Про «Т», як не треба видавати книжки

     Прочитати цей роман Віктора Олеговича я хотів уже давно, однак ціна на його творіння, наче Кербер із самої книги, постійно тримала мене від «Т» на відстані, а до читання із монітору я здавна ставлюся доволі скептично. Гортати переклад, зважаючи на попередній негативний досвід читання перекладених видавництвом «Фоліо» книжок, якось теж настрою не виникало, але кілька днів тому я таки зважився на цей ледь не екстремальний вчинок і, що було вельми передбачувано, пошкодував – у підсумку довелося читати паралельно і переклад, й оригінал, аби розібратися у всій тій чортівні, в яку я себе добровільно/примусово загнав.
     Щодо самого роману, варто визнати, він виявився значно цікавішим і насиченішим за попередній «Empire V» (хоча й відверто не «дотягнув» до «Чапаєва»). «Т» – багаторівневий твір, побудований на всеможливих контрастах. Однак важко не помітити, що це, насамперед, – стьоб, висміювання надуманих цінностей, які уже просто-таки вросли у нашу свідомість. «Т» – це також гра. Автор бавиться із читачем, наче із кошеням, постійно смикаючи мотузкою із бантиком у формі літери «t» в різні боки, тільки встигай за його рухами: з однієї епохи в іншу, від одного персонажа до наступного. Якщо ви морально готові до такого дійства і не боїтеся бути ошуканими – без сумніву відкривайте книгу.
     От тільки відкривати радив би оригінал, а не фоліївський tзамінник. Спробую кількома абзацами обґрунтувати свою позицію.
     Із недолугими перекладами я стикаюся уже не вперше. У цьому, зрештою, немає нічого надзвичайного: книговидання нині покладено на такий самий конвеєр, як і виробництво, скажімо, туалетного паперу чи автозапчастин, і тут також «спливають» браковані й другосортні продукти. Але, повірте, «Т» – продукт навіть не друго-, а третьосортний, і щоб його осилити, довелось докласти чимало зусиль.
     Почнемо із того, що у книжці окрім сучасної Росії подано сцени із життя країни 19-го сторіччя з її специфічною говіркою. Перекладач, схоже, геть заплутався у своїх спробах передати атмосферу цих епох, розмежувати нове і старе; як наслідок, у нього утворилася цілковита каша (у якій, до речі, такі поняття як «їжджати», «одкритий», «кушати», «богоугодний» подекуди межують із геть нетиповими для тих країв «віддухопелити», «дзиґлик», «дзиґар» тощо).
     Також у книзі є чимало абсолютно необов’язкових русизмів (серга, трудно, вистріл, задіти), а також багато слів залишилися, так би мовити, недоперекладеними: «келЕх», «рукоподаваЕмі газети», «підмігнувши їй, Т. сів у крісло», «взяв брелок і піднЕс його до очей», «один кінець коридору впирався…, другОй вів…».
     Дуже багато слів у книзі подано і з перекладом, і без: спочатку, наприклад, з’являється старичок, а за декілька рядків він уже дідок, спочатку виникає шкаф, а в наступному абзаці він уже стає шафою і т. д.
     Варто зауважити, що перекладач у багатьох випадках не зміг розібратися із родáми понять. Наприклад, візьмемо такий фрагмент (с. 254): «Йому попалося кілька розпечатаних листів. У двох ішлося про плутані грошові розрахунки. Третє виявилося таким:…» (в оригіналі – письмо). Або (с. 404): «Всесвіт живе за законами, за якими її створено» (в оригіналі – вселенная). Чи (с. 180): «Т. побачив дивну собаку… той спритно побіг…».
     Та є у книзі моменти перекладу, які відгонять особливим недбальством. До прикладу, ви знаєте, що таке дозвіл зображення (с. 158)? Це, як виявилося, – роздільна здатність. Або коли, скажімо, читаєш речення «Пантелеймон скаржиться, що тибетські лами почастішали» (с. 279), не одразу вловлюєш, що в оригіналі ці лами просто зачастили. Трапляються також фрагменти, які змінюють сенс написаного в інше русло. Ось, наприклад, у такому діалозі:
     «– Але що за підлий прийом (в оригіналі, до речі, тут є тире, а у перекладі його немає) перевдягтися сільським дівчиськом і підкараулити п’яного?
     – Тобі, Льово, не зрозуміти (в оригіналі – Тебя, Лева, не поймешь…» (с. 302).
     Не бракує у виданні й простих недолугостей: «Те, що це мертві душі, було знати (было понятно) з жовтого ореолу, що оточував силуети» (с. 160), «Можна придумати себе заново. Утім, похапцем нічого не мінятиме (впрочем, второпях ничего менять не будем)» (с. 176), «виправити зачіску» (поправить прическу) (с. 319) тощо.
     Хочу зазначити, що було би вкрай несправедливо вішати усіх собак на перекладача, адже книга, судячи із записів на технічній сторінці, пройшла не одне коло редактури, тому усім едиторам – теж мінус до карми (до речі, що це за «Говорити з вами… не має смислу», «він повернув у бік», «Elernal mighty I am»?..).
     Закривши книгу після прочитання і поглянувши на палітурку із прорізаним у ній хрестом, хочеться підсумувати написане, трохи перефразувавши слова свого знайомого: хрести на книгах «Фоліо», які з’являються дедалі частіше, – це символічні жирні хрести на якісній перекладній літературі.

Павло Лозинський