«ВІТРОМ ТВОЇМ Я СТАНУ…»

     При «вимкнених місяці та зорях», «прилігши на сутінок», талановитий поет і автор популярних пісень Сергій Сірий знову втаємничено й лаконічно, іноді з благородною іронією дарує нам таїну кохання у новій кишеньковій книжці «Пожежа тіл». При цьому застерігаючи читачів: «Обережно: вогонь кохання!» З такою ж пристрас¬тю художник Дмитро Конюхов проілюстрував поетичну збірку, як на мене, надто відвертими й оголеними витворами, збуджуючи не тільки наші почуття, а й думки. Обоє, поет і художник, стверджують: «Вогонь думок летить за межі... Він і вона - це вічний привід для пожежі».
     Щирість, з якою віршує Сергій Сірий, заворожує. Делікатно і витончено, виграненим словом поет сповіщає нам про те, що вітер «прокрався, під спідничку... Хай що, та пізно чи рано, все ж вітром твоїм я стану». Він зі скрипковою легкістю бачить родзинку в коханій і «п'є очима її апетитну вроду». Пригадаймо класика персидсько-таджицької поезії Омара Хайяма «Чье сердце не горит любовью страстной к милой, Без утешения влачит свой век унылый. Дни, проведенные без радостной любви, считаю тяготой ненужной и постылой».
     Наш «квітникар з Едему» також з ним співзвучний: «Як ніч зірок вмикає світло, Я думаю про тебе ненаситно…», «таку м’яку. Духмяну. Ніжну. Чисту...», бо «Коли кохаєш до головокружіння, стає солодким у гріх падіння». А з настанням ранку, зізнається ліричний герой, «твої уста я цілую ніжно. Цілую плечі... Вже й ковдра злізла З твоїх рожевих пухкеньких стегон. І я вростаю, вростаю в тебе, У потаємну твою оазу». Його кохана виблискує для нього, «як стигла вишня, від сонця п'яна, звабливо-грішна». І від надмірності своїх благородних почуттів він запевняє: «Тебе сонечком всю наповню я. Станеш сонячною, хоч гріховною. Дивовижно-живильною станеш - і мій пролісок не зів'яне».
     Що не вірш, то, гнучкий ритм мелодійності: «На аркушах доль і на чистій постелі Ми з’єднуєм часто свої акварелі»; «Веселкою мене розвесели І голою берізкою наснися»; «Перетікаємо над шаленства нічною безоднею Один в одного»; «Кожну ніч, як весну, зустрічаємо разом з тобою»... Одночасно поет і музикант С. Сірий зізнається з натхненням зрілого чоловіка: «Себе нового зачинав, як пісню. Свій вірш я клав на музику твою, В яку вплітав бентежний шурхіт листя І безсоромну вранішню зорю».
     Палка любов до реального життя і невичерпний протест проти його недосконалості говорять устами поета: «Я люблю і ангела, і диявола у тобі. Не будь хоча б одного із них, я так і не дізнався б, якою є справжня Жінка», бо жінка для нього - «сила і безсилля, захоплююча подорож у часі на хвилях щастя».
     Водночас автор еротичної лірики не позбавлений незлобивої, а іноді й дошкульної іронії: «Ну, прочитай мене!» - ти слізно так просила. Відмовити тобі я просто був не в силі. «Перечитай», - забагла в інший вечір... Та стільки книг ще є в бібліотеці!» Або ж - «а надкушену, тиху і трохи надпиту Хто, крім мене, захоче тебе полюбити?!» Чи, до прикладу, - «по бару в любовнім чеканні прокурене шлялось кохання»... Поет не вірить у безнадійність щасливих миттєвостей у житті: «І хоч, знаю, на ній грали різними смичками, тільки мій зумів зіграти в унісон із твоїм серцем».
     Сергій Сірий стверджує, що чиста сокровенна любов таїться в глибинах нашого серця та інколи невідома навіть нам самим: «Я ж захлинавсь в тій річці чистій, Де крига скресла від любові», «І проб'юсь крізь скоринку снігу, щоб шепнути лише тобі, як в коханні брунькуються дні». Очевидно, поетам сам Бог дав можливість усвідомити вартісність кохання і вишукано перелити його в слова-перли.
     «Острів насолоди», «безодня дикого кохання», «тілесний магніт - світу серцебиття», «принадний шоколад», лань, метелик, тигриця - і все це для С. Сірого жінка в обіймах чоловіка, який здатен звести її «на ложе, як на трон». «Вручу тобі я над собою владу. Будь королевою і мрій, і снів моїх. Що забажаєш, те мені наказуй. Захочеш, сніг заворожу у сміх, Здійсню найсміливіші із фантазій».
     Як образно й ніжно просить він у жінки перефарбувати «старий фасад любові В залитий сонцем небокрай Не фарбами, а теплим словом», «Перефарбуємо думки Лише на світлі і прекрасні, А вже немолоді роки Освіжимо мазками щастя». До почуттів варто додати «бажання колір, Щоб я в тобі, а ти в мені Знов, як колись, відкрили зорі». А ще поет пропонує забути «про біль» і замалювати «наші втрати». І загадково запитує: «От тільки у мені й тобі Чи є наснага малювати?!»
     Осяяний любов'ю і коханням, світлоокий, з теплою усмішкою, благословенний Всевишнім Сергій Сірий ласкаво запрошує нас у незбагненно невичерпний життєвий океан благородних почуттів, які не згорають у вогні, а розливаються поміж людей. То ж приходьмо до поета, читаймо його, пиймо цілющий нектар слова!

Дарія ЧУБАТА, член Національної спілки журналістів України (Тернопільська обласна газета «Вільне життя плюс», 12 січня 2008 року)