Любко Дереш як Брітні Спірс, у моєму розумінні

Книга: Голова Якова
Автор:
Зображення користувача Ірина Вале.
Ірина Вале
8.25
Рейтинг: 8.3 (4 голоси)
 
29.05.2012 - 00:31

     Любко Дереш — сучасний український письменник, в його творчому доробку 6 романів, перший з них був опублікований, коли автору виповнилось близько 18 років. Юнака відразу охрестили «вундеркіндом» літератури, дебютний роман «Культ» кілька разів перевидавали, переклали на німецьку, польську, італійську, сербську мови, театралізували у Берліні, читачі шаленіли за ним в Україні, і це можна назвати справжнім успіхом. Роман за романом приносив все густіші лаври, та юний геній подорослішав і стомився. З 2007 року Любомир взяв творчу відпустку, шукав себе, подорожував Індією. І ось, нарешті, у квітні цього року вийшов друком довгоочікуваний і довговимучений роман «Голова Якова». Це «алхімічна комедія» про композитора, якому замовляють написати симфонію до Євро 2012, а як виявилось пізніше, до процесу кінця світу, й перед героєм моральна дилема – погоджуватися або послати все і всіх к бісу. Літературні оглядачі одразу в один голос почали нарікати, що Яків це і є сам Дереш, що проблеми його висмоктані з пальця, а сам текст віддає сюрреалістичним маренням й немає жодного сенсу. Нехай там вже критики… Читачі Дереша, які сподівались на феєрверк нового твору, відвернулися від свого кумира до стінки й ображено сопуть, тихо пускаючи прокльони. Чому так сталося, і що ж відбувається з Любком Дерешем насправді?
     Моє особисте ставлення до Любка Дереша не можна назвати однозначним, і на це є кілька причин. Щиросердечно зізнаюсь, що я закохалась в Любка вже з перших сторінок роману «Трохи пітьми», а потім методично перечитала все, що було написано раніше. Мене зачарувала солодка манера письма українською мовою, в такі хвилини пишаєшся власною країною й хочеться купатися в словах ніби в рожевих хмаринках (мені здається, по відчуттям  рожеві хмаринки саме такі). Та ви самі оцініть – «шорский бурий квачик між ногами», так поетично жіночі принади ще ніхто не називав. І я б понині була закохана, якби, мені не надумалось читати рецензії на Дереша, бо ж критикани його не жаліли. Досі просторами інтернету ходить стаття під назвою «Любко Дереш: історія хвороби», в котрій всіх читачів цього львівського письменника називають малоосвіченими й неперебірливими особами, а самого автора жорстко, хоча не виключаю, що правдиво, звинувачують у плагіаті, у крадіжках починаючи від сюжету до імен головних героїв, в зловживанні поняттям постмодернізму. В деяких інтерв’ю Любомир відверто зізнається у цих гріхах, та підкреслює, що насправді нічого автентичного не існує, й нічого оригінального придумати вже ніхто не може, бо все вже написано задовго до нашого покоління.
     Коли я думаю про це все, то ставлю собі питання: чи став роман «Трохи пітьми» подобатись мені менше? Що було б якби  я не дізналася, що це копія копій? Бо я справді не читала творів Лейбера, і нічого не запідозрила. Що ж, відчуваю себе обманутою, трохи обурююсь, та все рівно Люблю Дереша.
Нещодавно я наштовхнулася в інеті на відео блогера-гейчика Кріса Крокера, де він на фоні плакатів Брітні Спірс каже, що любить співачку будь-якою: білявкою чи голомозою, блискучою на сцені чи безнадійною на наркотиках. Каже, що любить Брітні like a person, not like a persona, й закликає всіх шанувальників робити те саме. Щось те саме я маю на думці щодо Любка Дереша. За 10 років творчої кар’єри він змужнів, набрався досвіду, і недивно, що стиль письма і тематика його змінилися. Плагіат чи ні, та, особисто мені подобаються романи Любка, і я закохана в його мову. А щоб зрозуміти згодні ви зі мною чи ні, треба лише прочитати кілька його романів.
     Щодо «Голови Якова», то це справді щось відмінне від написаного раніше, головні герої не підлітки і не молодики, містика твориться не навколо, залякуючи демонами, а в думках Якова, привносячи хаос. Текст рясніє фразочками з Бхагавад-Гіти, й відверто поцупленими висловами Сартра на кшталт «Пекло це інші», без посилання на першоавтора. До того ж сюжет увесь час затуманюється «урочистостями екзистенційного характеру», як називає їх сам автор. Що ж, в цьому випадку і я мушу визнати письменницьку поразку, шкода, але це так. Та не помиляється той, хто не росте. А Дерешу ще рости і рости.

Далі ...

Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера