І хто ж це в нас там під куполом?

         Болісно реагуючи на цілком безневинні, як на мене, твори Марії Матіос та Василя Шкляра, українська влада демонструє не свою письменність, а власне вміння реагувати на активну діяльність стукачів. Якщо хтось із стукачів, близьких до МВС, Міносвіти, СБУ чи Адміністрації Президента України хоче довести, що це не так – нехай порекомендує владі звернути пильну увагу (з перспективою подальшої заборони чи хоча б засудження) на новий роман американського «короля жахів». За звичкою, яка мені дуже подобається, новинки світової белетристики починають перекладати українською і, відповідно, видавати раніше, ніж у Росії. А отже, ми, громадяни України, першими дізнаємося правду про нинішній стан нашої країни від Стівена Кінга.
          Хоча я переконаний: старий самітник із штату Мен, заробивши мільйони писанням книжок, які було і є де широко продавати,навряд чи знає, де знаходиться Україна. Він просто хотів, переживши творчу кризу (а вона відчувається після прочитання наскільки претензійно «розумних», настільки ж відверто, зовсім не по-кінгівські нудних «Історії Лізі» (2006) та «Острів Дума»(2008)), згадати старі добрі часи, написати історію в шаленому темпі, яка затягує сама по собі, і тисячу сторінок долаєш махом, мов водяну гірку в аквапарку. Це йому вдалося, і ті, хто знає творчість Кінга, згадають його позбавлені інтелігентських рефлексій тексти зразка 1970-х – першої половини 1980-х років. Але «король жахів», збираючись за своєю звичкою налякати Америку, показавши, як у окремо взятому демократичному американському містечку раптом за кілька днів виникне щось на кшатл тоталітарної держави, мимоволі зробив саме цей свій твір особливо цікавим та повчальним саме для нас, українців.
          Дивіться уважно. Є на географічній карті територія, яку раптом, з доброго дива, відрізало від цілого світу таким собі скляним Куполом. Перемовлятися з зовнішнім світом можна, Інтернет теж працює, а ось розбити невидиме скло чи хоча б завезти в магазин продукти – зась. Скориставшись несподіваною ізоляцією, виборний (читай – мер, а ще точніше – голова держави) вирішує взяти владу в свої руки. Для цього треба створити штучну продовольчу кризу (читай – кудись подіти гречку, борошно та заборонити продаж алкоголю). А коли народ почне бунтувати (читай – підприємці та вчителі протестують) пояснити: це все – підступна опозиція, яка отримує вказівки з того боку Куполу (читай – з-за кордону). Проти найбільш незгодних брутально та нахабно фальсифікують кримінальні справи, звичайно ж – у розкраданні не так важливо, чого, та заодно – в убивстві з попереднім зґвалтуванням. Тих, кого не посадили, новоспечений диктатор оголошує поза законом. Ну, а закон, тобто, місцеві правоохоронці – рекрути, який набрали з відморозків, наркоманів, ґвалтівників, садистів та інших довбодятлів. Звичайно, головний садист, котрий мало того, що божевільний, так іще ґвалтує трупи ним же вбитих жінок – це рідний син виборного. Редакцію незалежної газети спалюють, і редактор займається самвидавом (ну хіба не «Газета по-київські»?) А будь-які спроби сказати, що насправді тут, під Куполом, відбувається, наштовхуються на демагогічне: «Це в нас такі реформи, зміни на краще завжди болісні». Ну, і так далі.
           У радянському союзі фантастика виконувала функції байки. Наприклад, про Вовка та Ягня (схема роботи міліції з народом) чи, скажімо, Зозулю та Півня, які хвалять одне одного. Тобто, якщо треба було показати недосконалість радянської системи, дію переносили на Залюднений Острів чи якусь планету типу Арканару, куди засилалися розвідники, аби нелюдський державний лад дослідити. Сьогодні фантастика заглохла, бо нема потреби називати речі не своїми іменами.
          Правда, для того, аби в Україні писати про нинішню Україну, треба налагодити як відповідні видавничі потужності, так і відповідну кількість адекватних авторів, не кажучи вже про книготорговельні мережі. Але поки цього нема, до нас приходить прекрасний, як на мене, переклад актуального, як бачите, тексту американського письменника, котрий не знає, що відбувається під нашим Куполом -  все одно про це, як виявилося, написав.

Андрій Кокотюха

Переопубліковано з: http://bukvoid.com.ua/criminal//2011/04/11/071016.html