Занудний символізм

      Видавати актуальну іноземну белетристику, яка на батьківщині автора вже стартує з друкарні мільйонними тиражами раніше, ніж у Росії, і, головне – в українському перекладі – чи не найпопулярніший сьогодні тренд українського книговидавництва. Український видавець, не маючи в розпорядженні купи авторів, аби протиставити ринку російськомовного експорту такий самий вал україномовної споживчої літератури, беруть саме змаганнями: хто з них швидше видасть світовий бестселер.
      Тому новий роман Дена Брауна «Втрачений символ» варто було купити і прочитати хоча б через це – бо українська версія вийшла раніше за російську, коштує дешевше, і представлялася за всіма маркетинговими правилами: спочатку на книжковій виставці молоді люди, схожі в своїх чорних клобуках на дементорів, роздавали задурно буклети з кількома рекламними розділами, потім – повідомлення в пресі, суть яких зводилася до «недовго нам всім лишилося чекати», нарешті – власне презентація, і тепер уже дементори брали від покупця гривні, давали довгоочікуваний томик і сумлінно відраховували здачу. Проте таким, без перебільшення, загальноприйнятим в книжковому бізнесі підходом до видання і продажів цінність «Втраченого символу» обмежується.
     Навряд чи Ден Браун почує мене, тому скажу українським колегам і читачам: сім років бестселер не пишеться. Завжди є ризик не виправдати тривалих сподівань, як от вийшло з не менш підігрітим в Україні інтересом до нового роману Оксани Забужко. Тут варто ставити твори пані Оксани і містера Брауна на одну полицю: претензія на демонстрацію надприродних інтелектуальних здібностей в обох випадках виливається в занудство.
     Аби зрозуміти, чому «Втрачений символ» - занудна навіть для мене, палкого прихильника трилерів, книжка, треба знати, чому вона була написана. Знаменитий і скандальний «Код да Вінчі», який у нас прийняли як перший роман Брауна, насправді є четвертим. Спочатку були детектив про Антарктиду «Точка обману» та «Цифрова фортеця» - текст, зрозумілий хіба системним адміністраторам. Попри шалені зусилля Брауна, повз увагу тих, хто заборонами книжок поліпшує їхні продажі, пройшли також «Янголи та демони». Що з того, що Папі Римському автор придумав незаконного сина. Церковники – лише люди, а людина грішна, справедливо розсудили в Ватикані. Та коли в «Коді да Вінчі» Браун зазіхнув на святу цноту Христа, мов за підручником розписавши інтимний зв’язок Ісуса з Магдаленою, свята церква повстала, крамольну книгу заборонили, тиражі миттю зросли.
     Повторити успіх знаменитому белетристу дуже хотілося. І «Втрачений символ» будується за знайомою вже схемою: науковець Роберт Ленгдон, кращий в світі гравець у квест, від заходу до світанку повинен зіграти в знайому вже гру і, розгадуючи ребус за кросвордом, а шифр – за криптограмою, привести татуйованого від п’яток до маківки масона-відступника Малаха до місця, де, за переконанням розмальованого психопата, схований такий собі символ, котрий дає таємні знання. Звісно ж, знання допоможуть заволодіти світом – маніяки всіх часів хочуть поставити мешканців земної кулі на коліна. В процесі пошуку Ленгдон змушений спочатку розшифровувати послання, які містить відрубана рука його друга, потім, накликавши на себе гнів ЦРУ, тікати від влади разом із донькою цього друга Кетрін, у якійсь момент Малах топить його в спеціальному басейні, а потім Кетрін та врятований друг пояснюють суть втрачених знань: всі навкло – масони, людина – хазяїн своєї долі, і Створений сам стає Творцем. Над Капітолієм сходить сонце, творець знову переміг.
     Проте аби очікуваний культурологічний трилер цими сюжетними та світоглядними банальностями обмежився, читання «Втраченого символу» не так би втомлювало. Браун намагається догодити мені, який цінує в подібних книгах екшен і готовий через це пробачити банальність. А ще - тим, хто звинувачує його в примітивності та відсутності інтелектуальної складової. Пишучи на два фронти за схемою «екшен-лекція-екшен-лекція», Ден Браун у результаті втратив читача невибагливого. Натомість вибагливого не знайшов. Наприклад, коли починається дослідження відрубаної руки, чергове переслідування маніяком когось із «наших» або Легдон вкотре опиняється на краю загибелі, дія припиняється – і починається лекція на двадцять сторінок з якоїсь галузі не надто таємних знань – від теології до теоретичної фізики.
     Не знаю, хто як, а я хочу читати або детектив, або довідник. Два в одному – як неможливість пізнання, так і загальмована дія.

Андрій Кокотюха

Переопубліковано з: http://bukvoid.com.ua/criminal//2010/03/16/072014.html