Танець зі смертю за службовим обов'язком

     Роман Курта Воннегута «Бойня номер п'ять» (або Хрестовий похід дітей; танець зі смертю за службовим обов'язком) унікальний тому,  що в цьому творі, який здебільшого містить автобіографічні історії про війну та бомбардування Дрездена у 1945 році, немає жодної батальної сцени. В ті часи до армії приймали з 16 років, тому більшість солдатів були дітьми, зляканими та безсилими перед безкінечним і бездушним світом зла і насилля. Як пише автор, дійсно хороших солдатів убивали одразу. Тому під кінець воєнних дій залишилися лише змучені та виснажені юнаки – і американці, і німці, і росіяни стали однією масою «доходяг», що стомлено чекають розв’язки.
     Структура сюжету вдало пов’язана завдяки галюцинаціям головного персонажу Біллі Пілігрима, йому здавалося, що колись його викрало літаюче блюдце з планети Трафальмадор, і він міг подорожувати у часі. Це можна пояснити посттравматичним стресовим розладом, яким страждали багато вояк після повернення додому. Дитинство Біллі, дорога у поїзді до місця утримання  полонених, час у Дрездені, одруження з товстушкою, робота офтальмологом, старість, інопланетний зоопарк склалися в єдину стрічку подій й між ними постійно виникають паралельні зв’язки, події підтримують одна одну.
     Курт Вонненгут свідомо відмовляється від героїзації, стереотипи «справжніх чоловіків», «крутих хлопців», що зазвичай зустрічаються в книгах про війну, у його варіанті висміяні в образах полонених англійців та Ролана Вірі. Коли хтось помирав просто казали «Такі справи» (що доречі в романі траплялось рівно 103 рази), й змінити нічого неможливо тому, що «така структура моменту», люди порівнюються з комахами в бурштині. Лише цим і пояснюється війна.
     Автор вважає бомбардування Дрездена зовсім недоцільним, місто не мало стратегічного значення, не було захищеним і померли тисячі безвинних громадян. Не було спеціалізованих укриттів, тому врятувалися лише 7 осіб, серед яких Біллі Піллігрім. Решта померли «мов у автобусі, де у всіх раптово стався серцевий напад», багато хто замертво залишився сидіти на лавах. Від вщент зруйнованого міста залишилася лише «порожня поверхня Місяця» з обламками будинків. Власне саме бомбардування в романі не описане, щоб воно залишилося тим, чим і було насправді – безглуздою порожнечею.
     Цікавим персонажем, котрого автор неодноразово згадує у своїх романах, є письменник-фантаст Кілгорт Траут. Він написав (якщо враховувати всі твори Вонненгута) мінімум 209 романів і 200 повістей, жодне видавництво не друкувало два його романи підряд, заробляє він розповсюдженням «Іллінойського вісника». В даному випадку романи Траута були каталізатором сюжету. Його історії перегукуються з тим, що сталося з Біллі, Кілгорт вірить у все це і жадібно шукає підтвердження.
     Повчальною частиною стає розповідь про трафальмадорців, створінь з присосками, час на їхній планеті сприймається по-іншому ніж землянами. Інопланетяни можуть бачити все життя одночасно, тому вони постійно живуть і помирають кожної хвилини, це дає їм мудрість спокійно ставитись до всіх життєвих перепитій.
     Не можна не враховувати те, що роман Воннегута був опублікований в рік приголомшливих подій (1969): Нейл Армстронг ступає на Місяць, нью-йоркські бейсболісти виграють першість, більше півмільйона молодих людей збираються на молочній фермі в штаті Нью-Йорк на музичний фестиваль Вудсток, американські солдати вирізують все населення мирного в'єтнамського села Май-Лай. Успіх книги і прем'єра фільму, знятого за мотивами, звела Воннегута в ранг американського культурного символу. На питання про те, що він думає з приводу книги, Воннегут відповів, що лише одна людина на всій планеті виграла в тому бомбуванні. «Наліт ні на секунду не скоротив війну, жодної людини не звільнив з полону. Лише одна людина мала користь. Не п'ять, не десять, а лише одна ». І цією єдиною людиною був сам Курт Воннегут, який, наскільки він сам пам'ятає, в загальному рахунку отримав десь по п'ять доларів за труп.