Ще, ще, ще, не зупиняйся!

     Тексти Мірека Боднара - це такий собі "disorder" у масштабі одного життя, в одній квартирі, , в одному місті. В них повно самотності, яка переливається через край кожної чарки, яку йому подають в барі, коли він сидить і вкотре напивається. Але ще більше - інстинктів самознищення і самозбереження. І ще невідомо, який з них двох для нього важливіший.
     І якби всі його жінки (яких насправді не так уже й багато, можливо, одна) не завдавали йому таких солодких до нудоти переживань, він мав би їх вигадати і записати (і жінок, і переживання), а потім, скориставшись магією тексту, пере­живати все знову і знову, знову і знову.
     Обожнюю жінок у Мірекових текстах. Його жінки — це волосся і руки, при­прави і рухи, голоси і гілки. І в усьому цьому вони прекрасні — настільки, на­скільки прекрасними можуть бути жінки вранці, коли ще сплять. Поки він не пі­шов. Бо він усе одно піде. І саме тому вірші Мірека схожі на «гоаd-роеtгу» з усіма її атрибутами, автостопами і ландшафтами. Ці тексти неспішні й ліниві, але водно­час драйвові і динамічні, в них проступає запах чогось дуже глибокого, того, чо­го зазвичай соромляться і ховають, того, від чого відводять очі.
     Я не можу відчути до нього і крихти жалю за те, що його так постійно лихоманить в усіх цих залежностях і коханнях. Навпаки, я (підло) радію з того, що в нього так усе шкереберть, що в нього такий безлад у серці і в душі і що цей без­лад дає на виході такі тексти, які ще й навіть впорядковуються в цикли і піксельні книжки.
     Можливо, він так довго не протягне. Але поки він здатен щось відчувати, я хочу, щоб він і далі жив, кохав і писав так.
     Якоїсь миті мені захотілося розтягти читання цих текстів надовше. Мене затягло проти моєї волі. І тепер я навіть не знаю, як звідси вибратись. Цікаво, як він сам вибирається звідти?

Ялина