Загублена українська людина (Олег Соловей)

Але замурзані у кров гурти
силкуються заглянути артистам
до тихої, мов місяць, самоти,
де спіє людська думка особиста, –
і падають під жорна чи під тин
поети від свавілля і насильства.
Тодось Осмачка

     „Не люблю романи про поетів”, – так починає свою післямову до роману Степана Процюка „Жертвопринесення” поет Василь Герасим’юк. Натомість про себе можу сказати, що я дуже люблю подібні романи. В юності чи не найбільш улюбленим моїм твором був роман Еміля Золя „Творчість”, головним героєм якого є мистець, а паралельно в романі розгортаються топоси поразки його друзів – письменника, архітектора й скульптора. В контексті корозії творчости головного героя та його друзів-колег у романі розгортаються родинні драми, руйнуються історії кохання, а відтак – і будь-яка людська перспектива. Були також до душі мені „Мартін Іден” Д.Лондона й „Червона кімната” А.Стріндберґа. Пізніше, в університеті, щоденним чтивом буде „Свято, що завше з тобою” Ернеста Гемінґвея. Та й Генрі Міллер мені аж так тривало смакує, мабуть, саме тому, що оповідач усіх його романів і есеїв є письменником, а своє життя й творчу робітню автор свідомо виносить перед читацькі очі, створюючи ілюзію, що не приховує від нас жодної деталі; що досягається не в останню чергу вживанням реальних імен або ж легко відчитуваних прототипів створених романних образів, а також самою пронизливою дійсністю, що так густо імплантована у малопомітне й буденне конкретне людське життя. Як на мене, немає більш захоплюючого чтива, як твори про письменників і мистців; твори з їх особливо солодкою мітологією ненормальних, хронічно хворих і невиліковних, що офірують своє життя заради всіх і нікого, й водночас консервують його для вічности (на відміну від постмодерністів, я вважаю, що вічність реально існує, – це широка і безкінечна ріка, на березі якої сидять і говорять про літературу й життя Бодлер і Улян, Шевченко й Міцкевич, Целян і Буковські, Костецький та Езра Павнд...), ті твори, які здавна й до сьогодні приречені балянсувати на межі потворної реальности й терпкої мистецької вигадки. У моєму конкретному читацькому випадку варто також пригадати віртуозний роман Філіппа Джана „Ероґенна зона” й, мабуть, усі шість романів не вповні нормального, але якого ж терпкого та справжнього Чарльза Буковські...     
     Як на мене, роман про життя письменника, за визначенням, приречений на читацький успіх. Такий роман, що являє собою розверзнуту рану-лябораторію, завше буває цікаво читати з кількох причин. По-перше, читачеві в принципі все це цікаво – як живе загадкова людина-письменник (не суттєво, „олімпієць” він зі „Станіславського феномену”, або „плугатар”, себто член НСПУ); що і в якій кількості п’є; з ким спить; чи б’є дружину; куди і як цілує коханок і т.д., і т.п. По-друге, не меншою мірою цікавить читача сама шизофренічна дискурсія творчости („творити – чутися в клінічній ситуації”, – писав Василь Стус у статті „Зникоме розцвітання”), так звані муки творчости, ті перепетії, про які читачеві завше бракує інформації та розуміння, внаслідок чого колишні колгоспники навіть сьогодні схильні обожнювати своїх продажних поетів-пенсіонерів.
     Художніх творів про життя письменників у світовій літературі, загалом, не бракує. Значно гірше із цим у нас. Тому бажання Степана Процюка написати роман про нашого сучасника-письменника можна лише привітати. Поготів, що Процюк у літературі не є неофітом; у літпроцесі він з початку 1990-х; рідна література відома йому в багатьох непривабливих подробицях і нюансах. Прототипів для головного героя, ачей, не бракує; до того ж, С.Процюк і сам поет-прозаїк-есеїст із двадцятирічним, приблизно, стажем. Цей роман про письменника, таким чином, просто вимагав левиної долі автобіографізму (а що з того вийшло, судити, зрештою, не мені, а тим, хто ліпше знає сього письменника як приватну людину). Як на мене, то кожен прозаїк мусить присвятити цій слизькій темі хоча б один твір – хоча б невеличку повість. Степан Процюк, треба думати, зробив-що-міг, представивши на читацький суд нову версію вічної теми; як кажуть, хто вміє краще, най робить – поле бою достатньо широке, місця не бракуватиме всім бажаючим. Утім, бажаючих не так і багато, хоча сповідальні нотки та відповідний гомодієгетичний наратор сьогодні є ледве не нормою, особливо ж, у так званій підлітковій прозі двотисячників і тих, що, ледве відкинувши памперси, вже крокують за ними.
     Втім, цей роман, передовсім, про загублену українську людину; загублену остаточно, як не дивно, в часи нашої новітньої постколоніяльної історії. Чому головним героєм є письменник, а другорядні персонажі довкола нього – з числа „діячів” культури й освіти? З цим усе просто: цих персонажів викладач університету й письменник Степан Процюк знає ліпше, ніж будівельників або водіїв маршруток, – отже, пише про тих, кого знає. І це, як на мене, правильно; в усякому разі, письменникові не доводиться безґрунтовно фантазувати чи, поготів, копіювати чужоземних бандитів із російських телесеріялів, як це роблять вітчизняні автори детективного жанру. Загалом, у художній прозі Процюка вистачає загублених і остаточно втрачених, як у романах, так і в його давніших, напівзабутих на сьогодні, повістях.
     Поза всяким сумнівом, це роман про поразку – клясичний, сказати б, його варіянт. Про персональну, а можливо, й ширшу національну поразку українського літератора чи, беручи ще ширше, – мистця (зрештою, ця тема була помітною вже у дебютному романі С.Процюка „Інфекція”). А відтак, не варто було авторові бавитись у постмодерністичну герменевтику, пропонуючи читачам на вибір аж три розв’язки цієї сумної й доволі банальної історії. Притомним фіналом до трудів і днів поета Максима Іщенка може бути лише перший із трьох запропонованих письменником варіянтів. Що й робить нереалістичний роман С.Процюка цілковито реалістичним за підсумком розвитку головного героя. Безперечно, неконтрольовані алкоґольні запливи мали завершитися цілком драматично. Можливо, для такого героя воно й на ліпше – чим швидше відмучиться, тим швидше отримає шанс на нову інкарнацію, на інші, можливо, вірші; на інших жінок, а відтак – на іншу життєву історію. Зрештою, на іншу й інакшу смерть.
     Говорячи дещо загальніше, поет Максим Іщенко не витримав іспиту лібералізмом. Передовсім, ліберальними цінностями й ліберальною економікою. Він, всього-на-всього, не зміг себе продати, – ані в рідній вугільній Мічурівці, ані в столичному Києві (попри те, що починається роман із промовистого внутрішнього монологу героя: „Ти запродався, запродався, запродався!” – стукотіли колеса потягу. „Ти сучий син, мерзотник, гарматне м’ясо олігархічної доби!” – наче відлунювали вікна купе, натоптаного випарами людського поту і всепереможними маршами”). Це єдиний, по суті, гріх цієї людини перед ліберальним суспільством. Він не вчився на менеджера: „Він хворів безнадійним нутряним сумом. Тугою за дорогим і безповоротно втраченим. Але це не були рукотворні муки психоделіка, що психотропними чи антидепресантами відвойовує для своєї уже не лінивої – колись була лінива... – а хворої душі невеличкі штучні радощі зміненої свідомості. Це була туга витонченої, але здорової душі, що задихалася у царстві нелюбові та безконечному реєстрі ненормальностей...”. (Відтак, це трагедія всього покоління. Але зовсім не та трагедія, про яку намагається кумкати ІБТ у ерзац-рецензії на роман Анатолія Дністрового „Дрозофіла над томом Канта”). Радянською школою Іщенко готувався до зовсім іншого життя. На побутовому рівні він не спроможний продати півсотні своїх поетичних збірок; йому також не дано знайти ту єдину жінку, яка б поділила з ним порівну не лише ліжко, але й усі інші життєві радощі й прикрощі. Процюк поводиться дещо жорстоко, закинувши героя в аж такі негаразди з жінками, але письменника зрозуміти можна: найоптимальніший лякмус для тлумачення та з’ясування романного героя – це його сексуальні поразки та перемоги. Або ні, навіть не так, – це його сексуальний тонус. Поготів, у ситуації, яку Мішель Уельбек ще в 1994-му році означив як розширення простору боротьби. Сьогодні людські поразки на ринку праці зазвичай співпадають із поразками в ліжку, а значить – і загалом у житті. Героя маркує дискурс тотального відчуження: „Але чому я живу з Ольгою? Щоб час від часу щось кудись запхнути? Щоб іноді не відчувати жаху закинутості, все ж якась людина у хаті, бо вміє говорити?.. За звичкою, керований страхом зміни? Адже ми чужіші від незнайомців. Ми навіть не сваримося, бо сімейні сварки – це доля або нерозумних, або небайдужих. Тільки холодна тиша у хаті”. Самотність, відтак, не мода, не екзистенційне саторі окремо взятої людини, не містичний ритуал і навіть не ранковий сухостій, як сказав би Буковські. Самотність – це просто тупа й неймовірно фактурна реальність в умовах, наближених до бойових. У супермаркетах завше повно народу. Дівчина на касі зазвичай буває привітною й чемною. Ви можете з нею навіть трохи пожартувати. Але приблизно на цьому все й зупиняється. Не говорячи вже про те, що навіть смерть – це сьогодні щось недоречне і нецікаве. Про це вже писав Бодріяр. Смерть – це вчорашній день. Про неї зовсім не дбають, до неї ніхто не готується, до неї навіть не мають поваги. Бо смерть у свідомості більшости виключена із процесу споживання. За великим рахунком, продається лише життя та його п’янкі та звабливі інґредієнти. Найбільше на ринку толерується молодість. Утім, коштує вона найдешевше. Така собі апорія лібералізму.
     Максим Іщенко, на жаль, не читав ані Жана Бодріяра, ані Мішеля Уельбека. Він навіть Процюка не читав (до речі, марно, зовсім марно наш автор не скористався таким цікавим формалістичним прийомом: най би поет зі східної вугільної Мічурівки почитав збірку віршів свого івано-франківського побратима „Аполоґетика на світанку”, – замість того, аби жлуктити горілку в дорозі до Києва)... Тому тлумить своє нерозуміння новітніх дискурсів добре перевіреними засобами на кшталт горілки. Але окремий буттєвий жах полягає в тому, що й горілка вже втратила свої традиційні терапевтичні властивості. Вона уже не лікує. Немає друзів, із якими можна посидіти на кухні за пляшкою й за розмовою (а дружня розмова важить значно більше за сам алкоґоль). Не лишилось нічого, окрім ліберальної економіки. Фініш. Це фініш тривалої гонитви із переслідуванням. Утомлений гонщик у новелі „Гонитва” киянина Дмитра Пастернака – це одна суцільна алеґорія й об’єктивний підсумок того, що відбулося у світі загалом і в цій країні зокрема. Й нічого не можна виправити. Бо ідею світу як супермаркету в найближчі років п’ятдесят неможливо нічим замінити. Апокаліпса стиснулась до розміру кредитної картки й тихенько лежить у кишені, в такому маленькому спеціяльному гаманцеві, який має герой дебютного роману Уельбека. А в кого такої картки немає, того взагалі вже немає; точніше, з ним ніхто не рахується, він поза процесом споживання і поза життям. Направду, вона існує й саме так вона виглядає, – ця загублена українська людина. Про неї писав Улян. Про неї пише Степан Процюк. І нікому до того немає діла. Добре, хоча б видаються книжки. У Максима Іщенка були відчутні проблеми навіть із цим. Хоча в його колеґ, Процюка й Ульяненка, в 1990-х були схожі проблеми. Автор „Сталінки” отримав Державну премію за журнальну публікацію роману, а книгою роман уперше з’явиться лише 2000-го року. Перші видання прозових книжок Процюка також виглядають сьогодні, як мінімум, екзотично, унаочнюючи всю драму останнього самвидаву в контексті ґлянцевих розкошів ліберальної поліграфії.
     Втім, поет Іщенко швидше за все, не дожив до ситих двотисячних років. Другий і третій варіянти фіналу не витримують жодної критики. Теоретично, такі фінали можливі, але тільки не для поета Іщенка. Він бо давно вже змирився із власною невідповідністю своїй-не-своїй добі. Як писав Юрій Шерех: „Доба виїдає душу. Доба виховує масову людину з порожньою душею. Виконавця наказів. Егоїста і себелюба. Людину без особистої і національної гордости”. Ці слова насправді стосуються середини ХХ століття. Але, можливо, воно затягнулось і не бажає відходити в архіви з їх екзистенційним небуттям, фальсифікаціями істориків і ностальґією письменників.   
     Інша помітна або й принципово акцентована спроба С.Процюка полягає в очевидній символіці образу головного героя. Йому тридцять три роки. Що з цим фактом робити читачеві, я, наприклад, не знаю. Бо могло йому бути на час нашої з ним зустрічі в романі і тридцять два, і тридцять чотири. І це, як на мене, принципово не має жодного значення. Але письменникові ходить саме про число 33 (тридцять три); стільки ж і розділів у тексті роману. В романі християнська символіка сього числа виглядає доволі штучною; щонайменше, вона не працює так, як хотілось, можливо, письменнику; не сприяє додатковому драматизму образу; не переконує нас дослівно ні в чому; не вмикає навіть відповідного кшталту чуттєву асоціятивність, чи пак перцепцію. Не виповнює нас сакральним відчуттям повноти присутности Месії разом із усіма його учнями (а саме таким є, принаймні, християнський зміст числа 13). Коли ходить про такого героя, як Максим Іщенко, то немає значення, на якому саме році життя він остаточно деґрадує, зіп’ється, опустить руки або загине... Чи направду релігія й віра здатні порятувати таку людину, як М.Іщенко, я не беруся судити. Можу хіба що висловити свою індивідуальну, як мінімум, недовіру такому фіналові – власне, одному з трьох, як вже було сказано. У будь-якому разі, все завершується поразкою передовсім мистецькою, а буде жити надалі чи загине ця конкретна українська людина – питання в такому контексті цілком другорядне, бо С.Процюкові, як я розумію, коли він брався за цей роман, ходило передовсім про драматичну долю мистця, поета... І, не в останню чергу, – поета українського й поета саме нашої з вами доби. Тієї доби, яку стрімко, нещадно та беззастережно (безальтернативно) визначив ринок, дискурс супермаркету; а це топос, у якому поетові a priori немає чого робити, окрім як зазнати поразки, загинути або, щонайменше, – змінити діяльність і стиль життя, увімкнути механізми ґрандіозної симуляції, приєднавшись до загальної установки на усміхненість і успішність, а значить – зазнати поразки без найменшого права на реабілітацію: „Може, викинути цю сліпу, як кошенятко, душу разом із поезією? Відштовхнути, вивергнути? Позбавитися нікому не потрібного тягаря збочення до віршарства? <...> Легко писати тоді, коли поезія долаштовується до кон’юнктури часу. А ти стань її слугою чи вірним сином у сутінках доби темної алергії на мистецтво. А ти зумій гідно триматися у башті зі слонової кістки, навіть конаючи від голоду, навіть усвідомлюючи, що ти є єдиним читачем власних віршів”. Воістину, це суча доба супермаркетів. Хто не встиг заховатися, адаптуватися – най, направду, ні на кого не ображається: „... Бідні провінційні поети і поетеси, що плекають думки про столичне визнання і строфи-афоризми, котрі будуть жити на всіх устах. І майже ніхто з них тоді не тямить, що потрапив у капкан шкідливої ілюзії”.
     Роман „Жертвопринесення” був загалом другою спробою письменника у непростому романному жанрі. Не так і багато, погодьтеся, якщо зважити на тривалий час перебування на передовій актуальної української літератури. Втім, двом романам передували три книги повістей, оповідань і жанрово невизначених шкіців, які можна розглядати у якості певної школи, підготовчого періоду в творчості письменника, вже перший роман якого – „Інфекція” (2002) – став неабиякою заявкою на опанування рідкісним нині жанром соціяльно-психологічного роману. Після видруку „Жертвопринесення” в „Кур’єрі Кривбасу”, письменник встигне до виходу книжкового варіянту цього роману презентувати ще два романні твори – „Тотем” і „Руйнування ляльки”, – спроби доволі цікаві й симптоматичні в контексті вивчення конкретного авторського світу С.Процюка, позначеного передовсім певною (доволі помітною) метафізикою в творенні романних героїв. Герої Процюка – це завше ілюстрація топосу поразки; це боротьба на передньому рубежі, а звідти, як відомо, мало хто зміг повернутись живим або неушкодженим. У цьому аспекті, проза Процюка приречена на певну нелюбов серед критиків і читачів, це легко пояснити домінуючою тенденцією нашого часу, що є добою аґресивно-витонченого ліберального капіталізму; а він, як знати, вітає лише переможців і, натомість, анітрохи не піклується про переможених. Для цих, останніх, теоретично існують якісь бюджетні соціяльні служби, які, щоправда, навіть на цивілізованому Заході (якщо довіритись поезіям, есеям і романам Уельбека) не відзначаються особливим гуманізмом у ставленні до аутсайдерів. Невдахи мають законне право на самотню злиденну смерть, а більш, як видається, жодних інших прав вони не мають...
     Максим Іщенко, головний герой роману „Жертвопринесення”, живе у цілковито ґротескному світі, і сам він, за великим рахунком, є персонажем цілком ґротескним. А драматизм персонажа полягає в тому, що він водночас є доволі реальним, ледве не зібраним образом сучасного українського поета з глухої провінції. Себто, сама ця провінція відтак, є втіленням згаданого ґротеску. Ніби йдеться не про нашу добу, а про давно забуті часи. Саме тому ця романна історія і надається для масштабного узагальнення, як і повинно бути в романі. І це узагальнення, на жаль, не сприяє читацькому оптимізму. Але наш письменник у жодному разі не є фантастом, поготів – він не є похмурим розчарованим мізантропом, що оскаржує власний гидотний час. Він всього-на-всього пише правду, від якої читачеві не буде весело. Більше того, читачеві повинно бути незатишно. Письменник укотре й нещадно нагадує, де він, читач, перебуває і де, говорячи патосно, всі його речі. Ґротеском просякнув побут поета Іщенка, всі три його жінки – дружина Ольга та дві коханки, Інна й Марія; ґротеск перебуває в осерді так званого літпроцесу з його кумедними кон’юнктурними літературними преміями, нікчемними персонажами, обов’язковими пиятиками та відчуженням від світу високого мистецтва; ґротеск підкорив і знищив людину в цьому романі: „Ти втікав у думки про літературу, зрештою, тобі втікати туди не було потреби, бо ти іноді хочеш утекти саме від них. Ти їздив до Києва, блиск і злиденність буржуазії, блиск і злиденність літератури, блиск і злиденність людини”. А ось як влучно й переконливо оповідає письменник про перебування свого героя в столиці в зв’язку з отриманням нікчемної літературної премії „Сяйво”: „А нагородження розпочинається. Щось апатично бурмоче один зі спілчанських метрів, захлинається від безперервних подяк пані, котра теж отримала „Сяйво” і про яку Максим ніколи не чув. <...> Виступає фольклорний колектив з Київщини. Один з дідків – глядачів з сіточками та кульками – півгодини згадує власну довкололітературну молодість. Метр позіхає. Прекрасний матеріал для проворного папараці з „Київських кресів”. Нарешті вручають конверти з грошовим еквівалентом. Краєчком ока Максим помічає, як пожвавлюється Степан, що допіру закінчив виступ про геніального поета Максима Іщенка, чия творчість може бути, виявляється, гордістю, та ще й будь-якої, національної культури. Під час Степанового виступу метр морщився, вивільнившись із псевдосну. Що там казати, не люблять у столиці таких суперлятивів щодо чужаків, бо навіть дідки і бабусі з архаїчними сіточками почали незадоволено кривитися і бурмотіти між собою. Офіційна частина завершилась, і Максим швиденько біжить у спілчанський туалет, щоб глянути на вміст підозріло тонкого конверту. Тьху!.. триста гривень... курям на сміх... а скільки було помпи при виступах спілчанських чиновників... Інакше, ніж знущанням, це не назвеш. Ось тобі, Максимцю, й одяг, і подарунки Ользі, і виплата Інниної квартири... Викусив? За годину мав розпочинатися фуршет”... Оскарження Степана Процюка настільки серйозні, його ґротеск такий переконливий і нищівний, що він міг би бути колись прокурором у справі мізерних спілчанських людців, що нищать національну культуру, навіть не вповні це усвідомлюючи.
      У вище наведеній цитаті з роману – вся правда про нас і нашу країну, про нас і нашу літературу. То яких ще потрібно романів, друзі? Процюк пише все більш і більш похмуро, – скоро його неможливо буде читати, не вживши перед читанням дещицю знеболюючого. Втім, саме це, підозрюю, й вабить до письменника якусь кількість його відданих читачів. Можливо, це саме ті читачі, які з пієтетом зустрічали кожний наступний роман-маячню (з точки зору обивателя, звиклого до причесаної белетристики сьогодення) Олеся Ульяненка. Біль – взагалі катеґорія, мабуть, інтерактивна, – попри навіть його інтимність, приватність і чітку прив’язку до конкретного носія. 
      Уже в романі „Інфекція” були добре помітні стилістичні провали і деякий надмір „сурйозности” у речах, які за визначенням потребують легкости, а в ідеалі, можливо, і віртуозности. Передусім, це стосується стилю, який у постбароковій прозі просто волає про порятунок, вимагаючи ляконізму і простоти, хоча б трохи формальної аскези та інших подібних речей. І якщо у „Інфекції” стилістичні проколи притлумлюються гостротою суспільно-соціяльної проблематики, то у другому романі – дещо інша картина. Іноді письменникові бракую відчуття стилю, або ж це відчуття остаточно підкорює ідея ґротеску, що як ракова пухлина стрімко пожирає всі можливі ознаки стилю. Бо як, поясніть мені, можна вигадати, приміром, „вугільну любов у вугільному місті, котра моментально згорає”? І ніби-то, це рефлексії героя зі східного (невже направду ходить про Донеччину?) шахтарського райцентру, але ж зі слів його визирає типовий вухатий галичанин! Не кажучи вже про те, що подібна тавтологія не працює на експресію твору, тому й повинна виправлятися дбайливою й нещадною редакторською рукою. Але ж Степан Процюк давно не учень, він має своїх читачів і шанувальників, і то в значно більшій кількості, ніж його герой, поет Максим Іщенко. Автор бере важелезну брилу й тягне її крізь увесь чималенький текст. Мені чомусь видається, що роман писався доволі тяжко та з неймовірною перевитратою внутрішнього енерґетичного ресурсу самого письменника. Зрештою, це може бути, але читач сього помічати в жодному разі не повинен. „Бо стилістична важкість лише відштовхує, бо з-за будь-якого тексту не повинні прозирати витерті від творчих мук штани новітнього деміурга...”, – слушно зауважує сам автор у цьому романі. А зустрівши на одній із сторінок роману „дівчину з неробітничими очима”, першим моїм бажанням було зателефонувати авторові й запросити його погостити до мого реґіону, походити вулицями, подивитись на людей і, зокрема, на жінок і жіночі очі... Втім, із іншого боку, я добре розумію, що це лише рецидиви поетичної свідомости, яка іноді суттєво заважає прозаїкові Процюкові; від надмірних красивостей і штучностей прозаїкові пора остаточно звільнятися. 
     Загалом же, послідовне звертання письменника до персонажів – мешканців східного (з реальних топонімів у романі „Жертвопринесення” згадується Маріюполь) реґіону – наштовхує на думку про черговий індивідуальний пошук героя нашого часу. Галичани, треба думати, авторові відомі в усіх своїх можливих одмінах. І вони вже направду пройшли шеренгою крізь його попередні повісті. Є вони – різних ґатунків – і у першому романі „Інфекція”. З них усіх – хіба що жіночі образи виглядають по-людськи та викликають симпатію. Отже, у пошуках позитивного героя автор апелює до українського Сходу? Де, навкір обставинам і умовам останніх сімдесяти років, має народитися щось, що зможе запліднити як не етнос в цілому, то хоча б найновішу українську культуру? Будь-яка подібна стратеґія пошуків a priori приречена на поразку, – чомусь мені так здається. Мабуть, не в тому столітті живемо й п’ємо, аби сподіватись таки на Месію в людській подобі та ще й з українського Сходу. Не буде. Хоча, з іншого боку, мають рацію й ті, що говорять або, принаймні, мислять: не може не бути...
     Риторичне звернення автора до побуту й „ментальности” українського Сходу лише додає відчуття поразки. Сцени, які можна вважати цілком реалістичними, відгонять сучасним українським ґротеском; приміром, творчий вечір Іщенка в педінституті. Але, думаю, ця сцена є однією з найліпших лише тому, що вона анітрохи не прив’язана власне до особливостей індустріяльного Сходу; можна, наприклад, припустити, що письменник описав ситуацію в якомусь західному райцентрі, й анітрохи не помилитися. Бо ця ситуація адекватна й іманентно вивірена для будь-якого провінційного педінституту у цій країні. Пригадую, свого часу талановита наша письменниця Євгенія Кононенко перейшла від зображення „сексу” тут, власне в її рідному Києві, до демонстрації „сексу” там – десь на гнилому лискучому Заході, у Европі. Нічого хорошого з цього не вийшло. Бо, зображуючи Київ, вона була в своїй системі координат і писала, не відчуваючи жодного опору матеріялу; відправивши своїх героїнь у пошуки щастя на Захід, письменниця почала брати відверто фальшиві ноти. І це, в підсумку, дуже неґативно відбилося на збірці новел і повістей „Повії теж виходять заміж”, яка суто композиційно і складається з двох частин, пойменованих відповідно – „Там” і „Тут”. Щось подібне відбувається й зі Степаном Процюком, коли він так далеко запливає на Схід країни, який він знає не дуже, сказати б, добре... Бо заполітизований ресурс світової мережі у такому знанні допомагає слабко, більше дезорієнтуючи, аніж реально орієнтуючи. Бо немає тут у нас ніякої вугільної любови; принаймні мені, синові шахтаря, така невідома; у вугільному місті, можу засвідчити особисто, з коханням і любов’ю справи приблизно такі ж, як і в далекому Івано-Франківську або у столичному Києві; чомусь мені так здається.
     „Для мене справжній поет подібний до католицького священика, – говорив Ґюстав Флобер. – З того часу, як він надів свою літературну рясу, він мусить покинути свою родину й спалити частину свого серця”. Чи знав про ці давно відомі та зрозумілі речі поет Максим Іщенко? – Хтозна. Можливо, і знав, але старанно притлумлював у собі, бо аж надто переймався грошима. А все тому, що в гидотні ліберальні часи сподівається жити з літератури, ніде всерйоз не працюючи (мені доводилось у Донецьку бачити подібних мистців, які завше просили в знайомих п’ять гривень на пиво, або сотню на організацію імпровізованого фуршету після поетичних читань; ці люди викликають у мене співчуття та огиду водночас – зайве, мабуть, уточнювати, що в мистецтві вони анітрохи не відбулись, кожного разу обмежуючись лише ґрандіозними та утопічними прожектами). Зрештою, Іщенко в С.Процюка і віршами всерйоз не переймається, переважно зловживає алкоґолем, а відтак – катується від тяжкого похмілля й відчуття власної неповноцінности, як наслідок життя у курйозній країні, де все не так: „Бо що таке Поет загалом, а в цій країні і поготів, як не кумедний блазень з ковпаком на голові, смішний і трагічний деміург, покинутий усіма і відречений від усіх...”. І невідомо, направду, що варто змінити – себе чи країну, в якій живеш. Утім, якщо заходить про поезію, то ситуація з нею анітрохи не ліпша навіть у Франції, країні поетів. Саме в Парижі в лютому 1994-го сімдесятирічний поет-сюрреаліст Герасим Люка втопився у Сені, залишивши промовисту прощальну записку: „Я не бажаю жити у світі, в якому більше немає поезії”. Ось як вона виглядає – звитяга направду вірних! По-справжньому вірні й надалі вперто ідуть до свого поетичного храму... Інший французький поет, наш сучасник Мішель Уельбек, риторично запитує: „А що робити книгарням, якщо на вірші немає попиту? Може бути, що ми живемо у світі, в якому поезії просто немає місця”. Швидше за все, так і є. Це мав би розуміти й герой Процюка.
     Мистець – це завше звучатиме трохи зверхньо. Щонайменше – незвично або екзотично. Образ поета миттєво підключає купу солодких асоціяцій – навіть у людей напівписьменних. Прокляті французькі поети, Рембо і Бодлер; німецькі експресіоністи, позначені від народження знаком безперечної смерти; російські символісти срібного віку і футуристи в передчутті революційної апокаліпси, самітники та трубадури, Петрарка й Сосюра, Бажан і Тичина, Зеров і Свідзінський, Целян і Рільке, Голобородько і Стус, Герасим’юк і Федюк, Римарук і Улян, Андрусяк і Вольвач... На щастя, я не маю наміру згадати сьогодні всіх, кого я читав, або хоча б тих, кого я найбільше люблю. (Їх ще багато лишається – наразі неназваних, десь поза дужками, на марґінесі цієї розмови про поета, персонажа з роману Степана Процюка). Скажімо, Мішель Уельбек, – мій улюблений зарубіжний поет і просто сучасник, якому є що сказати своєму часові, а відтак, і нащадкам, – якщо вони будуть. Хоча більшість читачів жіночих журналів і поважних паризьких ґазет цілком серйозно вважають його передовсім прозаїком і скандалістом. Так само і з Процюком, якщо він терміново не видасть книгу вибраних віршів, невдовзі вже мало хто пам’ятатиме, що він був поетом, а почасти ним і лишається, – із неврозами, з підозрілою лірикою багатьох романних абзаців; із не завше вмотивованою тягою до складно стравного словотвору, але й із не менш нестравними темними мантрами, які він із затятістю метафізика виголошує на своїй приватній території, користуючись навіть патосом, попри те, що патос давно поза модою мейнстріму:

Кроїться правда. З жартами, арґо
картонні дон-кіхоти йдуть на герці.
Картинний світ не визнає мого
високого, змордованого серця.
 
     Чи направду має місце жертвопринесення – особисте, конвенційно-корпоративне або, скажімо, національне? Питання доволі складне (в тому сенсі, що чи не перебільшує наш письменник із патосом, чи немає небажаного передозування серйозности?), тому будемо з ним розбиратися поступово. В центрі романної дії – поет із провінційної Мічурівки Максим Іщенко. Поет, як не дивно, уже з ім’ям, попри те, що він мешкає у глибокій провінції, у вугільному краї, десь на далекому Сході країни. Цьому поетові на час романної дії виповнилося саме тридцять три роки, роман складається з тридцяти трьох розділів, і ця символіка чисел, треба думати, міцно пов’язана з ідеєю жертвопринесення, яка й винесена в назву роману, і явно позначена чиїмось неврозом – чи то романного героя, чи самого автора, – потрібно з цим розбиратися. Пригадую принагідно, що Іван Дніпровський і Микола Хвильовий прожили по тридцять дев’ять років – не знаю лише, з якою метою пригадую, й що це мені дає...
     Максим у цьому романі не здатний заробляти гроші. Йдеться про ту кількість грошей, яка забезпечує прожитковий мінімум... Він зайвий у ліберально улаштованій системі. Він має ілюзію, що можна бути поетом і при цьому бути з грошима. Потребує він, звичайно, небагато, але і дружині, й коханці Марії – передовсім потрібні гроші, яких він не має. Максим не розуміє, що гроші й поезія – два несумісні дискурси... Володимир Свідзінський свого часу писав, розуміючись на проблемі з власного досвіду: „Сумна альтернатива – або бути поетом і сидіти без грошей, або заробляти і не бути поетом”. Або от цікава рефлексія з листа Юрія Яновського до Аркадія Любченка: „Дуже кортить перейти на вірші. Тільки – не прибуткова це штука – їсти з неї не буде чого”. І зайве вже, мабуть, наводити інші приклади того, як поети сиділи без грошей. Але найчастіше воліли лишатись поетами, зокрема – й згаданий щойно Свідзінський. Поезія, літературна творчість – річ сама у собі, вона достатньо герметична й сакральна, аби дозволяла творцеві відволікатись на сторонні думки. Так було не лише у часи модернізму, про представників якого так багато рефлексує в романі Максим. Так є, або має бути – й сьогодні. Попри направду вовчу добу, яка випала на долю Максима Іщенка й усієї національної культури.
     Юрій Шерех у есеї „Над озером. Баварія” писав у серпні 1947-го року: „Наша епоха – і трохи не визначається лагідністю й людяністю. Її не втілиш в образ голубки. Але і не леопард її символ. Її символом радше міг би бути образ величезного преса-гніту, руханого складною системою трансмісій. Це страшний образ, бо страшна і епоха”... Шереха поет Іщенко, підозрюю, не читав (хоча він згадує десятки письменників української й світової літератури, приміряючи їх життєві колізії на свій розірваний в клоччя літературний побут). Тим не менш, відчув дію преса-гніту на власній долі. Можливо, так і не збагнувши, в чому його найбільша провина, а відтак, – і відповідальність. „Трагедія української еміґрації, – продовжує Шерех, – трагедія всього – за малими винятками – українства ХІХ – ХХ сторіч в їхньому безконечному провінціялізмі. Від Марусі Дротівни через Винниченка до леопардизму нашого – раз-у-раз чесні душі, прекрасні наміри, благородні почуття – і провінційщина, провінційщина, провінційщина. Українство ввесь час – прекраснодушне і замріяне, воно ввесь час стоїть поза своєю добою”.
     Цікаві свідчення про природу людини-письменника залишив Чарльз Буковські, американський поет і прозаїк, у своєму романі „Жінки”: „З письменниками проблема. Якщо те, що письменник написав, видається й розповсюджується багатьма примірниками, письменник вважає себе великим. Якщо те, що письменник написав, видається і продається посередньо, письменник вважає себе великим. Якщо те, що письменник написав, видається і розповсюджується дуже слабко, письменник вважає себе великим. Якщо те, що письменник написав, взагалі не видається і в нього немає грошей, аби надрукувати це самому, він вважає себе направду великим. Але істина в тому, що величі надто мало. Вона майже відсутня, вона непомітна. Але можете бути певні – найгірші письменники впевненіші за всіх і менше за всіх сумніваються в собі. Як би там не було, письменників варто уникати, але це майже неможливо. Вони сподіваються на якесь братство, якусь спільноту. Це анітрохи не допомагає за друкарською машинкою, письмо тут ні до чого”.
     „Людям потрібно знайти собі заняття в очікуванні смерти”, – писав усе той же Буковські. Коли в письменника все нормалізується у житті та побуті, виникають проблеми з власне творчістю. Виявляється, впорядкований побут убиває бажання творити. „Це, звісно, нормально й дуже добре, але саме таке й не дозволяє письменникові писати”, – не без помітного суму заявляв персонаж-протагоніст Чарльза Буковські в уже цитованому романі „Жінки”. І що з цим робити – зовсім незрозуміло. Мабуть, письменник таки має покласти власне життя на вівтар літератури, офірувати його не так сучасності, як майбутньому – подібно до всіх проклятих і цькованих, катованих і розстріляних. Письменник, можливо, не має остаточного права на нормальне пересічне людське життя. Це дуже добре розумів свого часу Ґюстав Флобер. Це дуже добре розумів український письменник Олесь Ульяненко. Сього не розуміє уповні лише Максим Іщенко, самозречення якого не представляється повним, поготів, він аж надто залежить від алкоґолю. Поет у романі С.Процюка – одна суцільна самостворена проблемність; особа, якій гостро бракує внутрішньої духовної сили, натомість – не бракує совкового й суто провінційного інфантилізму, який привчив радянських людей сподіватись (а відтак, і ображатись) на кого-завгодно, але тільки не на себе. На жаль, це стосується не лише матеріяльного виміру, але і духовного – передусім. Саме це, останнє, й вирішує в підсумку остаточну поразку нашого сучасника з 1990-х років, поета й людини Максима Іщенка.
     У романі „Жертвопринесення” кидаються у вічі три вставні новелі, присутність яких у структурі тексту є, на мою думку, не вповні обґрунтованою. Бо вони скажімо, анітрохи не пов’язані з життєвою історією Максима Іщенка. З іншого боку, всі вони – про людське кохання, яке було брутально знищене втручанням чужих або й рідних-найрідніших людей. Ці історії, по-фольклорному сантиментальні, але емоційно переконливі, аж ядучі, ілюструють якусь особливу метафізичну неможливість людського щастя – навіть у ситуаціях, коли цілком конкретним людям, здавалося б, пощастило й у них усе склалося. Але втручається фатум у вигляді ірраціональних (інфернальних?) імпульсів – і люди втрачають навіть потенційну можливість бути щасливими. Більше того, вони втрачають життя – самогубство й убивство перекреслюють будь-який натяк на щастя. А ті, хто спричинився до загублених молодих життів, до кінця віку будуть нести тягар спокути. З якою метою письменник увів до роману ці вставні конструкції? Хтозна. Можливо, з метою підключення нашої технократичної сучасности в особі Іщенка та його оточення до значно давніших і масштабніших потоків космічної згуби, що тяжіє над усіма людьми, не конче мистцями й поетами. Крім того, пристрасті, що вирують у вставних новелях, є значно сильнішими й шляхетнішими за всі можливі проблеми нашого сучасника. Хтозна, на що саме натякає Степан Процюк, таким порівнянням. Але, у будь-якому разі, ці новелі є своєрідними вікнами в позапростір, зазираючи до яких, читач отримує додаткові можливості до прочитання-відчитування мотиву людського жертвопринесення...

листопад 2009 р., квітень 2011 р., м. Донецьк

Олег Соловей

Переопубліковано з: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/05/11/182643.html