Кілька слів про Марша, ВСЛ і те, як не потрібно видавати книжки

     Тема життя і смерті в літературі, зокрема сучасній, є затертою до дір. Але одна справа, коли за неї береться письменник, що бачить життя здебільшого у прокурених генделиках, а смерть – по інтернету, й зовсім інша – коли за клавіатуру сідає досвідчений нейрохірург, руки якого неодноразово витягували людей з того світу або ж навпаки – перетинали останню соломинку, за яку гарячково хапається кожен, кому діагностують пухлину мозку. "Історії про життя, смерть і нейрохірургію" – книжка, що стоїть осторонь від усіляких пластмасових оповідок, автори яких натужно намагаються вичавити із читача емпатію до головних героїв. Тут – усе по-справжньому, і ти навіть не вловлюєш моменту, коли сам опиняєшся в операційній із затрасканими кров'ю руками поруч із хірургом та його асистентами.
     Генрі Марш імпонує тим, що вміє визнавати власні помилки. У медичних колах не надто вдаються до подробиць, коли йдеться про невдалі операції. Конференції і семінари щодо помилок у практиці, які організовують для того, щоб уникнути схожих випадків у майбутньому, перетворюються радше на товариські посиденьки, а виступи доповідачів упродовж них втрачають будь-яку конкретику. Тому коли за трибуну стає Марш, у присутніх очі збільшуються до розміру мембрани стетоскопа. Таким самим відвертим він є, безперечно, і на сторінках своєї книжки. "Історії..." абсолютно не переобтяжені самозакоханістю автора, якою зараз часто грішать сучасні письменники, що пишуть автобіографічну документальну прозу.
     Цікавий Марш і своїми стосунками з Україною. Британець неодноразово приїздив до Києва консультувати тутешніх нейрохірургів, допомагав їм оперувати, а деяких пацієнтів навіть забирав на лікування до Лондона. Як пише перекладач книжки, "...Генрі Марш закоханий в Україну". Справді, в "Історіях..." автор неодноразово із приязню згадує про свою лікарську практику у Києві, хоча нерідко й лається на нашу бюрократію або депресує через стан української медицини загалом. Правда, часом щодо нашої держави у тексті трапляються малозрозумілі фрагменти, як от на с. 78. Колега запитує Марша: "Ти не хочеш поїхати в Україну наступної середи?". "Певно, ні. У мене купа справ, і ще якраз прийом", – відповідає той. "Слухай, їдь. Ти завжди казав, що цікавишся Росією і ніколи там не був". Вельми загадковий поворот, чи не так? Потім йдеться про те, як автор в'їздить на територію України з боку Росії: "Ми прибули до Києва нічним потягом з Москви. Залізнична колія пролягає одним із мостів через широченну ріку Дніпро, яка тече через Київ, і при наближенні до крутих західних схилів ми побачили, як на золотих банях Лаври виблискує світло ранішнього сонця...". Й у тому самому абзаці: "...я вслухався в старомодний ритмічний гуркіт коліс на рейках колії, що простягалась південним заходом Росії". Після цього у мене закралася думка: а чи не помилився бува британець щодо об'єкта своєї закоханості?
     Варто також зазначити, що якби Генрі Марш знав українську, лаявся він би не лише на нашу бюрократію, але й на переклад та редакторську правку своєї книжки. І мав би рацію. Прикро, та ВСЛ продовжує вкладати левову частку зусиль і коштів у зовнішній вигляд видань, розкрутку, фірмові пакетики та іншу мішуру, обділяючи увагою якісне опрацювання авторського оригіналу. Але позаяк Марш української не знає, лаятимусь замість нього я.
     Недопрацювання редколегії, як і травми в нейрохірургії, можна поділити на важкі, середньої важкості і легкі. Найбільше виносять мозок фрагменти на кшталт "двадцятивосьмирічна жінка на тридцять сьомому місяці вагітності" (слонихи нервово посмикують хоботами), "коридори були темні й погано освітлені" (еге ж, а ще – закутані у пітьму і без жодного промінчика), "...палати, кожна на шість ліжок, щільно, як у стайні, присунутих одне до одного" (ем, ліжка у стайні? Непогана ідея для якогось хоум відео), "ставок із замерзлим льодом" (який улітку стане випаруваною парою).
     Чимало уривків тексту взагалі позбавлені логіки. Наприклад, на с. 80 український хірург запитує британців: "Яка мета вашого приїзду? – почав він злостиво. – Туризм? Розважати себе, споглядаючи наші проблеми? У нас зараз дуже важкі часи". Далі читаємо роздуми Марша: "Ми намагались дати дипломатичну відповідь і говорили про дружбу, професійне співробітництво і міжнародні зв'язки. Але його це не переконало, і він мав рацію". В чому саме? У тому, що чолов'яги справді просто припхнулися відірватися на повну?
     Або візьмімо фрагмент зі с. 275: "Він зворушливо розповідав про труднощі лікування помираючих (о боги) пацієнтів і при цьому нестача ефективних ліків". Тут мій звивини потрохи починати плавитися.
     Також у книзі є багато неуніфікованих понять. Звісно, коли історії перенасичені драматизмом, а подеколи й трагізмом, мало хто звертатиме увагу на те, що одного разу гнійник називають емпіемою, іншого – епіемою (найцікавіше те, що у заголовку подано неправильний варіант), спочатку пухлину йменують менінгІомою, потім – менінгЕомою, одного разу ми читаємо про папілому хоріоїдального сплетЕння, а потім про ту саму заразу, тільки – сплетІння. Що вже казати про будинок ПРЕстарілих, який регулярно стає будинком ПЕРЕстарілих.
     Виникають труднощі у редактора і при виборі варіанту написання слів з-поміж разом, окремо або через дефіс. Так от, поспішаю повідомити вам, що "мосто-мозочковий" пишуть разом, "бодай-когось" – окремо, "на дворі" = "надворі", а "не часто" = "нечасто" (якщо до прислівника з "не" можна дібрати синонім, його пишуть разом; ви ж це знаєте, просто помилилися, правда?).
     Засмучує в "Історіях..." засилля русизмів, кальки й іже з ними: "мова йде" = "йдеться", "ступінь обрахована" (ступінь – іменник чоловічого роду), "поводити себе" = "поводитися", "зустрічатися" = "траплятися", "знеболюючі" = "знеболювальні", "дурацький" = "дурнуватий", "попередити" = "запобігти", "кровавий" = "кривавий", "блистіти" = "блищати". Найулюбленіше слово перекладача, схоже, – "носити", остільки з ним придумано чи не найбільше химерних конструкцій: "нанести шкоди", "перенести біль", "я не зношу музики" тощо.
     Ну й інших всяких-різних недоглядів у книжці теж вистачає: мілІонери, галюцІнації, молоді людІ, ми булО впевнені, затримки можна булИ уникнути, стадію хворобУ, не був спроможнІй, виглядатимИте, ножицІВ, лікарі захворюють, я відчувався незручно... Часом ловиш себе на думці, що редакторові допомагав вичитувати якийсь місцевий Чарлі Гордон.
     "Історії про життя, смерть і нейрохірургію" – яскравий приклад того, як хорошу книжку можна зіпсувати непрофесійним підходом до її видання. П'ять років тому, коли ВСЛ потрапило під крило Фесту, пролунала вельми оптимістична фраза: "Холдинг емоцій !ФЕСТ та Видавництво Старого Лева мають спільну мету робити україномовну книгу якісною, популярною, сучасною та емоційною". Наразі перший пункт відверто кульгає, тож маю надію, панове видавці, що ви зосередите більше зусиль на його виконанні. Ну або якщо Лев уже занадто старий і немічний, то може йому час на пенсію?

 Павло Лозинський