Вогнем породжене – у вогні й гине

     Дещо незвичне поєднання слів Фелікс і Австрія у назві роману пані Софії означає просто «Щаслива Австрія», хоч загалом у романі мова йде не про цю поважну державу, яка залишила після себе добру пам’ять на теренах Галичини й Буковини, а радше, про життя й побут окремої родини в місті «Станіславові» за часів панування Франца-Йосифа І. Цісар збагнув справжню вагу для монархії цього «страшенно занедбаного коронного краю», надав йому рівне право голосу у всіх державних справах і дозволив вільно працювати над його розвитком. Так, підприємець Ян Коллер побудував мости через Прут у Яремчому та Ямній і 518-метровий тунель у Бахрівці.
     Перед нами розгортається історична панорама Станіславова, де у злагоді жили, працювали, торгували між собою українці, поляки, євреї та німецькі колоністи. Містом керували бурмістр, магістрат та ґміна. Це були часи, коли з’явились перші фотоапарати, телефони, патефони, фонографи, промені Рентґена, які «наскрізь бачить людське тіло з усіма фляками», часи модернізації, коли вокзал («двірець») почали освітлювали електрикою, а по дорогах їздили на фаетонах, роверах та мчали на аутах зі швидкістю аж 15 км/год. Тоді здавалось, що фізика може і «Бога пояснити». Заможні чоловіки відрощували бакенбарди на знак лояльності до самого Франца-Йосифа І та Австрійської монархії. Та й сам «найясніший монарх» любив Галичину і подорожуючи по ній залюбки надавав перевагу червоному борщу, а не улюбленого бульйону.
     У місті славилась школа імені королеви Ядвіґи, функціонували крамниці Войса, Зіпсера, Вальтера, Гальперна, Гаусвальда, пекарня Фідлера, цукерні Новорольського, Ертля і Штаффа, гендель вин Єґера, дроґерія Бібрінґа, рафінерія братів Габерів, цегельна Урмана, фабрика паркетів Бретґольца, аптеки Бейля, Мацури та Рубля, майстерня Бембновича, кравецька Жалодка, фабрика шкіри Марґошеса, фабрика дріжджів та спирту Лібермана, єврейська баня тощо. У вітринах генделів і крамниць можна було побачити кахлі з Косова, Карлсбадську порцеляну, косметику з Англії і Франції та парфуми з мароккканського ясмину, придбати все – від мідниці, пшеворського цукру, гребенів з білого напівпрозорого каменю, до полотен із Кросен, сукон із Ракшави, зерен ароматної кави з Сальвадору і арабської мокки, а в самому місті – відвідати кав’ярню «Габсбурґ», міщанський банк, чи касу ощадності. На вулицях можна було почути, як євреї-крамарі гучно перегукуються з руськими візниками, а на базарах звичне: «шлях би тя трафив» та «мені то до дупи» – навіть, у вихідну неділю, запроваджену купцями-католиками.
     Герої роману ходять старовинними вулицями, освітленими газовими ліхтарями, обіч яких на «несміливому вітрі» погойдуються портрети Цісаря та «танцюють флюгери» на вежах вілл, відвідують міщанське та музичне товариство ім. Монюшка, міський театр його ж імені, Люблінську оперу, вірменський костел, збудований за велінням Йосифа Потоцького на гроші єврейської громади, ходять на концерти піаніста Рауля Кочальського та на вистави ілюзіоніста Ернеста Торна. З одного лише переліку назв вулиць та площ (Сапіжинська, Проскурницька, Казимирівська, Карпінського, Крашевського, Бельведерська, Ґіллера, Ґолуховського, Ґославського, Семирадзька, Седельмаєрівська, Собеського, Третього травня, площі Міцкевича, Франциска, Тринітарська площа, парк цісаревої Ельжбети, сад Ґізели, Гетьманські вали…) постає розлога культурна панорама тодішнього міста.
     Так, на Липовій, 16 мав резиденцію А. Шептицький (у ті часи ще єпископ). Невдовзі його стараннями на цій вулиці постала греко-католицька духовна семінарія. З апостольською місією владика їздив до косівських гуцулів, які забігались «від любаски до ворожки, а від ворожки – до корчми», а коли лежав мрець у хаті – грали в «грушку» та реготали. Виправити звичаї йому не вдалося, але Божі настанови він до них доніс.
     Згадує авторка й першого єпископа східної католицької церкви доктора Юліана Пелеша, який був «виховником самого принца Рудольфа». Принагідно нагадує читачеві й про закатування ним своєї коханої та про його резонансне самовбивство у замку Майєрлінґ. Десь у тих часах, в Монці, застрілили італійського короля Гумберта. Словом, небезпеки підстерігали представників голубої крові з усіх боків, що, зрештою, з убивством спадкоємця австро-угорського престолу Франца-Фердинанда, й призвело до вибуху Першої світової війни.
     Яскраво передано культуру та побут мешканців Станіславова: деталі одягу, жіночі прикраси, заняття, розваги, наїдки, напитки. Мова твору теж надзвичайно багата і воскрешає в пам’яті призабуті слова й вислови, як-от: «мешта» (туфлі), «маринарка» (піджак), «гербата» (чай), «дзиґар» (годинник), «бомбетля» (дерев’яна лавка з поручнями та спинкою), «фотель» (м’яке крісло), «п’єц» (піч), «шлафрок» (домашній халат), «пити шампана» (шампанське), ходити «на рандку» (побачення), «пані докторова» (звернення до поважних пань). Софія Андрухович чудово виписала колективний образ таких пань «в корсетах, шовках, атласі, плюшах». В її творі це розімлілі від розкоші, екзальтовані кокетки, напахчені, напомажені, легковажні, з вічними інтригами, анемією та мігренню, звиклі до «ванн з шампана, молока й трояндових пелюсток».
     Розповідь у романі ведеться від імені головної героїні – Стефанії Чорненько. Після «мармулядової» пожежі 1868 року, в якій згоріло ледь не половина міста, її разом з дівчинкою, що мешкала поруч (дочкою доктора Анґера), врятували сусіди. У цій пожежі Стефця втратила обох батьків, а доктор – свою дружину. Він прихистив доньку убогих русинів, які допомагали його дружині по господарству і чия «халупа спопеліла вщент», забрав до себе, надав їй притулок, зодягав і забезпечив найнеобхіднішим. Отже, доля звела дівчат із раннього дитинства. Вони росли, жили й виховувались разом. Як два дерева, з роками сплетені стовбурами, вони були пов’язані «одним серцем, шлунком і печінкою на двох». Тільки одна з них – Аделя, дочка доктора, – згодом стає панею, за нею «мали сохнути капрали, студенти й урядники», а інша – її служницею, бо таким був заповіт доктора Анґера. Тісно пов’язані, змалечку «зшиті» як сестри, вони виростали разом і «бачили сни одна одної». Однак, з ранніх літ між ними пролягала «генетична прірва» непорозуміння, зумовлена «нерівністю» походження, що у зрілому віці проявилось особливо гостро. Одна панує, а інша змушена виконувати всю важку домашню роботу, і, навіть, одягати свою господиню та виносити від неї «ноцники». Така зав’язка твору.
     Події в ньому розгортаються напружено й швидко. Аделя, дочка доктора Анґера виходить заміж за скульптора «цвинтарного світу» Петра, який у Відні навчився «визволяти з мармурових плит» людські постаті, а Стефанія, яка «знає і може найбільше», «готує так, як не снилось навіть Францові Захеру в його ресторації у Відні» – залишається самотньою. Вогонь, чи радше «пожежа почуттів» до неї Йосифа, – колишнього студента доктора Анґера, ­­– насправді лише міраж. Дівчина й далі змушена жити зі своєю господинею, навіть супроводжує її у весільній подорожі. Не зважаючи на приниження з боку пана Петра, Стефа не в силі покинути безпорадну й кволу Аделю – «пещену кімнатну рослину, яка навіть кави нездатна зварити» чи «зацерувати собі панчіх». Вона могла б поїхати на віллу в Дору до майже одинокої пані Зузанни, в якої не раз відпочивала (тоді популярними були курорти в Яремче, Татарові, Микуличині, Дорі, а декотрі їздили до Карлсбада), і яка хотіла викупити її у пана Анґера, узагалі могла б піти куди-небудь, навіть у монастир, хоча єдиним її гріхом було присвоєння собі годинника («тисота») пана Агнґера, яким бавилась в дитинстві. Та розвиток сюжету, що відзеркалює психологічну спрямованість художнього мислення авторки, накреслює інший хід подій.
     Аделя, яка, здавалось, успадкувала від матері безплідність, усиновлює мовчазного циркового хлопця-дивака, спійманого у робітні Петра. Малого назвали Феліксом. Він не розмовляв, хоча розумів мову, навіть, умів писати й рисувати. Однак мав пристрасть до сховів у закапелках і з часом з’ясувалося, що він втік з цирку Торна. Маючи вроджену аномалію кісток, коли суглоби гнуться в усі боки, хлопець міг звитись у сувій, зав’язатись у вузлик, і таким чином проникати в найвужчі шпарини й щілини. Його не зупиняли зачинені двері та високі мури, що було вигідно керівникові цирку, який використовував малого як знаряддя для крадіжок по церквах і багатих приміщеннях. З часом Торн з’ясовує, де ділась цінна пропажа і намагається викупити хлопця. Спроба ця марна, бо добра служниця прилипає серцем до цього «чортеняти» і жертвує задля нього особистою долею – пропозицією юнака Велвеле. Морально її підтримує приклад «доброго» Йосипа, який уже став парохом при «Карному домі» і одружився на хворій і безпорадній Йванці з Криворівні. Потай закохана у Йосипа («отець така світла душа – аж дивно, що в нього є тіло») вона стала працювати «на дві хати», аби якось полегшити його життя.
     Авторка поступово розкручує всі психологічні пружини сюжету. Йосип розуміє, що не може й не має права відповісти на почуття Стефи. Він радше схильний відповісти взаємністю на відвертість Аделі. Відчуваючи приреченість свого кохання, Стефа б’ється у пошуку відповіді, як бути. Бо більшу владу за любов має хіба що смерть. Буря емоцій, як «вибух шампана», прокочується в її душі. Вона гарячково шукає у домі щоденникові записи Аделі, щоб довідатись подробиці їх взаємин і натрапляє на листа доктора Анґера до Пастора, в якому доктор шкодує про свій вчинок взяти на виховання Стефанію і пропонує йому прийняти її у себе. Чи довго могло тривати таке життя «без шкіри», з оголеними нервами?
     Кульмінація роману наступає, коли Стефа не витримавши внутрішньої напруги, на дні народження Аделі у присутності поважних гостей прямо виголошує свою біль: «Шановне панство у моєї пані Аделі любовний роман з отцем Йосифом. Я бачила все на власні очі, як бачу зараз кожного із вас, а ви – мене»… Після цього – цілковита розгубленість, пустка, страх перед невідомим майбутнім, молитви. Чи допоможуть вони? Адже – це «пара від сліз, яка піднімається до неба», чи, може, «дим від спалених ілюзій, який розчиняється в небі». Стефа тільки тепер усвідомлює, що її щастя уже від початку було приреченим, з домішкою отрути, і що вона – цілковито одна в цьому світі, і у неї нікого немає, що Йосипова теплота не були закоханістю, а лише «бажання розділити її гіркоту». Аделя обійшлася ляпасами служниці, зізнається, що вагітна і не може зрозуміти, хто їй Стефа – «сестра, служниця, матір чи наглядачка»? При виясненні стосунків у Стефи мимохіть випадає з рук нічна лампа, розбивається, і вогонь раптово охоплює приміщення…
     «Mensch denkt, Gott lenkt». Життя таке крихке. Випаровується як вода з грудки сухої землі. Повіє вітер і вона розсиплеться на порох. Людина мусить пам’ятати про зорі, бо «навколо така нуда». Тіло лише «чужий дім з пушкою духу», що знайшов тимчасовий притулок в його середині. І вже у вогні Стефанія усвідомлює, в якій омані жила, точніше не жила, а «балансувала над прірвою, яка немає дна», бачила те, чого не було, була щаслива самообманом. Їй здавалося, що лише на ілюзії, на самообмані тримається земний порядок, а любов – це єдиний вияв магії в нашому світі, «схожому на холодний годинниковий механізм». Валиться скляна стеля, і біля тіл двох жінок з глека голови кам’яної статуї висипаються коштовності, «тисот», гребінець, …, які Фелікс туди заховав. Такий трагічний фінал безвихідного кохання і драматично сплетених вуз.
     Тугий зв’язок двох жінок народився з вогню і лише вогонь зміг його розірвати.
     Цей оманливий світ крутить кола, намагаючись впіймати власного хвоста…
     Однак над усім цим височіє місто й його історія, в анналах якої – тисячі доль, сотні поколінь. Що знали б ми про стародавній світ, якби не «Іліада» і «Одісея», що знали б ми про давній Станіславів, якби не Софія Анрухович? Роман Софії Андрухович відхиляє нам завісу в історичне минуле Галичини і в цьому його значимість.                

Микола ГРИГОРЧУК