Пісні – це ж прикметник

     Принаймні, це моє прозріння дуже пасує до презентації нової збірки Юрія Андруховича, що зібрала на 3-му поверсі Порохової Вежі неймовірну кількість львівської богеми й увесь пандемоніум сучукрлітераторів. Збіренятко, видане вірною „Лілеєю-НВ”, має 96 сторінок і містить 31 із обіцяних 32 віршів. Коштувала книжка на презентації 7 гривень, отже, ціна кожного вірша – 22,5 копійки. І це, відверто кажучи, адекватна ціна.
      З іншого боку: якби автором саме цієї збірки був, наприклад, блискучий бритоголовий Андрій Бондар, що сидів на троні праворуч від Патріарха, - і це, до речі, цілком могло статись, бо стиль у цілому дуже подібний, - я сприйняв би її на „ура”. Але від Андруховича хотілось чекати чогось абсолютно іншого. Власне, говоритиму про книжку, а не про презентацію, бо я прочитав її в режимі ріал-тайм – автора все одно не було чути, бо акустика в переповненому залі була ніяка. 44-річний геній справляв враження ще більш зрілого, ще більш втомленого, мудрого рицаря – господаря Вежі, у якій він перед тим півтори години презентував сонній публіці свого друга, рум'яного Анджея Стасюка. Як завжди, витончені театральні інтонації й мудрі коментарі; вірші від коментарів відрізнялися мало.
      Верлібр у поетичному доробку пана Юрія траплявся й раніше, але все ж таки раніше він був більше vers, ніж libre. У „Піснях для мертвого півня” Андрухович переходить, вірніше – приходить до загальноприйнятого тепер верлібру. Вірші у збірці не однакові, ні, - вони різні. Є тут, наприклад, своєрідні епітафії Ґонґадзе (скільки можна, матюкаюсь про себе, облиште нещасне безголове тіло, геть від нього – хто, врешті-решт, візьме на себе роль цвинтарного сторожа, що розжене літературних круків?) і Сашкові Кривенку, остання навіть дуже оригінальна, писана по свіжих, прости Господи, враженнях. Крім того, є тут і вірш мовби спеціально для пані Калинець – ідея, втім, була озвучена паном Юрієм уже давно, - де він долучає до спаплюженого образу Антонича майже всіх класиків нашої літератури. Я, в цілому, з усім погоджуюсь, тільки одне дивує: чому „Грицько, як усі тенори, педераст”? Є тому якісь докази, що Сковорода тойвово?
Але переважно тут – Європа, Європа, Європа. Фактично Андрухович пише своє життя: європейські готелі, вулиці, Будапешт, Німеччина, щось там іще. Європейські топоніми й антропоніми. Дуже-дуже багато Європи. Черговий рейс 76-го потягу. Там, де йдеться про Україну, це проститутки, алкоголь і понурі плацкарти. Чергова спроба легального імпорту Європи в інтелектуальній упаковці Єврозверхності.
Ось, напевно, від роздратування через надмір Європи мене почала муляти думка: бляха, але ж Андрухович більше не з нами. Європа зжерла Андруховича. Замість нашого найкращого письменника тепер – суцільна ідея „вперед у Європу”.
І він навіть не може її порядно завіршувати. Тільки верлібром…
Вірші різні. Звісно, високого рівня. Але чомусь кілька людей навколо мене, різних людей, озвучили мою думку: „він уже вийшов на той рівень, коли можна писати все, що завгодно, особливо не старатися – все приймуть за геніальне”.
Коли після прочитання майже всієї книжки, крім найкращого, на мою думку, вірша (чомусь), Юрій Андрухович перейшов до відповідей на записки, зал нарешті почав аплодувати і реготати – до того він, переповнений і задушливий, закохано слухав. Його запитали: „Яким словом ви можете охарактеризувати вашу книжку” – він відповів чомусь: „Брєд”. Якби ж то так було.
Те, що група „Мертвий півень” сприйняла назву, - до речі, за словами автора, цілком безпідставно, - на свій рахунок, і вже записала на пару текстів пісні, нагадує анекдот:
- Жора, смаж рибу!
- Так риби нема…
- Ти смаж, а рибу ми з собою привеземо.
Щось типу того. Ні, в цій книжці є несподівані знахідки. Є чудовий, глибокий вірш про Будапешт. Слухаєш і читаєш – ніби сам проїжджаєш нічним Будапештом на задньому сидінні того таксі, не наважуючись перекладати авторові уривки розповідей старого таксиста, що говорить незрозумілою йому угорською… Є речі, гідні добрих есеїв або прозових мініатюр. Є відверто кічові місця, наприклад вірш „The Very Best of Tabloids” (а – всі вірші мають або англійські, або принаймні латинічні назви). Немає нічого близького за глибиною, ліризмом і, що головне, ювелірною формою до „Екзотичних птахів і рослин”. Багато символів часу й соціальних міфів (та їх антиміфологізації). Мало, нарешті, балагану, бурлеску й буфонади. Ззаду книжки – прикольна анотація, наведу її повністю:
      Юрій Андрухович ('1960) – поет. Патріарх Бу-Ба-Бу (скорочення від „бубон – барабан – бутафорія”) - музичної групи, що її він уперше створив разом з Ігорем Небораком та Сашком Іздриком. Співвидавець часописів „Четвер-Імперія” та „Перевал 76”. Автор романів „Реінкарнація” (1992), „Москвіяна” (1993), „Переверзії” (1996) та „Володар перстенів” (2003), а також есеїстичної книжки „Тринадцять ритуалів на місцевості” (2000). „Пісні для мертвого півня” – перша книжка поета.
      Оце, напевно, у збірці найсмішніше. Ще вона гарно оформлена. І все ж цього замало для Андруховича. Щоразу ми чекатимемо від нього більше й більше – після „Перверзії” і після „Екзотичних птахів”. І це підсвідомо програмуватиме нас на розчарування, а цього втомленого генія – якщо йому, звісно, казатимуть правду, а це ще не факт, - ще глибше заганятиме в есеїстику, світоспоглядання, Європу.
      Нарешті, щось у „Піснях” мусить бути, що компенсувала б усі ці „недо”. Воно таки є. Адже мусить бути у кожного поета своє „Ту бі ор нот ту бі” або „Унилая пора, очей очарованьє”. Я серйозно. Ось він, перестук коліс, що засідає в башку і не вилізе звідти до наступної, - я вірю, кращої, - Патріаршої книжки:

Сто баксів на місяць!
І всі тебе трахають, трахають!
Сто баксів на місяць!
І всі тебе трахають, трахають!
Сто баксів на місяць!
І всі тебе трахають, трахають!
Сто баксів на місяць!
І всі тебе трахають, трахають!
Сто баксів на місяць!
І всі тебе трахають, трахають!
Сто баксів на місяць!
І всі тебе трахають, трахають!
Сто баксів на місяць!
І всі тебе трахають, трахають!
Сто баксів на місяць…

Отар

Джерело: http://maysterni.com/publication.php?id=6999