу. І не перестає дивуватися тому, що відкривається їй. Кожен із нас – Всесвіт, або, принаймні, галактика. А в цьому космосі всього доволі: і незбагненних сяючих смислів, і сміттєзвалищ космічних масштабів, які, до речі, можуть трансформуватися і навіть мінятися місцями. Це як зірки стануть. Інтелігентна людина, дивуючись сама собі, відкривається іншим, щоб ці калейдоскопічно-неповторні миттєвості життя були помічені, зафіксовані, осяяли комусь шлях чи просто спонукали когось заглянути всередину себе, щоб не пропустити щось справді важливе, але нешвидкоплинне, як саме життя.

А є люди, що не знають про свою богоподібну сутність, і недооцінюють себе (а може навпаки, добре знають) і тому закриваються зовсім. Чорні діри. Не світять, навіть не відбивають. Поглинають.

Ті ж, що показують тільки частину себе – туманності. Сірі, невиразні, непомітні. Слово «чорні» тут не підходить. Просто діри.

Неспокійно, коли читаєш книгу людини, котру добре знаєш, більша частина життя якої пройшла на твоїх очах. Книга – це ніби малюнок, плоский зріз долі. Від того, як була вибрана площина зрізу, залежить співвідношення моментів-на-показ і моментів-для-себе. Міняємо кут зору – й інше співвідношення.

Може й мають існувати таємниці. Щось винятково для себе. Але тоді про них ніхто не дізнається. Ніколи. Ніхто не поспівчуває. Ніхто нічому не навчиться. Ніхто не розділить твій біль і не знайде розради своєму. Хіба ж це правильно?

Я поки що вірю, що людина має жити так і бути такою, щоб у будь-який момент можна було б відкрити себе, показатися іншим, таким як ти є, в усіх деталях і дрібницях. І щоб не було соромно. Сповідування цього позбавляє нас від переживань, неспокою, сумнівів і страхів, що крадуть життєву енергію. Ті, що думають по-іншому, нагадують таких собі благочестивців, що зберегли моральну цноту тільки тому, що мають звичку носити заштопану й несвіжу спідню білизну.

І ще про площину зрізу. Після того, як у мене з’явилася потреба писати щось, окрім наукових статей, я визначив для себе жанр своєї писанини. Це «потік свідомості». Але потік свідомості – об’ємніший. Причому, здається, що й вимірів там більше, ніж традиційних три. Окрім четвертого – часу (новела про час – у Вікторії дивовижна, глибока, точна) є ще й інтенсивність переживань, мерехтливість спогадів, проблиски думок, найчастіше оманливі, аморфні тіні протоідей. Хочеться, щоб все це залишалося на папері одночасно, щоб писалося (і читалося) в стрічках, поміж стрічками, у глибині стрічок, поза і над ними, крізь них. Хочеться, щоб у результаті виходили не плоскі, списані сторінки, а голограма, яку можна розглядати з усіх боків, і навіть зсередини. У Вікторії подекуди так виходить.

Для мене це головне, а не те, що трапляються й слабші, блідіші місця. Ні єхидної насмішки, ні бажання з певним самолюбуванням вказати на них авторці. Нерівно. Рвано. Неплоско. Спади. Вершини. Краєвиди. Все як у житті. Видно Всесвіт авторки. Такий як є. Надміру (як дехто вважає) проглядаються її потаємні сторони (туманності й чорні діри). Але від того, що їх не показуватимуть, вони нікуди не дінуться. А коли покажуть, то, можливо, вони стануть зрозумілішими й осяжними (для нашого сприйняття, принаймні).

Десь було написано, що «Мрія про маленьке життя» – це жіноча проза. Щось у мені протестує проти такого означення жанру. Жіночий роман і роман про Жіночу долю – не одне й теж саме.

Хто хоч раз пробував щось написати, той розуміє, що таке «Думка озвучена неправдою є». Як важко передати паперу глибину своїх переживань, тонкі нюанси відчуттів. Все, чим хотів поділитися, все, що в тобі є таким різнобарвним і неповторним, на папері чомусь стає плоским, примітивним, банальним. Тут потрібне ремесло. Майстерність не приходить сама собою, вона – результат довгої праці. Вікторія Горбунова працює, трудиться над словом так, що не хочеться помічати огріхи, а знахідки кидаються в очі і дивують. Її, ще не так давно російськомовної людини, українська містить такі нюанси, на які ти не звертав уваги, які забув, яких, буду відвертим, і не знав.

Цікаво, як сприймають книгу люди сторонні, чиє сприймання не викривлене аперцепцією? Бо я, заразившись відвертістю авторки, інколи забуваю, що не всього, що відкрите, можна торкатися. Рану показують світлу, сонцю, повітрю, щоб вона швидше загоїлася, а не для того, щоб її погладили чи, не дай бог, розкопирсали. Коли хочуть полегшити страждання, доторкуються ледь-ледь, подихом, і то, коли дозволять. «Де болить? Дай подмухаю», – кажуть дитині.

Книга Вікторії – мов дитячий плач, мов дитячий біль. Там все: і образа, і злість, і нерозуміння, і надія, і іскорки сміху. Крізь сльози. І доросле, й водночас дитяче вимогливе й пронизливе відчаєм питання до тітки Долі: «Чому це сталося зі мною? Чому?».

Звісно, не варто ототожнювати авторку з героїнею повісті. Проте, як відомо, про що б не писав письменник, він пише про себе. Як на мене, у книзі надміру біографічних деталей і малувато художніх, ні, не описів, а домислів, загальних контекстів, сторонніх рефлексій, відступів від сюжету, сторонніх ліній. Це робить книгу схожою на щоденник, і у мене нема відповіді на питання, чи це є добре.

Що запам’яталося? Кілька зовсім різних уривків з кількох різних причин. Перший – той, де йшлося про персоніфіковані біологічні деталі процесу продовження життя. Мимоволі пропала метафоричність. У сухому залишку – натуралістичність і надмірність контролю. Не потрібно думати, як ти дихаєш, не треба навіть знати, як ти це робиш. Просто дихай. Це перше враження. А що тоді, коли час від часу тобі забиває подих? І все частіше… А що, коли перехопило так, що не можеш продихнути? Що тоді?..

Сильно описано епізод вигнання диявола сільським священиком. Залишилося відчуття, яке, гадаю, породжене сумнівом авторки, ретельно прихованим за знову ж-таки натуралістичними антисанітарно-негігієнічними деталями, – мабуть, не вдалося? Ще трішки, ще один притиск брудної стопи на грудях, і вдалося б!!! Не знаю, чи це був авторський задум, чи просто жіноча надія просочилася в художній текст і виказала реальні життєві сподівання, але це своєрідне вираження ефекту Зейгарник, схоже, непокоїть не лише героїню книги і читача, а й авторку.

Блискучим психологічним етюдом є новела про кризу тридцяти років, про час, про його релятивність, про дорослість дитини і про дитячість у дорослій жінці.

Фінальна частина, усиновлення, виписана так само яскраво й реалістично, як і попередні, спочатку розвіює ці сумніви, а через деякий час повертає знову – може це такий план?

А тоді раптом змінюється шкала оцінки – з літературної на життєву, людську: це хороший план і хороша книга. Книга із щасливим кінцем. Книга, яка матиме продовження.

Автор: Олександр Музика

Джерело: http://www.koronatsiya.com/retsenz/zh-nochiy-roman-roman-pro-zh-nochu-doliu-ne-odne-y-tezh-same