Чи знаєте ви, де розташований Пуп Землі?
Те Піто о Те Хенуа, що у перекладі з рапануйської мови означає «Пуп Землі», — це найбільш далекий та неприступний шматок суші, відомий сучасному світові під назвою Рапа Нуї або острів Пасхи. Він віддалений від найближчої землі (узбережжя Чилі) на 4000 кілометрів. Цей крихітний острівець, загублений у південній частині Тихого океану, попри нікчемні розміри та повну ізоляцію від решти світу, колись давно став домівкою для однієї з найбільш загадкових цивілізацій в історії людства. Невелика групка людей на абсолютно безплідному острові розвинула культуру, рівної якій годі шукати у древньому світі.
Нова пригодницька сага, де йдеться про мовчазні гори, пекучі джунглі та холодну пустелю. Книга про далекі краї, де відчайдушні головорізи з легкістю випотрошать тельбухи необережним мандрівникам, підловивши їх при перетині кордону, де грізні андійські демони потай прослизають у душі подорожніх і манять їх на вершини неприступних хребтів, на яких сотні років тому могутні Інки будували свої фортеці, ховаючи величні храми та цитаделі високо поміж хмар, де присмак смерті на губах, змішаний з пустельним піском, примушує полюбити пустелю Атакама, найсухіше місце на Землі.
Історія про двох чуваків — молодого українця та його чеського товариша, які натоптали 6000 км Південною Америкою від Кіто, столиці Еквадору, через усе Перу аж до Сантьяго, і пройшли все це заради одного: аби потрапити на Пуп Землі і доторкнутися до таємниць острова Пасхи.
|
Досить цікава книжка, але як і в "Мексиканських хроніках", муляє око надмірна самозакоханість ("моя блискавична реакція", "мої спринтерські здібності", моє бла-бла-бла) та безапеляційність автора. До прикладу, щодо Мачу-Пікчу він пише: єдиною можливістю туди дістатися є дорогий туристичний потяг від Куско через Ойянтайтамбо. Далі цитата: "Жодним іншим способом до Мачу-Пікчу не потрапити (звісно, якщо у вас немає власного вертольота або ж ви маєте страшенне бажання кілька днів тюпати навпростець горами)". Схоже, автор, засліплений власною неперевершеністю, прогавив такий варіант: автобусом Куско-Кіябамба до Санта-Марії, потім колектіво на Санта-Терезу, гідроелектростанцію, а там і до Агунас Калієнтес рукою подати. Це суттєва економія.
Також маю великий сумнів щодо адекатності Кідрука як мандрівника загалом, адже пригоди пригодами, але, скажімо, пертися у шортах на вулкан-шеститисячник або бігати поміж гейзерів (де, як він сам зазначає, можна провалитися і зваритися живцем), щоб загрітися, як мінімум не вартує захоплення.
Наступне. Як і в хроніках, напружує поєднання дистильованої української мови автора із відвертими русизмами, а ще мозок закипає від безглуздь, на кшталт "клаповуха пальма", "роззявити щелепу" тощо.
Варто також зазначити, що книга рясніє усілякими неточностями. Наприклад, про монумент на екваторі "середина світу" (м. Кіто) - Міта дель Мундо - автор пише, що той стоїть "акурат на екваторі", однак уже давно доведено, що під час його встановлення було допущено помилку і насправді лінія екватору пролягає за 300 м від пам'ятника.
Ну і наостанок щодо анотації: Острів Пасхи завдяки налагодженому авіасполученню із материком явно перестав бути "найбільш далеким та неприступним шматком суші". Якщо йдеться про заселені острови, то найвіддаленішим зараз вважають архіпелаг Тристан-да-Кунья (Британська заморська територія). Ну а якщо просто будь-який "шматок суші", то є й ще віддаленіші. Негарно обманювати читачів