Ігор Зарудко: той, що вбиває

     Коли до рук потрапляє книга із такою гарячою назвою, як «Матадор», діапроектор уяви, що логічно, одразу видає «на-гора» низку слайдів із роздратованими биками, плащами-капоте в руках зухвалих тореро, емоційними глядачами, які під’юджують учасників шоу до активніших дій, і глядачками, половина із яких мріє, аби після завершення боїв провести декілька додаткових терцій у спальні переможця (якщо ним, хе-хе, не виявиться бик). Однак добравшись до передмови, а надто – до самої повісті, розумієш, що нічого спільного ні з Іспанією, ні з коридою у творі немає, що це всього лиш образність, яка, вважаю, притягнута тут за вуха (чи за роги – кому вже як більше до вподоби). Складається враження, що автор написав книгу, довго не міг придумати назви і врешті розродився гучним і запальним «Матадор. Нотатки авантюриста», а щоб усе не виглядало геть «пластмасово», дописав останній абзац із згадками про Гемінгвея, фієсту, биків і шпаги.
     Загалом грінпісівці та інші любителі природи можуть бути спокійними: жодних знущань над великою рогатою худобою у книзі немає. Як розповідає Ігор Зарудко в одному інтерв’ю, матадор – це кохання, а бик – головний герой, який постійно із ним бореться. Щоправда, саме інтерв’ю має заголовок «Історія одного матадора», а отже капелюх тореадора тут плавно перекочовує з голови Амура до самого автора. В анотації же зазначено, що бик – це життя, а ти, як тореадор, повинен прийняти двобій. У підсумку, схоже, в Зарудка змішались докупи коні, люди бики, тореро, любов, життя, утворивши цілковиту кашу, яку читачеві доведеться розгрібати самостійно.
     У тому ж таки інтерв’ю автор зазначив, що ідея твору – створити атмосферу, аби «при прочитанні відчуття книги в руках поступово відходило на другий план, а на перший – виходила розмова з автором, ніби як ти і я сидимо один напроти одного». Зізнаюся, що цей задум вдався Зарудкові на всі сто: гортаючи сторінку за сторінкою і попиваючи пиво (до речі, темне, про яке автор неодноразово згадує у повісті), в мене поступово складалося враження, що ми сидимо із ним десь у харківській кнайпі і всі свої історії Ігор розповідає мені особисто. Також одразу зазначу, що автор напрочуд добре володіє українською мовою та і загалом текстівка справляє позитивне враження своєю грамотністю і «причесаністю».
     Починається книга доволі в’яло, і, якщо чесно, у мене декілька разів виникало бажання відкласти її на потім. На завтра. До кращих часів. Не рятувало ситуації навіть випите пиво. А ще оці прості речення, засилля займенників викликали реакцію, схожу до тієї, на яку провокує бика червоний капоте. Аби не бути голослівним, подам один абзац (с. 72): «Її очі горіли в передчутті шоколаду. За день вона з’їдала його цілком достатньо (достатньо для чого? – П. Л.). Узагалі вона здебільшого була весела й кумедна. Я часто з неї сміявся. Мені це подобалося. Вона мені подобалася. Тобто вона мені подобається».
     О, ледь не забув: у передмові товариш Ігора Зарудка, відомий письменник Сашко Ушкалов, пообіцяв, що в книзі ми не побачимо жодної «ванілі й сопливої ніжності», однак, як виявилося, скривив душею – деякі сторінки від них аж чвакали: «Я подарував Марії лілію. Вона подарувала мені поцілунок. Він був ніжний, наче дотик ранкових променів сонця. Її вуста були прохолодні й мокрі»; «Її посмішка розбудила сонце…»; «Вона налила йому молока… Неймовірне видовище – їжак п’є молоко з рук твого щастя»… Схоже, автор вирішив посягнути на хліб Надійки Гербіш.
     Далі події у повісті почали розгортатися інтенсивніше, набирати обертів, і ближче до другої частини я занурився у їхній вир із головою. Не треба бути експертом, аби збагнути, що перша половина відверто програє другій. Єдиний недолік фінальних кадрів – неузгодженість сюжету із анотацією: у ній згадано про гопника, який грабує головного героя, однак насправді той його не грабував. А ще дуже впадають у вічі феєричні порівняння Ігора Зарудка: «ми випали з поїзда, наче перший сніг» (неочікувано вивалились?), «…стояли змерзлі повії в довгих шкіряних черевиках і коротких, як життя, спідницях» (чиє життя? Бо якщо, до прикладу, Джіроемона Кімури чи Елзі Томпсон, то їхні спідниці були просто ультраконсервативними) тощо.
     Також хотілося би звернути увагу автора на деякі логічні помилки, аби в майбутньому їх мінімізувати. Наприклад, на с. 171 Анніта, вечеряючи із головним героєм, цікавиться, коли він їде геть із міста, на що той відповідає – завтра о четвертій ранку. Після цього вона уточнює: «значить, ти завтра ще весь день тут?». І чоловік добиває – «Так». Але як він може бути ще цілий день у Харкові, якщо уже в четвертій ранку линяє геть? Або розглянемо фрагмент на с. 192: «Сонце нещадно лило своє проміння, від якого у відпочивальників на морських українських пляжах лишались опіки в неприкритих купальниками місцях. А ці місця в нинішній моді мінімізували до максимуму…» – із контексту випливає, що до нас повернулася мода на глухі закриті купальники. Чи на с. 68: «Наближалася моя відпустка. Ми з Марією вирішили не планувати, як будемо її проводити. Зберігали інтригу. Хоч точно знали, куди поїдемо – у Штормове… Квитки уже в кишенях, і хвилюватися не було чого» – якась дуже сумнівна інтрига, скажу я вам.
     Підсумки. Матадор у перекладі з іспанської – той, що вбиває. Поки я дочитав книгу до кінця, вона намагалася мене вгробити неодноразово: і позитивом, і негативом. Але це, зрештою, чудово, адже прочитане не залишило байдужим, а отже я, зализавши рани, із цікавістю візьмуся за новий твір автора, якщо той, звісно, ще раз підпишеться на таку авантюру.

 Павло Лозинський