Приглашение на казнь: романы, рассказы, критические эссе, воспоминания

«Запрошення на страту» – абсурдний твір про абсурдність довколишнього світу, а отже – не такий уже й абсурдний, адже мінус на мінус дає плюс. Набоков ретельно вимальовує маскарад, шоу, глупоту, які оточують нас; середовище своєрідних привидів, у якому живе головний герой. І світ цей є настільки реальним, наскільки ми в нього віримо, наскільки ми придаємо йому значення. Розповідь побудовано так, що до кінця твору, коли уже настає час страти, читач повинен зробити для себе висновки від прочитаного і сама смерть (та і чи була вона взагалі?) у підсумку не виглядає чимось негативним, страшним.
Особисто мені роман радше не сподобався, аніж сподобався. Не засмакували мова і стиль Набокова, та й ідея, якщо чесно, не надто вразила (хоча є у творі і вельми цікаві моменти). Недоречна поетизація, а подекуди і відверте словоблудіє, залишили негативний післясмак. Чого не скажеш про інших читачів, які, схоже, вхопили синдром Стендаля (психосоматичний розлад, що характеризується тахікардією, запамороченнями, а подекуди і галюцинаціями у людей при ознайомленні із певними творами мистецтва): більшість із них просто корчаться в екстазі і строчать на «Запрошення» маревні відгуки. «Несподівана розв’язка», «Переплюнув Кафку», «Бездоганність стилю». Бла-бла-бла…