Роман Степана Процюка “Тотем”: герої, проблематика (Тарас Гросевич)

     Критичної літератури про роман “Тотем» на даний час в сучасному літературознавстві небагато. Серед найбільш вагомих статей можна виділити рецензію на «Тотем» Івана Андрусяка з акцентом на психоаналітичній основі роману; Євгена Барана з наголосом на морально-дидактичній тематиці твору; Ігоря Бондаря-Терещенка з його баченням перверзійно-інтимного; Віктора Мельника з наданням «Тотему» історичної та символічної значущості.
За об’єкт свого дослідження я обрав роман «Тотем» саме тому, що в ньому автор порушив такі актуальні проблеми, як залежність від ідолопоклоніння, фальшивий патріотизм, деградація особистості під впливом психотропів, обожнення почуттів.
     «Таке сіре небо висіло над містом, мовби увібрало у своє неосяжне тіло всю страхітливу безперспективність епохи» [2] — подібна картина дійсності і подібне світовідчування переважали в роки після поразки демократичних сил у 1999-му. Романи Процюка зафіксували настрої періоду, що може бути названий пізнім кучмізмом, з правдивістю художнього документа: «Світ, як депресивна темрява, де всі понуро бредуть дорогою безглуздя. Будинки наче пастки, у яких тортурують і колесують кохання. Перехожі — всі! всі! всі! — є психопатами або посланцями демонічного лікаря»[2].
     Світ ніби застиг у своєму розвитку, і нечисленні дійові особи «Тотему» не стільки діють, скільки безкінечно рефлексують і «порпаються» в прихованих власних комплексах, інколи вражаючи дивовижною обізнаністю в спеціальній психіатричній та психоаналітичній термінології.
     Їхній природний стан — самотність, їхні взаємини з оточенням найчастіше натикаються на нерозуміння і закінчуються трагічним розладом, бо «ми майже нічого не знаємо про інших, будь-які поповзи щодо пізнання подібних — лише банальна ілюзія, іноді шкідлива, частіше безпечна, а подекуди і смертоносна»[2]. А звідси неухильно випливає узагальнююча сентенція: «Наше життя є лише сумою помилок»[2].
     Узалежнений від психотропних ліків Віктор знущається над матір’ю, невідомо за що, по-садистському, мститься закоханій у нього Владиславі і пробує накласти на себе руки. Батько хлопця шукає вихід із особистого нещастя в перманентних адюльтерах, до яких давно втратив смак та інтерес. Політично свідомий Михайло Юркевич розчаровується в національній ідеї і поволі спивається. Навіть успішний бізнесовець, спортсмен Микита Крещук не може вирватись із заклятого кола невпевненості в собі та інших, тому так болісно й довго, через долання взаємної недовіри визріває любов між ним та Владиславою. Ця, чи не єдина, справді оптимістична сюжетна лінія по-своєму показова: від «великої антинебесної імперії деградації»[2] люди прагнуть сховатись бодай у приватне життя, а поведінкою персонажів насправді керують пошук любові і трагічна нездатність її знайти.
     Кожен із героїв надто багато думає(це така форма їхнього «збочення» ще з дитячих років). Головне, що всі думають дуже правильно. Навіть психопат і шизофренік Віктор. А ще ці герої нагадують капризних дітей, які знають, що роблять неправильно, але все одно роблять, бо їм так хочеться. .
     Процюк уміє спостерігати суспільний і моральний занепад. У романі маємо майже апокаліптичну картину, бо бізнесмена Микиту і студентку Владиславу важко назвати новими людьми нової України.
Із перших сторінок роману автор розповідає про наше невміння поводитися зі своїми почуттями («… ми кокетуємо з коханням»[3,5], «Ми граємося з коханням, як діти у класики»[3,5] ), про те, що ми не вміємо любити, оскільки «любов невід’ємна від страждання»[3,76] і «з естетської точки зору кохання завжди некрасиве»[3,76].
     Однією з провідних тем «Тотему» є вплив та побічна дія психотропних речовин на головного героя роману Віктора. Він недосвідчений і занадто нервовий. Йому важко протистояти глобальним проявам урбанізації. У Віктора мінімум сили волі. Він навіть не може зробити перерви у ковтанні шкідливих психотропних речовин. З часом у його організм був автоматично введений і поселений некерований вірус незмоги відмовитися від вживання психотропів, які призводили до психічних розладів та різноманітних фобій в слабодухому тілі «квазіпереможця». І в підсумку у Віктора розвивається манія сильного Володаря Всесвіту. «А далі починаються зворушливі відхилення, психіатричні конотації і обов’язкові надсади гігантоманії»[3,90].
     У романі присутній опонент Віктора в особі лікаря-офтальмолога, який говорить словами Процюка-автора. Він робить дидактичні відступи і, звертаючись до читача, заявляє, що дуже шкідливий нікотин. Степан Процюк, звісно, на стороні лікаря, який є прибічником здорового способу життя, а не допінгування психотропами, бо під їх впливом людина могутня лише у медитативних фантазіях, а насправді є слабкою і деградує. Homo sapiens як особистість, «відключається» від навколишнього світу і оточуючих людей.
     Герої Процюка не полюбляють спілкуватися між собою, зате охоче ведуть мову зі своїм літературним «батьком».
Кожна людина схильна до поклоніння. Вона шукає собі ідолів-взірців, щоб рівнятися на них, бути схожими з ними. Степан Процюк у своєму романі розробляє рецепти препаратів, які б знищили ідолопоклонство, усі тотеми, але залишили один єдиний - тотем любові. Але наразі зусилля ці марні, бо навіть персонажі роману не можуть визволитись із пут тотемів.
     Головніші герої “Тотему” – конче чоловіки і конче надламані психічно чи нервово. Декотрі, як авторів “улюбленець” (відверта “любов-ненависть” до цього персонажа простежується, як кажуть, неозброєним оком) лікар-офтальмолог, просто маніякальні. Жінки тим часом – персонажі маловиразні, але, здебільшого, мазохістичні, з фройдівським комплексом “дитячих настирливих травм” (рядок із Процюкового вірша).Відтак в родинній атмосфері героїв панують бідність, жорстокий характер батька, сімейні чвари, майже обов’язково хтось із родини дисидент. Далі – нещасливі кохання, неврози, аборти, алкоголізм, обраний не до душі фах, заздрісно-вороже середовище, до того ж, схильність героїв до раптових пристрастей, нерідко фатальних.
     Типовий, наразі, Процюків персонаж – передчасно старіючий (незалежно, двадцять йому чи сорок) інтеліґент родом із села, надірваний, але не відірваний від патріархального сільського “кореня” (принаймні, він прекрасно усвідомлює, що в селі йому робити вже нічого, він ніколи туди не зможе повернутися, але величезна частка його душі та й, зрештою, старі батьки все одно залишилися там, і все це нерідко спричиняє дискомфорт). Він спізнав у ранній молодості міських “вольностей”, але відтак призвичаївся до міста і всіма силами намагається у ньому зреалізуватися як особистість. До цього слід додати, що цей персонаж – людина небезталанна, думаюча (місцями навіть мисляча), для якої багато важать морально-етичні цінності. Водночас це людина здебільшого “незручна” в спілкуванні, нервова, амбітна, із загостреним почуттям справедливості. Та справжнім, а не просто поверховим, сюжетом роману є болючий процес “вростання” цієї людини в життя, її “притирання” з життям, намагання підлаштувати себе до нього, але найчастіше – його до себе.
     Глибоке копання в психіці героїв наштовхує нас на думку, що автор намагається «перефройдити Фройда»[1] і то так, що самому Фройдові після цього залишається хіба податися в двірники. Тим не менше, з “Тотемом” вітчизняне письменство плавно починає повертати собі досвід звертання до таких “слизьких” тем, закладених іще, як відомо, Агатангелом Кримським, Володимиром Винниченком і Віктором Домонтовичем. Як мінімум «перескандалити» їх Процюку вдалось, але от читача його роман потребує все-таки специфічного.
Література:
1.    Андрусяк І. «Тотем» без табу, або Фройд подався б у двірники // Народне слово. – 2005. – 9 грудня.
2.    Мельник В. Присмерк імперії деградації // Україна молода. – 2005. - №71.
3.    Процюк С. В. Тотем. Роман. – Івано-Франківськ: Тіповіт, 2005. – 190с.

Тарас Гросевич

Переопубліковано з: http://alkos.if.ua/2009/04/07/40/