Поезія в прозі

      Напевне, моя писанина стосовно „Записок українського самашедшого” буде дуже суб’єктивною, бо Ліна Василівна для мене перш за все – поет. Вовіки віків. Та й рецензією назвати це важко. Не більше, аніж роздуми над прочитаним.
      Не вірю! (Станіславський). Таке хочеться написати на кожній сторінці „Записок...”. Не вірю, що це щоденник „35-річного комп’ютерного програміста”. Маючи безпосередній зв’язок з ІТ-технологіями добре знаю – навіть не вельми долугий працівник цієї сфери, знаючи пару циклів та операторів, при потребі може незле забезпечити себе та сімейство. Таких знайомих в мене – мільйон. Ну, може трошка менше. Ця недовіра до оповідача постійно псувала кайф від читання. Чому це не міг бути щоденник старого професора, лікаря на пенсії чи відставного офіцера? Їм би я повірив. Те, як написано „Записки”, вимальовує неоднозначну постать автора щоденника, але аксіометричною виглядає призма, крізь яку він дивиться на все. Вона вже дуже немолода, потріскана, облуплена часом, проте з того добротного скла, яке виплавляли в середині минулого сторіччя.
     А ще мене дуже бісив каліфорнійський друг, у якого все allright. І там, шановні, для того, щоб все було добре, треба пахати. Пахати, пахати і ще раз пахати. Правила однакові, можливо, умови троха інші, та від читання газет, тілівізора та сайтів (як от у випадку нашого головного героя) жити легше не стане.
     Якщо попереставляти деякі слова у реченнях та де-не-де фахово „підчистити” текст, то вийде шикарний роман у віршах. Мова „Записок” дуже тепла, жива, пульсуюча, що іноді сильно контрастує з описуваними подіями. І, дочитавши останнє речення „самашедшего”, мимоволі постає питання – чи ти відкрив для себе нового прозаїка а чи просто заново утвердив улюбленого поета?