Улас Самчук. «Марія»

     Все частіше я шкодую, що в школі не приділяв достатньої уваги предметам всесвітньої історії, історії України, української літератури. Тоді це було нудно і такі знання здавались зайвими в порівнянні, наприклад, з математикою чи фізикою. Зараз намагаюсь надолужити втрачене, але як же шкода, що те, що я дізнаюсь чи усвідомлюю зараз, я не усвідомив ще тоді, на початку свого становлення як людини!     Один з таких нещодавно надолужених моментів — повість Уласа Самчука «Марія», написана 1933 року, яка входила до шкільної програми української літератури. Це надзвичайно сумна історія про життя українського селянства на прикладі долі жінки, що жила протягом другої половини 19-го — в першій пол. 20-го століття. Самого згадування цього періоду достатньо, щоб вже приблизно уявити цю долю. Важка праця на землі, хоч вже й не панській, але обтяженій податками, юнаки та чоловіки змушені відбувати довгу службу «в москалях» та мобілізовувались на російсько-японську війну, далі ще одна війна та революція, після якої за царем, який би він не був лихий, плакати хотілось. Грабунки, арешти, колективізація, «зрівнялівка» — коли всіх хотіли зробити рівно бідними, голодомор. На цьому місці страждання Марії обриваються, але для решти народу продовжуються чи тільки починаються.

     На початку та в кінці твору дням Марії ведеться лік: «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів». Як там у приказці, щасливі на години не зважають? Марії випало прожити надзвичайно важке життя. Але було й щастя. І читаючи про такі щасливі дні Марії, хочеш, щоб вони тривали довше, думаєш: хай ще поживе щасливо, хай подовше нічого поганого не трапляється… Такі сторінки дуже легко та приємно читаються — радієш за героїню, та потім знову мусиш співчувати. Але байдужим лишитися неможливо.

     Коли після смерті другої дитини Марія замість того, щоб підтримати чоловіка, зненавиділа його і загуляла, я вже не співчував їй, а злився. Можливо, тому, що в своєму тезкові Гнаті бачу свої риси характеру, я більше вболіваю за нього, але в будь-якому разі поведінка Марії мені здається негідною. Але Гнат терпів, і вони мирились. Та зрештою Марія розлучилась з ним та пішла жити до матроса Корнія, свого першого кохання, якого обіцяла дочекатись з «москалів» і не дотримала обіцянки. За це Корній її зневажає (хоч і сам в матросах не дотримумав любовної клятви) та ставиться до неї зверхньо, але з часом їхній побут налагоджується і знову настає світла смуга у житті Марії. Тут вже хоч і шкода Гната, що залишився сам, але я усвідомлюю, що Марія знала, де їй шукати щастя, і вона таки його знайшла, і що їй було боляче так чинити з Гнатом, але жила вона для себе.

     Захоплююче описані стосунки селянина з землею та природою. Праця на своїй землі, хоч і важка, але благородна. Хто старанно працює — той має і хліб, і до хліба, і повагу серед людей. Таким був Мартин, господар, що як до доньки ставився до наймички Марії, таким був Гнат, перший чоловік Марії, який у праці знаходив спокій та втіху після смерті дітей та розладу стосунків з Марією. І що найважливіше, саме праця на землі перетворила матроса-пролетаря Корнія на людину:

 Все більше пізнається смак і радість праці. Відходять і забуваються босяцько-пролетарські звички. Земля втягує у своє нутро і наповнює жили, розум і ціле єство твердими звичками. Корній чує вже це. Матроство забувається, і він стає людиною. Поволі забуває матюки, переходить на рідну мову, яка вертає йому родинний утулок.

     В полі працьовита людина як ніде інакше відчуває свій звʼязок з Природою та Богом:

Недільним ранком по весняній сівбі, коли підростає і починає хвилювати жито й пшениця, Корній замість до церкви йде в поле. Для нього й тут повно Бога. Стань навколішки і молися. Сонце величне і вічне, сонце поля і села, звелося з-за далеких обріїв і підноситься у височінь. Широкою твердою ходою йде Корній польовою доріжкою поміж пашнями, дивиться на повільні, ніби котячі, сіро-зелені хвилювання розлогих піль, слухає невтомні видзвони жартівливих соняшних птахів над собою, сильними мужицькими грудьми вдихає міцний, хрусталево-прозорий і пахучий воздух. Нема тут кінця. Немає краю. Вітер теплий і мʼякий пливе і топче по ланах, білі хмаринки, ніби лілеї блакитного велетенського ставу, підбарвлені легко сонцем, пливуть і десь там западають за чорну стіну далекого дубового лісу. І як не йти в таку годину в поле? Як не любити його? Скільки тих колосків... Боже, скільки їх тут!.. Більше, ніж зір у небі... І хто дав їм життя? Он йде Корній з твердим поглядом і шорсткою долонею. Це він сіяв зерно. Це він дав йому змогу розумно торкнутися землі, пустити ссавчики у мʼякоту великої планети і вирости у ніжне, чудесне, увінчане колосом стебло. Честь тобі, Корнію! Сам Бог з тобою нерозлучно тут на полях з вітром, з просторами неба, з сонцем! Сам Бог!.. І скільки разів буває, що Корній без ніякої причини стає, знімає новий недільний кашкет і хреститься. Чого Корній хреститься? До кого? Ах, Корній не скаже, чому він хреститься... Хочеться, і вже... Чує радість, чує велич, чує присутність вищої, вічної сили... Вертається додому і почуває себе, як по молитві... Легко, радісно. Он женуть худобу «з роси»... Чиї то корови он ідуть? Корнієві. Шість їх, розкішних, повільних тварин, ідуть і несуть тобі, Корнію, пахуче молоко.

     І таких людей називають «куркулями», вбивають та шлють на каторгу за те, що не хочуть віддавати дармоїдам-бузувірам того, що набуте важкою працею! Пізніше Корній, вже сивочолий мудрий дід, розмірковує про це:

— У тому, Маріє, що дала мені земля,— пізнав радість. Радів, коли спричинився до чогось доброго. На тому місці, де росло одно родюче дерево, хотілося, щоб росло два. На тому місці, де стояла городжена клуня, хотілося, щоб стала мурована. Стару, зогнилу хотілося замінити новою, світлою, мурованою... І так було, і так сталося. І який же я гріх робив, коли у мене з двох десятин повстало дванадцять? Коли у мене з одної корови стало шість... Коли з десяти родючих дерев виросло двісті? Який це був, розумна людино, гріх і пощо взивати мене сволотою, кулаком?.. Що я не хочу віддати своєї праці даремно, що я не бажаю на старості днів тягнутися у жидівський гайдер, у оту комунію?.. Щоб я, що цілий вік лив піт, що витворив стільки хліба, яким можна прокормити цілу державу, йшов до отої комунії і там щовечора наставляв старечу руку, щоб мені який-небудь Янкель давав кусень глевкого, з посліду хліба? О ні! Ото вже ні!.. Тоді хай я буду кулак, хай буду сволота, хай роблю контрреволюцію... Тоді я краще візьму паклю клоччя і запалю все, що витворили руки мої... Бо кпитися над собою ні одна розумна людина, хай навіть як я, стара, не дозволить. Ні, ні...

     Ось такі думки працьовитого селянина, все життя якого, немов супутник, обертається навколо землі, про «робітничо-селянську» владу. У європейських країнах, які пізнали на своїй шкурі совєтського батога, зараз навіть зображення серпа та молота заборонене поряд із нацистською символікою. А нам же просто зламалами хребет, і досі ще залишається багато безхребетних, які плазують перед вусатим чортом Сталіним та моляться на червону пентаграму.

     Цікава розмова відбувається між Корнієм, його сином Лавріном та зятем Архипом після більшовицької революції. В словах героїв можемо впізнати і своїх сучасників. Корній — трудівник-обиватель, який не береться перечити владі у глобальних питаннях, але починає аналізувати її дії в тому, що прямо стосується його, Лаврін — націоналіст-романтик, а Архип — палкий прихильник діючої влади, який знаходиться у полоні її пропаганди.

— Ах, коли б вже яка тверда власть прийшла, — зауважує Корній. — Сіяти он треба, а вони кожний день мітинги і мітинги… Україну якусь видумують… — Тату! — кричить Лаврін. — Але ж ми козаки! Москва зруйнувала нашу Січ. Україна поверне козаччину… — Сіяти треба, хлопче… Козаки козаками, але поле не чекає. А відділитися від Расеї не жилаю. То значить, що і Сибір не наша буде. Захоч куди поїхати, а тут тобі границя. Ні, сину… Не жилаю такого… — Сибір! Сибір! На чорта нам та Сибір! — Земля там добра і багато… — Каторга там добра, не земля. Колись, може, ще москалі нас поженуть туди, як гнали в старі часи козаків… — Всьо ето чепуха і єрунда, — заявляє Архип. — Настайот новая власть, власть рабочих і крестьян. Нікакіх москалів і нікакіх козаків. Всє равни, всє братья. Что за Україна такая взялася? Пять лєт на флотє прослужіл, з товаріщамі с адново катєлка єл, братом називал, а тєпєр дєліться. — Москаль нам ніколи не був брат, — сперечається Лаврін. — Вони знищили наше козацтво, московський князь Андрій Боголюбський у тисяча… — А, єрунда! Тєпєр нікакіх тобі князєй. Все равни. — Ну, щодо всє равни, вставляє своє Корній, — то вже, Архипе, пробач. Тут уже не те… Бо як, скажемо, який-небудь свинар може рівнятися з таким генералом, чи що… Абсурд… по-моєму, вже досить тої революції. Треба б до діла. От би тверду власть завели, а то чорт знає що. Кожен день нові оголошення та оголошення, а власті ніякої. Що хоч, то й роби… Якусь там Центральну раду завели і тільки знай — радять. Де власть? Де, справдується, власть? От саме главне. Коли хочуть селянам дати землю — правильно. Не перечу. Селянам надо землі, потому вони безпартійні хлібороби. А далі закройсь, і кінець, і всьо.

     Смішною здається аргументація Корнія про Сибір, але що стосується бездіяльності нової влади та земельного питання, його думка твереза. Архип же категорично проти будь-якої «контрреволюції» та дивиться на все крізь призму більшовицької пропаганди. Щоправда, згодом з нього спадуть ці рожеві окуляри, значною мірою завдяки праці на своєму господарстві, яка до цього так само виправила матроса Корнія, але переважно через те, що він на власній шкурі відчує, як ця пропаганда втілюватиметься в життя.

     Автор приділяє багато уваги загадкам людської душі. Тут і дивне перетворення Корнія з голодранця-гуляки на доброго сімʼянина та господаря; і те, як два брати, діти Марії та Корнія Лаврін та Максим зростали в однаковому середовищі, але один з них виріс хорошою людиною, що печеться за свою родину, землю та народ, а інший став сволотою-більшовиком, який стріляє з «нагана» по іконах в материній хаті, виганяє батьків з дому та зрештою зрікається їх, як «кулаків»; і містика людських снів, які пророчать щось лихе.

     Читаючи про такий важкий час та таку важку долю, я розумію, наскільки мені пощастило жити в свій час. Працювати собі в задоволення, цілком себе забезпечуючи при цьому. Не бути в чомусь винним без вини. Бути впевненим у завтрашньому дні (але на жаль не у наступному році). Мати можливість читати, казати та писати все, що маю на думці.

     Але це не означає, що нам не потрібно боротись за кращу долю та заплющувати очі на несправедливість, що давить на нас згори. Бо коли ми забудемо ціну свободи та пробачимо катам їхні гріхи, вони прийдуть знову. Можливо, вони вже прийшли, тільки ще не дали повну волю своїй звірячій сутності, і ми, діти свого народу, не повинні цього допустити.

     Саме до цього закликає нас крізь роки Улас Самчук своїм твором. Будучи змушеним втекти зі своєї країни, він отримав взамін право говорити правду про те пекло, що в ній твориться руками червоних нелюдів. Він на весь світ і перш за все для вільних нащадків України показує ціну колективізації та встановлення «розвиненого соціалізму». Ми повинні памʼятати уроки історії, інакше знову постанемо перед вибором: тікати або вмирати. Це в кращому випадку буде вибір, а у Марії та інших героїв повісті (які уособлюють собою весь тогочасний український народ) і вибору ніякого не було.

     Зважаючи на те, що «Марію» Уласа Самчука, як і «Жовтого князя» Василя Барки нова влада тихцем виключила з обовʼязкової шкільної програми, ці книги зараз як ніколи рекомендовані до прочитання, поширення та осмислення!

Про видання 2009 року з серії «Україна крізь віки»

     Окрім «Марії» у книзі міститься ще роман «Гори говорять». Обкладинка оформлена зі смаком, в стилі інших книг з серії: з золотим тисненням та фрагментом картини. Особливо якщо порівнювати з виданням серії «Бібліотека Шкілької Класики» (взагалі-то їх два: якщо оформлення 2009-го року ще можна назвати нейтральним, то для варіанту 2012-го обрано такий їдючий жовтий колір, що боляче дивитись), то ця книга оформлена шикарно, хоч як я розумію, видавництва «Школа» на «Національний книжковий проект», яке займається серією БШК це одне і те ж підприємство. Папір хороший, до типографіки та верстки ніяких нарікань. 

     Опечатки є, але небагато: 3–5 на всю повість. Крім того, в першому розділі «Книга про народження Марії» збита нумерація глав: після IX іде XI, і далі після неї до кінця розділу номери глав збільшені на 1. В другому розділі подібна помилка: після глави I одразу іде III — але тут просто не виділили II главу — вона злита з першою, так що нумерація не зміщена. Післямови чи передмови, як у версії Смолоскипа чи деяких інших, на жаль, немає. Хоча, можливо, комусь і на щастя — бо читач має змогу сформувати обʼєктивнішу думку, та виділити собі ті тези, які впадуть у вічі йому, а не на які вказав вчений муж у передмові.

Гнат Хмельницький