Антипович: дарувальник часу чи його крадій?

     Буквально щойно завершив цю книгу, тому на свіжу голову поділюся враженнями від прочитаного.
     Книжка, безумовно, захоплює, «тримає» увагу і «веде» аж до останніх рядків, без бажання відкласти на потім чи перескочити кілька сторінок наперед. Я, якщо чесно, не знайомий з українською фантастикою, але такий її варіант видається мені вельми і вельми достойним.
     Не писатиму нічого про ідеї, прийоми і значення книги для літератури загалом – такої інформації про «Хронос» у неті вже предостатньо. Уся вона пересипана мудрими словами і перекладена паралелями із сучасним станом справ у державі. Тому, давайте ближче до того, чого в мережі не так багато – до промахів твору (увага, зараз рясно посипляться спойлери, тому хто ще не читав роману, відверніться від монітору:)
     Насамперед давайте розберемо дискусію двох братів – Максиміліана і Грегора, – коли один із братів вербує іншого у злочинне угруповання. Як на мене, у цьому діалозі відкривається певна часова незбалансованість: один злодій каже, що він уже вдосталь за своє життя набігався підворіттями, «обнулюючи» жертв і сумарно зливши перекупникам 600 років. Але якщо подумати, то з таким розмахом, як працювало угруповання, зібрати шість по сто – це справа одного тижня (12–15 людей). То що ж, він відходить від справ, у принципі не надто до них і приходячи?
     Далі зупинимося на моменті покарання підсудного Марка. Отримавши у своє розпорядження керування часом, влада, аби не витрачатися на тюрми, ухвалила рішення відмовитися від ув’язнення злочинців, а просто висмоктувала із них час, на який тих було засуджено. Із Марка «викачали» 12 років і відправили додому. Нікому не видається дивним той факт, що злочинцеві буде як два пальці намочити легко знайти серед своїх знайомих дозу часу і повернутися до попереднього віку? Відтак, покарання за важкі злочини, по-суті, перетворюються на своєрідний часоштраф, не більше.
     Окремо варто зупинитися на так званих «суботниках». Час від часу із людей добровільно-примусово викачують по одному року заради поповнення аптечок армії. Як на мене, це надто великий регулярний внесок того, що, на відміну від основи класичного донорства – крові, не відновлюється природнім шляхом. Чому б краще не зробити одноразовий внесок залежно від фізичних кондицій того чи іншого індивіда?
     А тепер перейдімо до дрібніших ситуативних хиб. Розпочнемо із випадку, коли медсестра Діана під час сутички підбігла, аби допомогти жінці із переламаною ногою. Стежимо уважно за розвитком подій: вона підвела жінку і потім допомогла зафіксувати місце перелому. Та навіть школяр знає, що переломи нижніх кінцівок (особливо таких складних, які лікарка діагностувала «на ходу») фіксуються в лежачому положенні.
     Або ж таке: відвідувач церкви розмовляє із отцем Теодором, «змірявши настоятеля храму з ніг до голови і затримавши глузливий погляд на його розтоптаних черевиках». Чорт забирай, складається таке враження, що черевики святий отець носив на голові, не інакше. Панове редактори, я думаю, вам вартувало звернути на цей момент увагу.
     Чи інше: помирає підстрелений Давид, драматична мить, читач уже готовий пустити сльозу і тут спливає якась недоречна іронія чи навіть не знаю як це назвати: «У Давидових очах відбилась сіра хмарність без прояснень». «Синоптик» і тут замовив для себе місце під рекламу?
     Ще: уже згаданий отець Теодор бідкається, що у нього «віри не набереться і на гірчичне зернятко». Як на мене, це некоректне подання розміру віри, оскільки за Біблією гірчичне зерно – одна із найбільших мір її обсягу.
     Шматок уваги варто вділити обсценній лексиці. Коли один із персонажів – Сноб – їде у таксі, у нього із водієм відбувається діалог, у якому є такий фрагмент (цитую): «То ти не таксист ніякий! Ти… – Сноб вилаявся». Така цнотливість у поданні лайки мене неабияк збентежила, але я подумав: хто зна, яка там політика Малковича, повирізали матюки та й все. Пуританський несмак, але що ж вдієш. Однак уже за кількадесят сторінок спливає «сУкання» інших героїв, від чого я випав у когнітивний дисонанс. Абаба, с*ка, що це за непонятки?
     Також маю запитання до Тараса Антиповича: що це у вас за дивні такі метафори, порівняння і т. д. «Слова тарахкотіли у роті, мов незнесені яйця» о_0; «Зір його занурився у темінь, як несмілива рука у важку осінню воду» 0_0; «Рухи випромінювали ентузіазм» (не думаю, що таке дієслово доречне у випадку із рухами); «Єлейно проскрипів Верховний Магістр» (це взагалі звучить як оксюморон).
     До редакторів є також купа дрібних зауваг: homo sapience = homo sapienS, руку відкинув у бік = руку відкинув Убік, «досконало голий череп» може бути у вже обгризеного і відполірованого кістяка, але аж ніяк в лисого чоловіка…
     п.с. закінчення, до речі, як тут уже казали інші читачі, справді не в тему. Розпочати науково, жваво, зухвало, а закінчити, виїхавши на релігії – це трохи не комільфо.
     п.п.с. у будь-якому разі книжка залишила радше приємний післяскак, ніж неприємний. Тому бажаю усім гарного читання і раціонального використання свого часу!

Павло Лозинський