Італійські черевики. Зроблено у Швеції

     «Скандинавський гостросюжетний роман» – саме ці слова стали для мене спонукою до прочитання книги із діркою-ілюмінатором в обкладинці, з якої виднілася маленька засніжена хатинка. Якщо вам не знайоме прізвище Манкелль, скоріш за все вони будуть одним із ваших основних мотивів також. Звичайно, перевернувши книгу іншим боком, ми довідаємося, що Геннінґ Манкелль (або ж Геннінг, оскільки видавці так і не вирішили, який варіант імені авторові пасуватиме краще) – «один із найвідоміших сучасних письменників і драматургів…», а залізши до інтернету, виявимо, що «Італійські черевики» навіть мають намір екранізувати, запросивши на головну роль не кого-небудь, а самого Ентоні Гопкінса. Та, як свідчить досвід, схожі критерії оцінювання вартісності твору є вельми сумнівними.
     Перша сотня сторінок роману – взагалі цілковитий сюжетний штиль із філософськими роздумами головного героя, сякою-такою динамікою у вигляді його вимушеної мандрівки вглиб країни, а також щедрими описами шведської природи. До речі, описи ці подані вельми майстерно – вони гарно відтворюються в уяві, переносячи читача у засніжені скандинавські ліси, заспокоюють, а подекуди навіть заколисують. Повірте, я дуже люблю Швецію, мав нагоду минулоріч побувати у цьому королівстві, і разом із Манкеллем я ніби вдруге проїхався серпантинами північноєвропейських доріг, але даруйте – де обіцяна гостросюжетність?
     А її немає. «Італійські черевики» насправді – це радше велика екзистенційна замальовка. Відмежованість головного героя від соціуму на маленькому острові, мурашник посеред хати, виплеканий світ із надуманою свободою й ірраціональною реальністю, питання рішення та вибору, провини та відповідальності – ось що ви знайдете у цій книзі Манкелля, тому якщо вас цікавлять заплутані детективні історії, стрілянина, інтриги й змови, «Італійські черевики» – не ваше взуття.
     Варто відзначити старанність перекладача і редакторів книги – під час читання майже не виникає дискомфорту. Однак зупинімося на цьому «майже»: коли одного разу місто називається Карлсборг, а іншого Карлсборь, спочатку стопи у родовому відмінку – «стоп», а потім – «стіп», зала подекуди змінюється на зал, а Луїз із доньки перетворюється на дочку, – увага шпортається і, перечепившись, читачу доводиться знову набирати швидкість.
     Окремо варто розглянути застосування у тексті діалектизмів поряд із русизмами. Шановна редакціє, навіщо подавати такі малопоширені слова як «дзиґлик», «слоїк» на одній сторінці із, скажімо, «каблуками»? Пишіть тоді уже «обцаси» абощо. Та і загалом текстівку вартувало би пропустити через дрібніше сито коректури, адже мотор=двигун, безпощадність=нещадність, вистріл=постріл, тратити=витрачати, замітити=помітити тощо.
     Аби мої зауваги не були схожими за банальне прискіпування, хочу зупинитися також на смислових дефектах роману. Візьмемо, до прикладу, сторінку 71, де головній героїні сниться жахливий сон, герой хоче її заспокоїти і отримує кулаком в ніс. Далі виникає фраза (цитую): «Тієї ночі ми більше не спали». Та уже на сторінці № 80 виявляється, що «Я, певно, ненадовго заснув, а прокинувся від того, що вона сиділа на краю ліжка», «Подеколи вона дрімала». Як на мене, це відверта неповага до читача. Чи взяти хоча б момент, коли Луїз обв’язала стрічкою шию собаки. Продовження на кілька секунд заганяє у ступор: «Судячи зі всього, Каррі (собаці) це не сподобалось, але вона не намагалася зірвати стрічку». Даруйте, але з якого такого «всього» можна було помітити її невдоволення?..
     Ні, не подумайте – я не шкодую, що витратив час на прочитання цієї книги. Навіть навпаки – вона реабілітувала у моєму баченні сучасну шведську літературу після знайомства, до прикладу, із прісними творами Торґні Ліндґрена. Однак роззувшись і поклавши «Італійські черевики» на полицю, я розумію, що взувати їх удруге точно не буду.

Павло Лозинський