Лавандрин

     Якось так склалося в Україні сьогоденній, що поетом бути модно, а читати вірші – не дуже. Ну, наводжу приклад. Де ви чули, щоб порядна дівчинка з інтелігентної сім’ї не видала хоча б одну збірочку з власними творіннями, де передавався б увесь спектр різноманітних побутових емоцій цієї дівчинки?

     Є така мода – видавати свої поетичні збірки (можна дві, щоб потім одразу в спілку), інша справа, що є інша мода. Читати вірші, читати поезію зараз «стрьомно», не модно. Хтось, заплющивши очі, перегортає поетичні рядки в стрічці друзів, хтось відвертається від полички з тоненькими збірочками, хтось відверто оголошує війну сучасній українській поезії.
     А може статися, що ми пропускаємо щось дуже важливе у своєму житті. Як ті ньюйоркці, яким на станції метро видатний скрипаль грав видатні твори, та ніхто не спинився послухати те, за що заплатили б багато-багато грошей, якби втрапили в якийсь там будинок симфонічної, скажімо, музики. Я не виняток. Як не прикро, але це правда. І не знаю, чи виправданням може бути відсутність часу, необхідність вдумуватися в чужі думки, висловлені поетичними рядками. Проте те, що до рук, все таки, потрапляє, що зустрічається у френд-стрічках моїх соціальних мереж, я перечитую. Сталося так і з «Лавандою» і «Розмарином» Ганни Осадко та Олександри Шевченко – крихітною, але, з вашого дозволу, дуже стильно оформленою книженцією. Довелося читати, за що ні разу не шкодую.
В цю холодну, монохромну пору (коли мене особисто вже замучила зимова меланхолія і авітаміноз) атмосферно-літні, соковиті, пахучі вірші Ганни Осадко нагадують: скоро-скоро літо, а тоді…
… павутинка усміху полине,
Де полинові пахощі сумні
З лавандою сплелися воєдино… (це з «Лаванди» - половини, власне, Ганни Осадко).
      Тут і незвично розірвані рядки, місцями розтріпані, як степовий вітер, як гроза. Читаєш і відчуваєш себе на «тому пагорбі, що ковилою переріс». При чому, звісно, це не «пейзажна лірика», це думки, враження. Такі мої в цю пору, аж іноді дивуєшся: треба ж так вміти переконати читача? «Для танго потрібні двоє» - і для поезії теж двоє треба, думається мені. Є кому писати, і гарно було б, якби було кому читати, коли б між автором і читачем відбувався б такий діалог, як при читанні Лаванди. І, напевно, в такому короткому огляді не варто зачіпати глибини художніх образів, хоча вірте – їх тут така сила силенна, не обтяжених штампами, не плоских, а таких… ну, таких, які хочеться читати і перечитувати, цитувати на пам’ять. «Блакитна троянда – це так небанально в банальному світі…». Тут хочеться зануритися і плавати поміж цими рядками, місцями радісними і літніми, місцями – сумними, осінніми, лавандовими… Напевно, як на мене, в неї один недолік (адже в рецензіях треба й про недоліки) – швидко закінчується. Звісно, професійний критик знайшов би, до чого прискіпатися, але мені просто не хочеться.
      Інший бік книжки – російськомовна, різка, рвучка, часто сардонічна поезія Олександри Шевченко. Мені навіть складно уявити, що поєднало таких різних авторок в одну книжку. Тут уже немає імпресії, пейзажів, такого чогось поривчастого, але вічного у своїй незмінності. Є щось від Бродського, того, котрий Іосіф. Хоча, напевно, це можна сказати про багатьох сучасних авторів, яких так чи інакше ступають на стезю анархічного постмодернізму.
«У нее есть разряд по странному виду спорта.
По прыжками из койки – не ойкай! – в койку…» (з половини Олександри Шевченко «Розмарин»).
       Тут тільки іноді від подиву розкриваєш рот: так уміти завернути речення, динамічно і різко, залишається тільки читати, оговтуючись від несподіваних переходів. Як візуалісту, мені важче сприймати поезію Олександри. Це поезія дотиків і звуків. Цікава, лаконічна, жіноча, але, разом з тим, якась відверто феміністична. Поезія початку 21 століття…
      Але знаєте, що є родзинкою цієї книжки? Лавандрину (так вона названа в анотації)? Тут є рецепти різних смаколиків з лавандою від Ганни Осадко, написані її рукою, та кулінарних цікавинок від Олександри Шевченко, тому, щоб осягнути всю глибину цієї книжки, доведеться ще й іти на кухню. Книги такої жіночної, такої цікавої, такої сильної і настроєвої.
     Шкода, що вийшла малим тиражем, шкода, що не купують, шкода, що не читають… Наші нащадки колись нам згадають цю байдужість до краси…

Юля Смаль

Переопубліковано з: http://knyhobachennia.com/?category=3&article=682