Ватра пам’яті

     Спільна історична пам’ять творить з окремих громадян народ. Пережите дідами й прадідами дає орієнтир, можливість правильного вибору свого майбутнього. «Торговиця» Романа Іваничука – це данина сина своєму рідному краєві, а головно місту, що дало йому духовний злет. Місто це хоч не вражає своїми розмірами, проте своєю давністю (відоме з 1217 року) й духовністю може позмагатися з багатьма обласними центрами України. Якщо пройтись його бруківкою, уважно оглянути архітектуру будинків, заглянути у дворики, завернути на старі цвинтарі, неодмінно розгледиш сліди європейської цивілізації, де «ще животіє старий час», як і не стерті роками сліди «вовків півночі».
     У центрі роману – нелегка доля Олеся Шамрая, якого «Червона рубаха» спіймала живим, оточивши сотню Скуби, що обороняла свій край. Пройшовши через сім кіл воркутинського пекла, він все перетерпів, щоб повернутись у рідне Місто і «припасти до землі над Прутом». Випробування, які випали на долю Міста, в якому мирно жили, працювали й торгували між собою українці, поляки, євреї та німецькі колоністи, нерідко пов’язані родинними вузами, яскраво описані на прикладі кількох родин, що жили у заміському кварталі «Торговиця», названим так через «ярмарковий содом», де вирували пристрасті і, як у фокусі лінзи, перетиналось життя всіх верств Міста та його околиць. Перед читачем постають драматичні картини з життя покоління 20-их–30-их років, якому судилося пройти через горнила польського панування, радянського «визволення», німецької окупації й повторного радянського «визволення». Наріжними каменями україно-польських передвоєнних стосунків були «пацифікація», убивство міністра внутрішніх справ Пєрацького та утворення концтабору для українців «Береза Картузька» у відповідь. У 1939 році Місто раділо з розпаду Польщі, та незабаром всі побачили, як «золотий вересень» перетворюється у чорний. Все вийшло як за Шевченком: «Польща впала і нас придавила». Німці репатріювались з Галичини до Німеччини, залишились лише євреї, сподіваючись бути «у совєтів у пошані». Очима автора бачимо «сірі обличчя визволителів, дикунські гостроверхі шапки, брудні обмотки на ногах, а в очах ні впевненості, ні гордості за велику державу... Жінки у фуфайках й синіх беретах, зайнявши помешкання виселених поляків, одягалися в нічні сорочки, думаючи, що то модні сукні, і йшли в них до театру». І донині у будинках навіки зниклих у Сибірах живуть чужинці. Бо не кожному, хто вижив і повернувся в рідний край, вдалося оселитись у своїй домівці. Мало не щодня людей зганяли на мітинги, де періодично лунало: «хай живе…», а ночами вулицями снували “воронки” з пригашеними фарами, в які забирали членів польських і українських партій, урядовців, просвітян, стрілецьких комбатантів, маєтних ґаздів, власників крамниць і фабрик…. І ніхто не повертався назад. Їх криваві прапори відбивали їх суть. Донощики та зрадники стали у великій пошані. Бога прогнали. «Прийшла у наш світ орда, яка хоче викорчувати з людської пам’яті, з самої підсвідомості відвічні традиції й закони». Порожні крамниці й довжелезні черги за провіантом мимоволі породили у народі спомин «як було добре за Польщі... За польської окупації жив дух боротьби, у совєтській системі панує дух покори й страху». За Польщі функціонувала «Просвіта», яка «утримувала людей при пам’яті». «Більшовицький тоталітаризм убив дух протесту... Кожен заховався у свій панцир одинокості». Народ все більше пересвідчувався в тому, що «голод, людоїдство, масові арешти й розстріли в совєтському раю відбувалися насправді». За трудодні у колгоспах людям давали стільки зерна, що «курям на один зліт не вистачило б». Їх визволяли від усього і “на це не було ради”, бо вони – «ляльки у вертепі», ставали ізгоями на своїй землі. Вибори ж перетворились у формальність з заздалегідь визначеним результатом. Змін на краще очікували хіба що на першу, коли “Гітлєр напав на совєтів”.
     У 1941 році, відступаючи, червоні кати під гуркіт тракторних двигунів  розстрілювали у галицьких тюрмах тих, хто стояв за святу ідею, хто прагнув свободи. У львівських в’язницях на Городоцькій, на Лонського й Замарстинові згодом їх знайдуть з виколотими очима, розпореними животами, слідами нелюдських катувань. Який сенс цієї нечуваної у світі жорстокості, – не збагнути й досі. Смерть Ісуса породила релігію любові. Люди, що полягли за свободу своєї Батьківщини, роблять її народ невмирущим. Очевидною стала відмінність від поляків, які перед наступом німців взагалі припинили охороняти «Березу Картузьку», а бранці, вийшовши на волю, спалили концтабір до тла...
     Українці сподівались, що, можливо, чужинці допоможуть їм вибороти власну державу, допоки не відчули, що витворяють з ними на їх же землі й що марне ждати від когось порятунку. Створивши національне підпілля, молодь почала вивчати твори Д. Донцова, Ю. Липи, М. Грушевського, гуртуватись у «Новій генерації» та у вишкільних таборах, щоб відстоювати своє право жити на рідній землі. У змаганнях з тоталітарними режимами це вимагало від неї жертовності й надзвичайної сили духу. Найсвятішим кредо стало: «Ані просьби, ані грозьби, ні тортури, ані смерть не примусять тебе зрадити тайну». Вони вчились безстрашності у важкі часи, бо: «страх – то смерть, а ми мусимо жити». Впевненості й рівноваги додавало «передчуття неминучої покари над катами». Іваничук відслідковує в романі долю Олени Теліги, яка з однодумцями прийшла в окупований Київ для створення Української Національної Ради. Коли їй загрожував арешт і попереду чекав Бабин Яр, вона твердо заявила: «Я вдруге столицю України не покину!». Теліга вміла «перетворити філософію серця у філософію чину». У Києві вона працювала в приміщенні Спілки письменників і видавала газету «Українське слово» та журнал «Літаври». Все припинилось з її арештом. Бо всі окупанти мали однакові наміри – «зробити з нас покірних рабів». Проте спротив їм закладав підвалини у майбутнє. Де Голь говорив, якби Франція мала таку армію як УПА, то не топтав би її землю німецький чобіт.
     Автор не оминув періоду формування в Місті у травні 1943 року стрілецької дивізії «Галичина» як необхідності «використання найменшої нагоди для боротьби за Незалежність». За її утворення агітував сам губернатор Франк та хорунжий УГА Дмитро Паліїв, аргументуючи, що перемоги січових стрільців на Маківці й Лисоні були б не можливі без присяги на вірність цісареві Францу Йосифу. У той час сподівання були на те, що між “совєтами” та їх західними “альянтами” неминуче спалахне воєнний конфлікт і за таких обставин було б доцільно мати зброю та вишколене військо, як це вже зробили в Литві, Латвії та Голландії. Зрозуміло було, що «партизанка національною армією ніколи не стане». Ніхто не міг передбачити тоді, що полки вермахту панічно втечуть на захід, кинувши в оточенні під Радивиловим і Бродами 20 тисяч українців на «криваву різанину, в якій не забирали в полон переможених».
     Важливими сьогодні стають думки одного з героїв роману, пана Корнеля Геродота: «Народ не відчуває свободи, коли вона в нього є, він може оцінити, що вартує воля, тільки тоді, як її в нього відбирають, ...найтяжче ярмо – то неволя духу», а також вислови п’яного Гаврилка на кшталт: «вийшли владарювати недоношені в неволі байстрюки» і «не такого керівника заслужив звільнений люд», бо «що то за влада настала, що жебраком ходиш», а «товстосуми в Україні плодяться, мов кролі». Актуально звучать роздуми Олеся Шамрая про те, що «розпродує президент державу поки що в роздріб, та незабаром почне торгувати Україною гуртом…». Ми раділи, що майорять наші ще до недавно заборонені жовто-блакитні прапори, звучать наш гімн, повстанські й стрілецькі пісні, сяє тризуб, а тим часом «Україну розкрадали Ферлеї». «І так буде тривати, поки держава не ототожниться з народом» – передбачає Іваничук. І ніби за цим його рецептом на очах у всього світу повстає сьогодні громадянське суспільство, яке перебувало у стані ферменту. Народ ураз збунтувався. І марне чекати, що «протестний мітинг перетвориться на патріотичну фієсту», що «народ випустивши бунтарську енергію, цим удовольниться».  Пані Аделя в романі вважає, що то: «Революція, прошу пана. Повстання». Й закликає: «Скинемо нарешті паршивця, який москалям запродався. О-о, тепер йому буде капець!». А на репліку пані Гані, що «він недоторканий», переконує: «він ту недоторканість втратить, як дівка цноту, – і навіть незчується!..».
     Словами отця Чемиринського автор мовби пророче звертається до сьогоднішнього Майдану: «Вийшов ангел з храму й крикнув до людей: візьміть серпи в руки й пожніть, бо час жнив настав». Задумуючись над долею нашого народу, Іваничук риторично запитує: «Як могло статися, що весь безмежний простір України віками заполонений чужинецькими зайдами, ...хто поведе на битву тих, хто ще дужче за мене сумнівається у власних силах, … невже на нас чекає доля маврів, винищених іспанцями в Гренаді?».
     Вустами іншого з героїв автор убачає схожість доль українського та іудейського народів. Правдиво описана трагедія євреїв, яких за німецької окупації запроторили в гетто. Фашисти заповзялися винищити непотрібні їм народи. До Міста були звезені на підводах усі єврейські сім’ї, навіть з віддалених сіл, наприклад, з Березовів. Переважно це були безземельні, багатодітні й бідні родини, що жили серед місцевого люду й займались дрібним промисловим виробництвом (ткацтвом, килимарством, пошиттям одягу, виготовленням реманенту, дрібною торгівлею тощо). Їхні діти ходили у початкові школи, грались і росли разом з місцевими дітьми, лише щосуботи йшли до рабина в хедеру вчитися своїм звичаям. Війна вмить все це обірвала. Євреїв змусили носити на рукавах жовті пов’язки з зіркою Давида й дозволили ходити, немов худобі, серединою вулиць із суворою забороною ступати на тротуари. Для отримання пайки хліба ввели карткову систему. У гетто єврейській громаді дали право на самоврядування та свою “орднунґполіцію”, проте “баудінст” примусив всіх до важкої фізичної праці. Показово, їх гнали палицями до Баґінсберґа(кварталу Міста, колись заселеного переважно німцями)на роботу в каменоломні чи впрягали гуртом, немов волів, в шнури й линви, щоб знести пам’ятник Сталіну, шмагаючи канчуками доти, поки він не звалився. Насамкінець гетто спалили, а уцілілих його мешканців погнали уже востаннє … на розстріл у Шепарівський ліс. Даремно волали вони до перехожих: «Нами розчинили, а вами замісять». Ніхто не прийшов на допомогу. Кров розіп’ятого Христа тепер падала на них та на їхніх дітей. Городян стало майже на третину менше.
     Пам’ятники у центрі Міста змінювали один одного в унісон з кольорами прапорів на ратуші; так само – й назви вулиць. На місці поваленого євреями ката згодом спорудять пам’ятник іншому, і, що прикметно, постамент його оздоблять плитами з єврейських надгробків…. Та це стане явним вже згодом, у незалежній Україні, яка відновить тут знищений москалями у 1914 році пам’ятник свого Пророка; а одну з найдовших вулиць назве іменем Симона Петлюри, призабутого навіть у рідній йому Полтаві. Пророцтво Й. Гердера про те, що з безлічі поневолених народів повстане цивілізована українська держава сповнилось майже через 200 років….
     Цікаво описана в романі й історія найбільшого розквіту Міста. Великий поштовх у розвитку воно отримало, коли неподалік, у Слободі Рунґорській, знайшли «воду, що горить», – ропу. Тоді з Західної Європи наїхало багато промисловців, а через Печеніжин до міського вокзалу проклали вузькоколійку, по якій пихтів локомотив з чотирма вагонами.
     Весь розвій сюжету перетканий яскравими, вражаючими описами природи Карпат. Тут палітра Іваничука змагається в образності зтакими знаними художниками слова як І. Нечуй-Левицький,  Панас Мирний, М. Коцюбинський чи І. Тургєнєв.
     Яскраво передано тогочасні культуру, мову та побут мешканців Міста. Варт зазначити, що й сама мова твору надзвичайно багата: воскрешає у пам’яті давно забуті слова, приказки. Реальні історичні постаті, що жили в Місті, вступають у взаємини з видуманими. Тому, не знаючи достеменно перших, іноді важко провести грань між цими персонажами. З огляду на це, наступні видання «Торговиці» варто було б доповнити як глосарієм маловживаних слів, так і примітками-коментарями щодо історичних постатей.
     З твору довідуємось, що у Місті жив і творив Андрій Чайковський, який  на історичній ниві міг позмагатися з самим Генріхом Сєнкевичем. У ньому мешкала Ірина Вільде, яка за допомогою Ванди Василевської врятувала ув’язненого «совєтами» Станіслава Вінценза, поляка, гуцульського Гомера, ім’я якого завдяки твору «На високій полонині» назавжди закарбоване у вдячній пам’яті нащадків, бо «що знали б ми, наприклад, про стародавній світ, якби не «Іліада» і «Одіссея?»». В українській Швейцарії (Криворівні), де на літо збирався цвіт нашої інтелігенції – Франко, Хоткевич, Гнатюк, Грушевський, Коцюбинський, – у хаті Василя Якіб’юка бував і малий Вінценз. Тут він бачив Франка, а потім на свої кошти спорудив йому перший в Україні пам’ятник. Вінценз вірив, що «настане час, коли поляки й українці оратимуть парокінно кожен свою ниву по черзі, свято оберігаючи межу». Одним з героїв роману є Петро Шекерик, який «видавав у самого Гнатюка записані від старих гуцулів оповідання опришків» та знався з Вінцензом.
     Пов’язані з Містом й інші відомі імена. У різні часи у ньому побували австрійський цісар Франц-Йосиф І Габсбург, Андрій Шептицький, Соломія Крушельницька, Микола Лисенко, Лесь Курбас, Хведір Вовк, Шолом-Алейхем, Леопольд Захер-Мазох…. Тепер у Місті встановлене погруддя Кирилу Трильовському – засновнику «Січей», а на Польському цвинтарі – стела з іменами січовиків, полеглих за волю Вітчизни у далеких 1918-19 рр. Пам’ятає Місто і Адама Міцкевича, родичі якого встановили тут йому монумент. Є пам’ятна дошка о. Івану Озаркевичу – засновнику 1-го українського театру в Галичині. У часи, описані автором Місто було галицьким центром літературно-видавничої справи, колискою мови аспіранто в Україні. Воно немов магніт притягувало зі Львова Івана Франка, який не раз бував у ньому. Та одного разу по дорозі до свого приятеля Кирила Ґеника, що проживав у с. Н. Березів, його було заарештовано і запроторено у каземати Міста. Тут він написав відомий гімн “Вічний революціонер”, вірші “На суді”, “Думи пролетаря”, “Ботокуди”, що ввійшли потім до збірки “З вершин і низин”.
     З роману довідуємося й про барокову віллу «Ядвіга», збудовану архікнязем Карлом Францом-Йосифом для своєї коханої – герцогині Зіти де Бурбон. Місто мало ліцей сестер Урсулянок, польську, а згодом українську гімназію, де навчались В. Стефаник, Л. Мартович, М. Черемшина, М. Павлик, М. Ірчан, П. Козланюк, о. О. Ковч. Тут функціонували музей Володимира Кобринського, фотоательє Кюблера, оркестр Рубінґера, друкарні Білоуса, Брука та Бравнера, видавництво Оренштайна, де видавали часописи й газети українською, польською, гебрейською та церковнослов’янською мовами. Місто зберегло костел Діви Марії та єзуїтський костел св. Ігнатія Лойоли на Мнихівці, а сьогодні пишається новозбудованою греко-католицькою церквою, яка своїми розмірами та ошатністю поступається хіба що київській посестрі.
     Сторінки роману одна за одною розгортають перед читачем малознані факти історії Міста, доля якого тісно вписано в національний історичний контекст. Даруючи нащадкам найгострішу зброю – історичну пам’ять ватра історичних творів Романа Іваничука завжди палатиме серед тисячі сердець,  небайдужих до долі свого народу, згуртовуватиме довкола себе нових Давидів, здатних перемогти Голіафа. Поруч з літературними полотнами А. Чайковського, Ю. Опільського, М. Старицького, Б. Лепкого, С. Вінценза, О. Апанович та інших, історична проза Іваничука закладає міцний фундамент майбуття нашого народу.
     Як і автор, не відкриватиму назви Міста, даючи можливість читачу самому відкрити його для себе та поринути у глибини його минулого.

Микола Григорчук