Іван Багряний «Сад Гетсиманський»

     Роман Івана Багряного «Сад Гетсиманський», як і попередня його книга «Тигролови», ґрунтується на реальних подіях, пережитих ніким іншим, як самим автором. Тоді як у «Тигроловах» ідеться про перше його ув’язнення та заслання на Далекий Схід, то в «Саду Гетсиманському» описується другий арешт та слідство, які для Багряного закінчились звільненням через брак доказів, але своєму герою він підготував іншу долю. Автор наголошує на тому, що більшість імен в’язнів та слідчих — реальні. За цей роман Багряного часто порівнюють із Алєксандром Солженіценим, який також у своїх книгах описував свої поневіряння по таборах ГУЛАГу.
      Непідготованому читачеві одразу кидається у вічі те, що в Харкові, де зараз української мови не почуєш на вулиці, і де навіть проукраїнськи налаштовані громадяни між собою часто спілкуються російською, там у книзі навіть енкаведисти, а також євреї, вірмени та грузини розмовляють українською, не кажучи вже про корінних слобожан. Це результат політики українізації совєтської влади, до якої доклала руку суперечлива особа Миколи Скрипника і що провадилась ще з 20-х років та мала на меті зобразити цю владу народною, а не окупаційною, якою вона насправді була. Згодом вона буде замінена на політику русифікації, спрямовану вже не на владу, а на населення — в дусі Валуєвського циркуляру. Наслідки цієї русифікації ми розгрібаємо і досі: міста Центральної, Правобережної та Південної України і досі залишаються русифікованими і російськомовність часто заважає національній самоідентифікації, з чого випливає байдужість до національних інтересів.
      Іншу історичну цінність складають враження головного героя, який до описуваних подій успів відчути на собі роботу ҐПУ, від умов у в’язницях НКВД. ҐПУ, за цими його враженнями, було набагато поблажливіше, бо принаймні в одномісній камері в’язень знаходився таки сам і з яким-неяким спартанським комфортом, а тут його вкинули до «одиночки», де крім нього мусило знаходитись ще під тридцять чоловік. Ні про який комфорт тут уже не ішлося. Така ж різниця була і у веденні слідства. Герою не поталанило потрапити у лапи НКВД, коли ним керував найбільший садист Нікалай Єжов, у 1936 — 1938 роках. Енкаведисти биттям та іншими тортурами вимагали зізнання у зовсім фантастичних злочинах та змовах, аби лиш виконати план. Так, одного разу, вирішивши потішитись над дурним слідчим, який за доказ проти Андрія хотів використати знайдену у того книгу Уолта Уітмена, від руки підписану подругою, Андрій записав до своєї «повстанської організації» і самого Уітмена, і Бенвенуто Челліні, Баруха Спінозу, Івана Вишенського та інших відомих, але не для слідчого, людей.
      Взагалі увесь роман переповнений отаким от шибечним гумором, про який Зіґмунд Фройд писав: «Ego вже відмовляється чинно реагувати на подразники реальності, відмовляється піддаватись стражданням. Воно наполягає на власній непідвладності травмам зовнішнього світу; власне, воно показує, що такі травми є лиш іще одним приводом для отримання задоволення». Роздуми автора та його героя над цим явищем у цілому збігаються із таким спостереженням. От тільки сам гумор не завжди смішний для стороннього спостерігача, частіше навіть сумний, особливо, коли переконуєшся, що доведені до абсурду історії-анекдоти про слідчих насправді ніхто й не доводив до абсурду, бо методи слідчих в дійсності ще абсурдніші та жорстокіші.
      Я давно задався запитанням: якщо чекісти, енкаведисти та гебісти чинили таке свавілля, плювали на конституцію та права людини, арештовували, судили, засилали на каторгу та страчували людей за надуманими підставами, навіщо ж їм узагалі потрібні були якісь слідства, допити, зізнання? Чому вони місяцями катували людей лише заради підпису під вигаданим обвинуваченням? Якщо це обвинувачення очевидно абсурдне, то хіба так важливо було, щоб підпис під ним був справжнім? Зрештою, підпис можна підробити, як підроблені покази свідків, склад злочину, уся кримінальна справа. Іван Багряний не дає остаточної відповіді на це запитання — що ж такого надзвичайного у тому підписі, нещасній карлючці вимученої людини. Бо неможливо повністю осягнути глибину більшовицького експерименту.
      Очевидно, для них було важливо привчити людей відчувати провину за невчинений злочин, чи за потенційний злочин, і таким чином виробити умовний рефлекс, коли будь-які думки проти влади вже б викликали страх покарання. Можливо, це і було задумкою, враховуючи те, що все ж таки не всіх, хто визнавав свою «вину», розстрілювали — багатьох відправляли в табори, звідки вони потенційно могли повернутись у суспільство. А можливо, «верхівка» не задумувалась над павловськими побічними ефектами, що їх чинять на окремих «людішек» їхні вказівки і ставила плани заготівлі «ворогів народу» лише для того, щоб знищити потенційних ворогів партії.

Вони ловлять рибку за принципом — ліпше посадити сто «невинних», аніж не посадити одного «винного». Дійсно, ліпше посадити тисячу мирних обивателів, аніж не посадити одного гордого й відважного, здібного до великого спротиву. Це їм поплатно, така–от ловитва. А ще більше в тій профілактиці рації, коли взяти до уваги, що в кожній людині, яка ходить по світу, є маленька іскорка отієї гордості, яка колись, рано чи пізно, може вибухнути небезпечним полум’ям, що вже не роззброюватиме варту, а просто тотально валитиме мури.

     Тут можна простежити паралелі зі знаменитим романом-антиутопією Джорджа Орвела «1984». І якби «Сад Гетсиманський» не був написаний роком пізніше, можна було б припустити, що він послужив джерелом натхнення для Орвела. Усю книгу Багряного можна сприймати як деталізовану історію поневірянь Вінстона, героя «1984» у в’язниці «Міністерства Любові». Його, так само як і Андрія, змушували зізнатись у завідомо абсурдних злочинах проти партії. Слідчі діють, керуючись тим же узаконеним беззаконням, коли будь-яка скарга ув’язненого чи спроба ссилатись на законні права сприймається як новий злочин. Багряний впритул підійшов до Орвелівського визначення «думкозлочину», лишень не підібрав такого влучного слова.

Заключний етап — це була остання спроба «розколоти» Андрія, поставити на коліна, щоб таки він поповз, як паршивий пес, і скавулів, лизав черевики. НКВД не могло стерпіти такого поругання й глуму над своєю всесильністю, що хтось не дається розібрати себе на гвинтики й обернути в «дірку від бублика». Як це так! «Людішка» не хоче бути «людішкою»?! Чи це не найбільша контрреволюція. І от що «людішку» заходилися знову з оскаженінням «колоти».

     Орвел значно згустив фарби у своїй Океанії, як, наприклад, описуючи Міністерство Правди, яке займалось щоденним переписуванням архівних випусків газет, щоб припасувати минуле до сьогоденних змін у політичній лінії партії. Але щось подібне можна було спостерігати і у совєтському союзі після підписання пакту про ненапад із гітлерівською Німеччиною. Враз націонал-соціалістична партія перетворилась із заклятого ворога совєтського народу у вірного друга, а Гітлер зі ставленика міжнародних концернів та агента буржуазії — у захисника трудового люду. Книги та кінофільми, де говорилось про протилежне, почали вилучатись із продажу та прокату, а в газетах миттю змінився тон публікацій стосовно Німеччини так, ніби й не було ніколи ворогування.

У «Мінілюбі» ж перебільшувати майже нічого не довелось, особливо що стосується ведення слідства та допитів. Тут майже з натури мальоване НКВД.

     У іншій, менш відомій антиутопії «Ми», написаній 1920-го року російським письменником Євґєнієм Замятіним, йдеться про суспільство, що досягло апофеозу плановості — там жителі Держави, «нумери», по плану приймають їжу, ходять на роботу та прогулянки, кохаються та сплять. При цьому живуть вони на волі (умовно кажучи), і з власної волі все це роблять. Тут було б недоречно говорити про паралелі, адже у будь-якій тюрмі є свій режим стосовно прийому їжі, роботи та сну, от тільки занадто далеко з останнім зайшли у камерах відділів НКВД та совєтських тюрем, описаних Багряним. Через те, що всі камери переповнені, навіть влягтися усім на підлозі не виходило, тож доводилось вдаватись до хитрих розрахунків та планувань того, як хто повинен лягти.

Ось це й є вершок планування! Ідеал, до якого безперечно стремить вся Сталінова «соціалістична» система! Але за мурами ще цього ідеалу не досягли. Його досягли лише тут, в тюрмі, інженери й конструктори, забраковані тією сталінською системою на волі.

Це було планове спання. Так, зрештою, можна організувати планове хотіння, плановий ентузіазм, планову любов до «батька народів»… Ба! для цього, здається, їх сюди й посаджали — всіх цих інженерів, конструкторів, мислителів, митців, артистів, авіаторів, ветеранів революції, докторів, професорів, прокурорів і простих смертних.

     Якраз ця система плановості усіх дій та думок і реалізована в замятінській Єдиній Державі. Напівшляху до неї стоїть «1984», а в самому початку цього шляху стояли вже не вигадане, а реальне суспільство совєтського союзу, яким описав його автор у «Саду Сетсиманському».

     Багряний висвітлює історичний момент акту творення міфу про «пєрєґіби на мєстах», яким досі виправдовуються прихильники комуністичної ідеології. Мовляв, якщо і були якісь жорстокі дії, як то масові катування та голодомори, то ні Сталін, ні верхівка ВКП(б) / КПСС про це не знали та не давали таких вказівок — це все результат надмірного ентузіазму місцевих виконавців та внутрішніх ворогів, роздутий ворожою пропагандою. Такого внутрішнього ворога зробили і з вірного служаки, «желєзного наркома» Ніколая Єжова. Та після зняття його з посади наркома за «пєрєґіби» на одному з останніх допитів слідчий Фрей говорить Андрієві:

— Скоро два роки возимось з тобою!.. Але крапка! От я тобі ставлю ультиматум: або ти заговориш і підпишеш — або підеш до божевільні. Вибирай. Звідси ти нікуди не вийдеш — лише до божевільні! Вибирай!.. (Павза, Фрей важко дихає й напружено дивиться в обличчя, кривиться презирливо). — Ви там всі на щось надієтесь… Так от те «щось» вас зовсім на стосується… Пойняв? А тепер вибирай між протоколом і Сабуровою дачею.

     Отже ця боротьба з внутрішніми ворогами була лише про людське око, щоб виправдати якось нелюдську жорстокість режиму, що особливо актуально було перед загрозою скорої війни з Німеччиною, після початку якої Сталін піде і не на такі поступки, щоб обманом завоювати прихильність народу та вмотивувати його воювати за «родіну». До того ж, наступником Єжова був нічим не кращий за нього Лаврєнтій Бєрія. Тож про яку боротьбу з «пєрєґібамі» може йти мова, коли замість одного садиста ставлять іншого садиста? Який теж, до речі, повторив долю свого «папєрєдніка» і був розстріляний органами пролетарського правосуддя.
      Читати «Сад Гетсиманський», канвою якого є безперервні катування та страждання загнаних людських істот в переповнених камерах, було б майже неможливо, якби він не містив детективну інтригу, заради розкриття якої хочеться прочитати великий роман одним махом. Андрій ламає собі голову над тим, хто його зрадив, вагаючись між двома однаково важкими варіантами — рідні брати чи кохана дівчина. Читачеві належить розгадувати цю загадку разом із героєм, і разом з ним без надії сподіватись на кращий кінець. Сама назва твору натякає, що основним його мотивом є зрада, ажде у саду Гетсиманському Іуда поцілував Ісуса — умовний знак зради, за який Іуда отримав свої тридцять шекелів. А розв’язка роману викриває іще одну особливість совєтського режиму, називати яку не варто, щоб не зіпсувати кінцівку майбутнім читачам.
      Цікаво також читати майстерні описи різних типажів в’язнів, наглядачів та слідчих, які автор виписує з притаманною майстерним письменникам уважністю до найтонших психологічних деталей. Так складається галерея портретів підлабузників, скнар, «маленьких людей», тупоголових служак, садистів, моральних дегенератів, і, на противагу цим всім, сильних духом, бунтарів, та просто людей, що залишаються добрими попри найстрашніші обставини.
      Окремий інтерес, що відволікає від описаних жахів, складає гра головного героя, яку він веде зі слідчими. Він затявся «розколюватись» у приписуваних йому злочинах і намагається розгадати, які козирі можуть мати слідчі проти нього, як вони його збираються «ламати», готує себе до всіх можливих ходів з їх боку та припасає деякі козирі проти них самих. Дивовижно, що людина знаходить способи для боротьби навіть у таких безнадійних умовах. Тому, попри всю депресивність, роман є життєствердним та, з теперішнім посиленням позицій інституту політичних ув’язнень, може навіть скласти практичну цінність для потенційних політичних в’язнів нового окупаційного режиму.

     Стикаючись із несвідомістю співгромадян стосовно злочинів комунізму, невільно задаєшся запитаннями. Чому із впровадженням у шкільну програму творів Івана Багряного, Уласа Самчука, Василя Барки, із визнанням Голодомору як геноциду українського народу, не була заборонена комуністична партія та символіка? Чому відкрите обговорення цих проблем не вилилось у зміни в національній свідомості? Чому ми досі святкуємо закінчення німецько-совєтської війни, хибно називаючи її «великою вітчизняною», продовжуючи підтримувати совєтську міфологію, коли це була всього-навсього «перемога Колими над Бухенвальдом», одного тирана над іншим? Хочеться сподіватись, що згодом ці запитання відпадуть, «хохли» піднімуть свої рила з корит та стануть на шлях перетворення на українців. А тим часом дякуємо й на тому, що Багряного та інших принаймні вивчають у школах та більше не клеймлять «ворогом народу» та «запроданцем».

     Тут доречно закінчити цитатою зі статті Івана Багряного «Чому я не хочу вертати на „родіну“», послідувавши прикладові Леоніда Череватенка, автора чудової критично-біографічної статті про Багряного «Я повернуся до своєї Вітчизни…»:

Я повернуся до своєї Вітчизни з міліонами своїх братів і сестер, що перебувають тут в Європі і там по Сибірських концентраках, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за Гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький. Коли нам — Українському Народові — буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнства і справедливості.

     Тож готуймо наш ґрунт для того, щоб повернути у нього прах тих, хто пав жертвою кривавого антилюдського режиму, бо поки комуністичні виродки безкарно ходитимуть по нашій землі, доти буде поругано останки тих мільйонів, що лежать у безіменних могилах численних «-лагів» та під подвір’ями відділів НКВД!

Джерело: Гнат Хмельницький: Іван Багряний. «Сад Гетсиманський»