Роман Коваль. «Кармелюки»

     Спеціально для «Наступної республіки».

     Українські визвольні змагання 20-го століття — невичерпне джерело натхнення для боротьби навіть сто років по тому. І здається, тодішні козаки та гайдамаки здогадувались, що їхня діяльність не пройде марно навіть після нищівних поразок, бо служитиме дороговказом для наступних поколінь, тому залишили нам багатий спадок воєнної мемуаристики.

     Один із невідомих донедавна широкому загалові спогадів опублікував знаний дослідник історії того періоду Роман Коваль у складі збірки під назвою «Кармелюки». Головний твір збірки — рукопис невідомого автора «Короткий нарис історії Запорозького куреня ім. отамана Янка Кармелюка». Він описує історію формування, походів, боїв та поневірянь згаданого підрозділу армії УНР. Сформований наприкінці грудня 1917 р. в Кам'янці-Подільському, курінь пройшов за два роки з сотнями боїв по всій Україні.

     Найгіркіший факт, задокументований в рукописі — повстання «своїх» більшовиків та потреба воювати проти них. Проти тих, кого захищали і заради кого проливали свою кров. Так, наче іноземного вторгнення було недостатньо, знаходились охочі допомогти московським окупантам наблизити «соціалістичний рай». Від того, що більшість цих збільшовичених протягом наступних десятиліть поплатились за свій вибір голодними смертями, каторгами, смертними вироками, кулями від комісарів та рабським життям, втішає мало. Адже вони вибрали таку долю не лише для себе, а для усього народу.

     Воюючи з більшовиками, денікінцями та земляками-перевертнями на кшталт Свирида Коцура та Омеляна Волоха, в атмосфері зрад, інтриг та переворотів, Кармелюкам вистачало духу не складати зброю та не покидати ідеї самостійної України. Воювали вони з козацьким завзяттям та гумором.

«...Врешті-решт деморалізація большовиків довела до того, що вони рішили скінчить боротьбу, визнавши себе побіжденими, і, щоб забезпечить себе від лихих нападів Гайдамаків, надіслали до Кармелюків в кінці лютого 1918 р. свою делегацію.

Прибувши до с. Ісаківців большовицькі делегації, перша — від II корпусу, а через три години — від 32 піш. дивізії, були на самоходах, з білими прапорцями і складались із 4-х чол. кожна. Офіційно делегати не були прийняті Гайдамаками; у них відібрали самоходи, а самих пішки відправлено назад.

На другий день знов прибула делегація від тих же частин на чолі з командиром 32-ї піш. дивізії, але уже не на самоходах, а на конях. Цей раз вона була прийнята.

К-р куріня, щоб обдурить кацапів і показати їм в збільшеному виді свої сили, зробив так: поки делегацію спішену вели до штабу куріня, находившогося на кінці села над Збручем, назустріч делегатам виступали кінні ватаги Гайдамаків, які, проминувши їх, звертали в бокову вулицю і, хутко об'їхавши, виїжджали знов назустріч кацапам, уявляючи з себе нові і нові відділи. Це дійсно обдурило їх і значно збільшило в їх очах сили Кармелюків.»

     З цього безумовно веселого уривку (уявімо на хвильку пихатих більшовиків, які уявили себе генералами, у яких відібрали їхні автомобілі та зброю та копняками погнали назад) не варто судити про «Короткий нарис…» як про спробу творення нового фольклору. Опис таких моментів виглядає рідкістю в потоці дат, імен, назв частин, та зовсім не веселих подробиць боїв. Нарис найкраще читати з мапою та календарем під рукою. Що традиційно для видань Романа Коваля, книга рясніє ілюстраціями, серед яких власне і мапи з позначеними маршрутами походів куреня.

      Окрім титульного твору, у збірці подано спогади Юрія Ківерчука, Олексія Козловського, Івана Цапка та Никифора Авраменка (уривок з його «Споминів запорожця»), які кожен зі свого боку та більш живо, ніж зосереджений на викладі фактів невідомий автор «Короткого нарису…», з діалогами, описують різні події, пов'язані з Кармелюками. Окремої згадки вартий спогад «зірки» української воєнної мемуаристики Юрія Горліса-Горського «Великдень на сусідах», у якому він описує відступ відділу армії УНР залізницею через Румунію, під час якого чи не на кожній станції румунські офіцери, лагідно називані «циганами», вважали своїм обов'язком поцупити з ешелону вагон-другий провізії, зброї та коней (класика!). Пан Юрій не був би собою, якби у творі лиш скаржився на лиху долю, тож тут маємо також розповідь про ряд пригод за участю молдаван, циган та навіть одного негра, якого за підсумком авантюри один з учасників спересердя згадує як «чорта чорномазого». Старе добре розпалювання міжнаціональної ворожнечі…

     Сам Роман Коваль, окрім праці з редагування, вклав у збірку також кілька своїх статей та художніх інтерпретацій подій. Другі вдаються йому не так славно, як історичні нариси та публіцистика, але для не розбалуваних високою літературою чи просто заради легкості сприйняття та запам'ятовування згодяться і такі.

     Досі залишаються актуальними уроки тих часів, бо ворога українського народу, совєтську погань, ще не подолано. Натхненні прикладом наших предків, ми повинні довершити їхню справу до кінця.