Український зомбіленд

     Важко сказати, для чого пишуться такі тексти. У будь–якому разі публіцистові Михайлу Бриниху, який у своєму новому романі «Хліб із хрящами» заграє з темою канібалізму під час Голодомору, закинути постмодерну грайливість завжди було складно. Адже чистий постмодернізм — як чистий наркотик, сидіти на ньому можна все життя, бо навіть експлуатуючи сакральну тематику, він не переслідує жодної мети, окрім ігрової. Натомість усі літературні тексти Бриниха принципово не ігрові, бо відображають ідейну зацікавленість автора — чи то шахами, як у давньому романі «Шахмати для дибілів», а чи дез–металом, як у новітньому «Хлібі із хрящами». Інша річ, що у випадку останнього з них любов до музики губиться у м’ясному фарші пекельного краєзнавства, а голод 1932—33 років уперше в історії української літератури інтерпретується в жанрі зомбі–треш чтива.
     Ярликом «треш» щодо роману жахів «Хліб із хрящами» пояснюється знайома усім прихильникам західного ерзацу невибагливість сюжету. Ходячі мерці блукають кілометрами профільної літератури, вивергаючи декалітри кінематографічної крові в багатосерійних «обителях зла». Сам автор книжки про український зомбі–апокаліпсис виправдовує свій авантюрний канкан на могилах предків тим, що, мовляв, «у Європі це ціла субкультура, а в нас чомусь майже немає інтересу до таких романів». Тож якщо інтересу нема, варто підігріти його за рахунок наповнення старих європейських міхів новим українським продуктом. Наразі ним стає «хліб із хрящами», як звуться в романі живі люди — жертви знавіснілих зомбі, що раптом поперли з могил в одному селі на Київщині.
     До речі, саме через надмір натуралізму і перенасиченість сюжетними ходами основна ідея твору не зовсім зрозуміла. Адже не заради самої лише треш–розваги і сумнівного піару видавництво «Ярославів вал», в якому вийшов «Хліб із хрящами», добровільно підставляє себе під неминучий гнів нашої патріотичної спільноти. Натомість хоч слабеньке, але виправдання авторського задуму в цій фантасмагорії все ж таки проглядає. Мерці тут жеруть людей не просто так, а задля того, щоб ті не втрачали пам’яті про справжніх винуватців голодомору. Нагадує про це у «Хлібі із хрящами» такий собі діаспорний доктор Зло, який засилає з далекого 1933 року страшну зомбі–бацилу, підмішуючи її до сьогоднішньої продукції лікеро–горілчаного заводу на рідній, не своїй землі.
     Так само їдко зображене в романі сп’яніння від «свободи» вже за «незалежних» часів, і тут автор, розповідаючи про головного героя, перемикає оповідний регістр, моралізуючи про те, як «добра половина моїх однокурсників, які приходили на філологію з мріями про літературну діяльність та наукову роботу, тепер розповзлися по штабах політичних партій, рекламних та PR–агентствах». Воно й не дивно, якщо згадати, що наш герой родом iз піар–агентства, чий «фундаментальний принцип роботи полягав в агресивній бездіяльності всіх керівників відділів, менеджерів із розвитку тощо». З уваги ж на те, як автор роману оперує нищівною сатирою в стилі «Generation П», можна зазначити, що не лише про зомбі до пуття не писали в українській літературі, а й про 90–ті роки. Принаймні як слід, без патріотичного надриву, але з прагматичним аналізом «незалежної» ситуації. Адже не всі тоді лежали на революційному граніті, хтось тупо заробляв на ньому політичне реноме.
     Утім iз розвитком сюжету романні інтригани усіх часів — від Голодомору до Незалежності — вислизають з уваги читача, оскільки кінематографічна жвавість попри всю «аморальність» твору неабияк захоплює. Від лукавого кіно тут, наприклад, сільський діджей, що веде репортаж iз кінця світу, як у картині «2012», а також червоний комісар, списаний з аналогічного героя, обласного оперуповноваженого з фільму «Край». Словом, любов до музики в автора перемагає, тему геноциду скинуто на біологічний карб спецслужб, а фінал залишається відкритим, як ворота горілчаного заводу, з якого в романі вирушають на лови мешканці майбутнього українського зомбіленду.

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО

Переопубліковано з: http://www.umoloda.kiev.ua/number/2016/164/71798/