Роман Коваль. «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею»

     Найактивніший популяризатор новітньої історії України та її визвольної боротьби Роман Коваль щороку видає в якості автора та упорядника по кілька книг. Але кожною з них він піднімає такі пласти цікавих тем, яких зацікавленому читачеві вистачить не на один рік дослідження, тож не так вже й легко перечитувати одразу після виходу в світ все, до чого докладе руку пан Роман. Особливо, якщо на цей потяг, який стартував ще у 1990-х та все більше прискорюється, ви спізнились і мусите наздоганяти, читаючи і старіші праці, і слідкуючи за появою нових.
      Так, книгу «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею», яка вийшла у 2011 році та вже встигла пережити одне перевидання, я спромігся прочитати через два роки. А за чергову працю Коваля не візьмусь, доки не прочитаю кілька книг про Українських Січових Стрільців, бо давно вже кортіло побільше дізнатись про це славне військо, а історія Михайла Гаврилка остаточно утвердила мене в цьому прагненні.
      Життя воїна-митця, вихідця з козацького роду було насиченим та захоплюючим. Він стояв біля початків увічнення в монументах пам’яті Кобзаря, брав участь у конкурсах на пам’ятник Шевченку у Києві до століття його дня народження, навчався майстерності в Петербурзі, де за організацію демонстрацій та страйків в буремний 1905 рік потрапив до в’язниці, продовжив навчання в Кракові та Парижі — в учня Огюста Родена. Був співорганізатором Союзу Визволення України, легіону Українських Січових Стрільців, воював на фронтах Першої світової, згодом як комісар УСС відкривав українські школи на Волині та захищав селян від свавілля військової адміністраціі. Крім того, товаришував із Богданом Лепким, одружився на двоюрідній сестрі знаменитої оперної співачки Соломії Крушельницької (в додатках, в статті «Ми — Його нащадки» авторства Ярослава-Михайла Абрагамовича, онука Михайла Гаврилка, ідеться про те, що матері Б.Лепкого, С.Крушельницької та дружини Гаврилка Олени Гордієвської були рідними сестрами, тобто усі троє були двоюрідними, але доступні біографічні дані літератора та співачки свідчать про інше). Після війни разом з іншими Січовиками влився у армію УНР, щоб воювати за незалежну Україну. Завершує своє героїчне життя як повстанець від рук більшовиків, за однією із версій — спалений живцем у печі паровоза.
     Після такої біографії дивуєшся, що до виходу книги мало хто чув навіть ім’я Михайла Гаврилка, не те що про його роль в історії України.
     Великі пригоди в його житті починаються із революцією 1905-го року, яка застала козака в Петербурзі. Маючи палку вдачу, він потрапляє за ґрати за влаштування студентських страйків та демонстрацій проти царя. Знаючи про події наступної, вже «вдалої» революції та про режим, який за нею послідував, життя під царським гнітом нам не видається вже настільки поганим, ба навіть та боротьба була справжнім подарунком для романтиків. Але все пізнається у порівнянні, а юний Михайло на той час не знав гіршої влади, як московська монархія. Але й після приходу червоних нелюдів він навряд чи шкодував за царем та його сім’єю, що їх стратили більшовики.
      Не менш романтичною є й історія легіону Українських Січових Стрільців. Спогади учасників, поміщені в додатках до книги, розповідають про військо митців та інтелігентів, які перед боєм п’ють у окопах каву, а між тим займаються творчістю. Зокрема Михайло Гаврилко ліпив погруддя однополчан — у книзі подані фото цього процесу. Але не кавою єдиною жили січовики, у спогадах розповідаються епічні історії: про те, як сотня січовиків протистояла полкові москалів; про те, як промову полковника вояки привітали таким гучним вигуком «урра!», що від нього російська польова сторожа злякалась та почала втікати. Окремо варто відзначити великі за об’ємом спогади сотника Павла Дубрівного про формування Сірої Дивізії УНР з українців в таборах військовополонених, чому передувала велика культурно-просвітницька праця, завдяки якій «малороси» та «хохли» ставали українцями.
      Повертаючись до самого твору Романа Коваля, він, за його ж словами, є спробою втілити в життя плани Юрія Липи — написати про Михайла Гаврилка пригодницьку повість. Та вилилась вона не у художній твір, який ще, можливо, належить комусь написати, а в цей історичний нарис. Жанр зобов’язує автора слідувати фактам та наявним джерелам. Про, можливо, найцікавіший період життя та боротьби героя — повстанську діяльність проти совєтських окупантів, на жаль, збереглося небагато документів, тож і у книзі під відповідний відведено небагато сторінок.
      Більше уваги приділено іншій, поряд зі збройною боротьбою за Україну, справі всього життя Гаврилка, яка втім нерозривно зв’язана з першою — Шевченкіані, невтомній праці над увіковічненням образу українського Пророка. Фаховий аналіз творчого доробку Гаврилка: єдиної поетичної збірки, малюнків та небагатьох вцілілих скульптур, сходиться на одному — якби митець продовжив творчу діяльність, то неодмінно досяг би значних висот. Тоді як вірші оцінені не надто високо, але добре, як для початківця, то скульптура, за словами експерта, на все століття задала планку для пам’ятників Шевченкові, а для деяких, як от знаменитого монументу роботи Матвія Манізера у Харкові, і взагалі послужила зразками.
      Будучи сином вільної козацької родини, він втім переймався долями гноблених волинських (як і всяких українських) селян, і як комісар УСС робив все можливе, щоб захистити їх від поляків та угорців, які ніколи не втрачали своїх апетитів до української землі, а також зверхності й жорстокості до нашого народу.
      Цікавий та дуже повчальний факт: при відступі царських військ росіяни, щоб спонукати на переселення до Росії, лякали місцеве населення брехливими історіями про те, як німці й австрійці будуть їх убивати, грабувати та палити хати. Хто не піддався на пропаганду, дивувався культурності ворогів, а хто піддався, мабуть поїхав до теплого і захищеного Сибіру валити ліс. Повчальність же у тому, що Росія і сьогодні, сто років по тому, лякає своїх громадян і намагається лякати Україну звірставми «загниваючого Заходу», пропонуючи свої міцні «братні» обійми. От тільки ці звірства усі як з натури змальовані з самої Росії — Москва і нині хоче видавати власні вади за чужі, її імперія була і буде Задзеркаллям, де чорне називають білим, а погане — добрим. Що печально, їй досі багато хто вірить, а коли й шкодує про це, то вийти з московських союзів не так просто, як до них потрапити.
      Книга багата ілюстраціями — на кожній сторінці по одній-дві фотографії дійових осіб, місць та художніх творів. Щоправда, деякі з них повторюються.
      В анотації до книги згадується легенда про Сергія Лазо, більшовика, тіло якого білогвардійці після розстрілу спалили в пічці паровоза. Мовляв, на противагу йому маємо власного героя, якого червоні спалили в пічці живцем! Я був радий тому, що ніколи раніше не чув цього імені. Не тому, що вважаю хорошим чогось не знати, а тому, що відчув, як совєтська міфологія відступає, що скоро забудуться імена Щорса, Артьома, Павліка Морозова, Стаханова та інших героїв совєтської пропаганди, а на іменах більшовицьких діячів не залишиться і сліду героїчності — сама лише кривавість. Їх якраз забувати не слід.
      Невідомо достеменно, чи спалили живцем вороги Гаврилка, але він і без цього достатньо зробив, щоб залишитись назавжди героєм в серцях українців. Безмежна дяка Романові Ковалю та нащадкам Михайла Гаврилка за те, що донесли до нас цю історію!

Джерело