Павло Лозинський. «Акме»

     Обкладинка збірки оповідань Павла Лозинського «Акме» одразу викликала у мене асоціацію з художнім оформленням дисків гурту Todesstoß, що нагадує творіння пацієнтів психлікарень. Згадка про те, що книга на психіатричну тематику, тільки закріпила цю думку, зважаючи на репертуар згаданого гурту. Та збірка ця — творіння не душевнохворого, а про душевнохворих. Поширений страх втрати розуму, реалії української медицини, яка успадкувала від совєтської свою амбулаторну депресивність та багатократно примножила її, а особливо психіатрії, яка може позбутись зловісної аури карального інструменту нелюдського режиму тільки після широких обговорень та судових процесів над м'ясниками душ, все це створює чудовий ґрунт для літературного горрору, або, знову ж повертаючись до моїх асоціацій, depressive suicidal black metal'у.
     Проте Павло Лозинський пішов шляхом не Говарда Лавкрафта, а скоріше Чака Поланіка, та використав безумство для створення незвичних сюжетних поворотів та цікавих ситуацій. Наприклад, оповідач описує дивацтва свого альтернативно обдарованого друга, а зрештою виявляється, що друг цей — уявний, а сам оповідач — шизофренік. Це лише спрощена схема типового оповідання збірки, а насправді ж усе набагато цікавіше та несподіваніше, адже коли твоя реальність дає тріщини, складно передбачити, куди саме вони будуть поширюватись. З огляду на цю специфіку, набуває нового значення прийом зміни оповідача в межах одного твору — читач має змогу побачити розлад ідентичності не ззовні, а з точки зору самих множинних особистостей. На відміну від героїв Поланіка, персонажі в «Акме» не надто взаємодіють з об’єктивною реальністю, їхні драми розгортаються у них в голові, в їхньому суб’єктивному світі. Але автор не стоїть на позиціях соліпсизму і завжди завершує оповідання поглядом зі сторони.
     Безумство як перевага висвітлюється лиш в одному творі — «Декілька слів про пана А.». Його головний герой вважає себе марсіанином і ніяке лікування його не переконає в протилежному, але як ми зрештою розуміємо, реальність, з якою він (та і ми всі так чи інакше) має справу, не має чого запропонувати взамін «марсіанства». В решті оповідань божевілля приносить страждання, нелюдське поводження з пацієнтами санітарів, лікування застарілими ліками, смерть особистості чи просто смерть. Тож у форматі «легкого дорожнього читання» маємо книгу не надто легку, а для особливо вразливих навіть депресивну. Та для загартованих постмодернізмом тертих калачів — саме те.
     Найкраще, на мою думку, оповідання — «Найкращий день мого життя». У ньому найяскравіше вдалося передати непевність реальності, хвилювання людини, що спостерігає за руйнуванням власної психіки, і все це покладено не на звичайний побутовий фон, як у інших історіях, а на героїчне тло війни.
     Варто звернути увагу на кілька неоковирностей у збірці. Їх небагато, але тим не менш ріжуть око занудному читачеві. Зокрема вираз «над головою вибухають пластиди грому» з оповідання «Сенс». Мається на увазі пластид як вибухова речовина, але у множині це слово вживається зовсім у іншому значенні в біології, та й навіть якби не це, назва речовини не є синонімом вибухового заряду, тобто слід було написати «вибухають заряди пластиду», що не менш недолуго, але принаймні семантично вірно. Зайвий раз автор називає предмети за торговими марками: «старенький Г’юлет-Паккард», «раритетний Сейко», «пляшка Живчика», «старенький Орієнт» тощо. Доцільно це було лиш у «Те, що всередині», де головний герой сам зациклений на брендах та статусності. В інших випадках залишається лиш гадати, навіщо це було авторові. Про спонсорство за product placement він міг домовитись хіба що за згадування «Живчика», але й те дуже сумнівно. Найбільше зауваження до новели «Вчора. Сьогодні. Завтра», яка будується на ідеї часових петель чи подорожей. Тут або автор заплутався в концепції, або ж я не зміг осягнути його задуму. Якщо Костя живе 23-ім числом та передбачає для Андрія, який живе 22-м, зарплату завтра, то вона має бути 23-го числа. Але той каже, що зарплата було учора, отже 21-го числа або 22-го в разі якщо він теж перемістився на день вперед, але аж ніяк не 23-го. До того ж, незрозуміло, як саме перемістився у майбутнє Андрій і зміг читати завтрашні новини.
     Хотілось би порекомендувати цю книгу тим, хто цікавиться чи займається психіатрією, але не маючи фахових знань, не готовий судити про якість новел з цієї точки зору. Тож порекомендую любителям незвичних коротких розповідей з прикордоння межових станів та казкової країни безумства.