Летіти на світло

     Якщо я назву "Повістинку про Потворка" українським "Маленьким Принцом" - ви мені не повірите, ге ж? А вона справді стоїть поруч. За дивним "химерним" стилем письма, за яскравими і глибокими образами. За логічністю нелогічного...
     Дитина з планети "Ч" тікає у село Чортояри, де купує за вишневі листочки хату і живе сама-самісінька. Дружить з псом, осою, вужем, знайомиться із Панночкою. Вони купують одяг на "секонді" і фарбують стіни крокодилячою фарбою від в*єтнамця Васі. До Потворка приходить учителька, яка ставить двійки, а потім жалкує, що не одиниці, бо одиниці легше переправляти на четвірки...
     Химерна повість, попри усі свої алогізми та неправдоподібність, вражає реалізмом. Хто захоче - знайде тут проблеми сирітства, цькування (ще відоме, як "булінґ"), дитячого протесту. Комусь книга навіє філософські роздуми про те, що "треба летіти на світло, аби врятуватися" чи що справжня дружба ґрунтується на правді. Ще комусь - нагадає суворі реалії владно-бізнесменських угруповань, які розчерком пера вирішують людські долі.
     Окрім Повістинки, у книзі вміщено кілька оповідань про життя дітей у притулку радянського зразка. Виконані у стилі соцреалізму вони мені сподобалися значно менше. Втім, вони теж читабельні, кумедні і сльозаві водночас.
     Повістинку можна вважати дитячою підлітковою літературою. Саме так - підлітковою літературою для менших дітей, які ще не стали надцятками (це так у Лукаша називаються тінейджери, до речі). Звичайно, буде цікаво дорослим любителям химерної прози та книг про проблемних діточок.