Александр Михед: «Понтыизм» – жестокая религия (Ярослава Бригадир)

     «Понтыизм – это когда ты вынужден сделать жертву ради того, чего у тебя на самом деле нет, и того, кем ты на самом деле не является ...».
     Что это за вера «понтыизм», которой поклоняется так много людей? Что такое «нация спортивного костюма»? Как, используя фантастику, рассказать о социальной депрессии? И как пережить очередной конец света в стране, жизнь в которой уже давно стала апокалипсисом?
     Ответы на эти вопросы следует искать в сборнике рассказов Александра Михеда «Понтыизм».  
     «Понтыизм» – это 25 историй, первая из которых была написана еще в октябре 2011 года, последняя – в июле 2012, однако читая их, кажется, что все было создано в течение последнего полугодия, настолько неотрывно от украинских событий они воспринимаются сегодня.
     Сказания о пропасти, что скрывается за каждым полотном – хоть асфальтом, хоть картиной. Сказки о любви, измене, крови, ненависти, мясе и браке. Хроники виртуальной войны под руководством виртуальных генералов невиртуального государства.
     Понтыизм, как говорит сам автор, – это жестокая религия, которой поклоняется огромное количество людей в сегодняшнем мире.
     Одна из основ, заложенных в «Понтыизме» – изменчивая реальность. Удаляясь от повседневности, она превращается в медиакартинку, которая является ведущим сюжетом и проходит через все рассказы.
     Александр Михед называет книгу концептуальным сборником рассказов. Понтыизм – основной концепт, разворачивающийся на протяжении всей книги. Но каждая из новелл имеет свой отдельный концепт, который можно проследить по названиям: «Мясо», «Бомба», «Письмо», «Проповедь». Все рассказы имеют свою формальную игру, используя каждый раз новую форму, автор демонстрирует нам примеры проповеди, вертепа, переносит концепты современного искусства редимейд, в результате чего, к примеру, возникла история «Брак».
     Обложка достаточно жесткая. Изображение соответствует содержанию книги лишь отчасти, потому что загнать в одну картинку всю лирику рассказов – невозможно. Да, обложка – провоцирует, и, возможно, даже отпугнет часть потенциальных читателей, но тот, кто решится на столь нестандартный эксперимент – точно не пожалеет.

     Отрывок из книги:

М'ясо

      Ранок вівторка. Стомлені після єдиного вихідного продавці і продавчині повільними рухами розкладають свій товар. Ранковий ритуал – розчинна кава у пластиковому стаканчику і перша сигарета – дає їм відчуття ранкової свободи і натякає, що не все так і страшно. Ще є вихід. Але з запахом кави ці відчуття розсіюються у ранковій спеці.
     Ліниві вранішні плітки та обговорення бурхливого вихідного стишеним бубонінням розноситься над павільйоном, як програма вранішніх новин з радіопередавача. Собаки радісно вихляють хвостами. У них теж починається робочий день.
     Якщо хочете пограбувати банк чи крамницю, робіть це в понеділок зранку. Ніхто не зверне на вас увагу, ви  винесете в кишенях якийсь дріб’язок. Ніхто не буде вам перечити. Всім байдуже. Зрозумійте, ранкова кава і перша цигарка так їх розслаблюють, що про безпеку вже і не йдеться. У нас все складніше. Понеділок – вихідний. Будемо брати об’єкт у вівторок. Зранку.
     - Ну, ума, ти і даєш, – широка посмішка робить велике обличчя Зіни ще більшим.
     - Та ладно тобі, всьо заладила ума та й ума. Ти сама вспомни, шо видєлувала, – з хитрою посмішкою відповідає Галка.
     Зіна вдає, що щось таке «розпутне» згадала і ось-ось зашаріється. Вони грали в цю гру постійно – докоряли одна одній, весело перекидалися підколками, за якими часом вчувалася отрута. Галя, хоч і молодша від Зіни на п’яток років, була хитрішою. Принаймні, їй так здавалося. Галя вчащала до Зіниного чоловіка. Зіна, хоч і не була хитрою, але мудрості, або як казали «ума», їй вистачало ще трохи почекати. І без доказів не «начінать дєйствій», – нагадувала вона собі і гострила ножі, всміхаючись Галі.
     У нас є кілька варіантів досягнення вашої мети. Перший, цілком легальний, однак довший і більш витратний. Через поступове занурення нашого агента в їхнє середовище, створення психологічного портрету колективу і кожного члена окремо. Детальне вивчення бухгалтерії. А далі поступова скупка, крок за кроком, роз’їдаючи їх. Щоправда, буде потрібна суттєва фінансова підтримка – і для дослідження, і для вирішення адміністративно-правових питань.
Однак у нас ще є другий варіант, набагато простіший. Хоч і коштує він небагато, але він реально дає миттєвий результат. Думаю, на фоні всіх цих балачок про війну десь там, ніхто не помітить маленького силового захвата. Треба буде тільки журналюгам проплатити.
     М’ясний павільйон був реліктом давнішої епохи, коли все не так бігло, метушилося і не так швидко перебудовувалося, як дитяча іграшка-розкладайка. Це було одне з тих місць, де, вишукуючи шмат домашньої ковбаси, можна було вполювати на автограф зірки, яка в затемнених окулярах та темному капелюшку з розлогими крисами напитувала у продавчинь «дієтичне сало». Хоч такого і не було, але «умушкі» навперебій торохтіли, що тільки в них сало зі спеціально виведених фітнес та антистрес поросят.
     Так повелося, що кожен, кого приймали в родину м’ясного павільйону, відразу ж ставав «умом» або «умою». Так вони називали один одного, хоч були кумами, хоч ні, але це слово, як своєрідний пароль для втаємничених, об’єднувало їх. Одне слово, один секрет на всіх. Дітей своїх вони називали «умками» та «умочками».
Було багато спроб прикрити «М’ясну лавочку». Павільйон був ласим шматком для різних ділків – центр міста, величезна площа, архітектура модерну, якій, звісно, доведеться робити євроремонт. Кожну атаку загарбників відбивали городяни. Для них цей павільйон був, як поїздка на південь – щоразу і щороку тебе надурюють, а ти згадуєш, як було раніше, і віриш, що, може, колись ще буде так. Та й взагалі приємно, коли тебе називають «умочкою» за вдало вибраний шматок.
     Кілька разів павільйон рятували художники, які часто приходили прогулятися між рядами. Вони робили вигляд, що надихаються виглядом пошматованої плоті, її особливими кольорами та вигадливим калейдоскопічними вкрапленнями сала. Однак умушкі знали, що насправді голодні художники приходили, як бездомні пси, просто прогулятися між рядами та внюхати забутий запах м’яса. Художників тут любили і часом підгодовували.
     Художники на знак подяки влаштовували перформенси, читали проповіді тілам мертвих тварин, обвішувалися тельбухами, вгризалися в сиру плоть, зшивали шматки різних тварин, кріпили ратиці до рук, поклонялися відрубаній голові свині. Робили інсталяції з сердець та язиків. Уми давали поради що з чим краще комбінувати і що схоже на анатомічну правду. Уми любили художників, бо їхні «посідєлкі та арт-карпаратівчікі» часто викликали скандали, на які зліталася преса. «М’ясну лавку» почали називати вмістилищем духу, храмом плоті і сучасного мистецтва. А якщо вже якійсь умі вдавалося засвітитися хоч на кілька секунд у якійсь телепередачі, то розмови тоді точилися місяцями.
     Павільйон був надто ласим шматком м’яса.
     Основне завдання бойового захвату – пригнічення морального духу супротивника. Розвіддані свідчать, що працівники об’єкта мають надто сильно розвинуте почуття дружньої підтримки. Отже, наше друге завдання – знищення комунікації супротивника. Блискавично заскочити їх, не дати оговтатися. Як у давні часи, на початках нашої професії, ми повинні були дрібними силами підривати логістику крупних флотилій, так і ми розберемося з цими недолугими м’ясниками.
     Наші послуги коштуватимуть чистий дріб’язок. 500 умовних одиниць за бойову одиницю під час силового захвату. Плюс 200 умовних одиниць за бойову одиницю як добові за охорону об’єкта після захвату. З вас транспорт і комунікація. З нас – все інше. Непросто так нас же називають санітарами бізнесу.
     Війна зачепила багато сімей. Хтось не повернувся. Когось повернули у наглухо забитих домовинах. Частина молодих ветеранів пристали до сімейного м’ясного бізнесу. Відчуття командної підтримки, якої зовсім не було на війні, тепер надавало хоча б якогось сенсу новому життю. Коли зрадила наречена, коли країна кинула напризволяще, лишаються тільки батьки, м’ясо та уми в фартухах, перемазаних кров’ю.
     Кіф і Стріт, два товариші дитинства, разом пройшли війну і тепер починали нове життя у павільйоні. Вони першими побачили і нутром відчули, що на них чекає.
Я ставлюся до цього як до маленької війни. Суть її – я займаю твій дім, ти йдеш геть. Часом ти повертаєшся з плакатами і акціями протесту. Отримавши гумову кулю в дупу, ти повзеш геть, вже більше не задаючи дурних питань. Часом це називають «спеціально інсценізованим бізнес-конфліктом».
     А що є війна, якщо не штучно створений конфлікт заради чийогось зиску та вирішення своїх бізнес-проблем? Наша війна не інсценізована. Просто маленька драма, що завжди повторюється у життєвому театрі.
     Кіф і Стріт забігають до павільйону. Перші сонні покупці з подивом дивляться на них.
     - Батя! Захват!!! – кричить Кіф до батька.
     Стріт закриває двері у павільйон, підпираючи їх різним залізяччям.
     Уми миттю розуміють, що для них готується захват, набагато гірший від попередніх.
     Нашим завданням є жах. Нагнати на них жаху, знищити бойовий дух і показати серйозність наших намірів.
     Чоловіки обмінюються швидкими тужливими поглядами зі своїми дружинами. Ножі гостряться. М’ясники вдягають робочі фартухи зі слідами крові, що назавжди всоталася в білу тканину. Накрохмалені нарукавники надають пишності їхній поставі. Покупці ошелешено переглядаються.
     З вулиці командний голос у мегафон:
     - Випустіть заложників. Подумайте про свою репутацію.
     - От чорт, – тільки і вигукнув Кіф і метнувся в підсобку, де стояло кілька моніторів. На них виводилося зображення з камер спостереження.
     - Не знаю, як їм це вдалося. І коли вони підключилися, – знічено каже Стріт, заходячи в підсобку.
     Покупці виходять на вулицю і розглядають шеренгу озброєних чоловіків у чорних масках.
     Одна бабця, котра пам’ятала «М’ясну лавку» в її кращі часи, не стримується і б’є котрогось бійця носаком під коліно:
     - От сукіни дєті. Нєт, шоб на нормальну роботу устроітся.
     - Галочка, давайте підем звідси, – тягне її за плечі інтелігентна бабця, яка вже десяток років іншого м’яса окрім ліверної ковбаси не бачила, – Давайте, це справжній бал хижаків.
     А далі була битва. М’ясники були зарізяками, що не боялися нічого – ні гумової кулі, ні кийка. Вони дивилися на чорні маски і уніформу, а бачили оголену плоть, чітко розподілену по зонам – тут серце, тут легені, тут печінка, тут аорта.
     - Випустіть цим свиням всі кішкі на хєр, – кричали їхні дружини і називали одна одну умами.
     Стріт і Кіф не відставали від старших і їхні матері пишалися ними:
     - От умочкі. Бач, як повиростали.
     Сталь різала плоть. Перемазані кров’ю м’ясники. Перелякані бійці. Ніж, як пазур. Зуби вгризалися у ворога, коли рука стомлювалася вбивати. Вівці, що стали хижаки. Вовки, що стали агнцями.
     Зривалися маски. Вичавлювалися очі. Роздиралися горлянки. Голодні пси нарешті наїлися. М’ясний павільйон став скотобійнею, нагадуючи павільйон студії, де знімали черговий жахливчик для новин. Цієї миті бацила війни, невидимий фермент убивства, жив тут.
     Кільком бійцям вдалося втекти.
     Тіла кількох м’ясників біліли фартухами серед чорного вороння мертвих тіл рейдерів.
     Кіф втратив око.
     Стріт – батька.
     Радісні крики перемоги і сльози матерів і дружин зливалися з визготом сирен. Їх усіх, родинами, пакували поліцаї.
     - Прощай, ума, – сказала Зіна.
     - Давай, умочка, ще побачимся, – відповіла Галя.
     Окремим розділом бюджету Вашого проекту повинна бути  тотальна підтримка після захвату. Звісно, це обов’язкова виплата грошових компенсацій родинам героїв, котрі загинуть у цій різні. А далі йде обов’язковий набір послуг, які допоможуть нам спокійно закрити цю справу. Це відкриття карної справи зі звинуваченням у зберіганні наркотиків, розбещенні малолітніх, шпигунстві. Будь-який неумовний строк для них на Ваш особистий смак за 50 тисяч умовних одиниць. Даруйте за каламбур.
     Також нам знадобляться сюжети на центральних телеканалах для створення вашого сприятливого образу. Думаю, ми зможемо домовитися про двохвилинний  ролик за 5 тисяч умовних одиниць. Ще важливим є утримання особливо небезпечних учасників заколоту з ізоляцією від зовнішнього світу. Це близько 200 тисяч умовних одиниць. І найважливішим, безумовно, є прийняття урядом необхідної постанови. Думаю, кількох сот тисяч дуже умовних одиниць повинно вистачити.

Уривок вперше опубліковано у виданні "Українска правда".

Ярослава Бригадир
Переопубліковано з: http://replika.com.ua/ru/6_kultura/aleksandr_mihed_pontyizm_zhestokaya_religiya