Пісні, пісні

Поетична збірка Андрія Бондаря, поета, перекладача і публіциста, автора книжок «Примітивні форми власності» (2004) і «Морквяний лід» (2012), характеризується типовими рисами творчої кризи, яка, втім, вкладається у ширшу картину існування особистості – кризу середнього віку. Неспроможність писати у старій манері підштовхнула автора до ідеї, що поезією може стати все. Відтак книжка позначена максимальним ступенем мозаїчності художнього мислення, абсурдизмом, примітивізмом і багатожанровістю. Класичний чотиривірш, верлібр, афоризм, японське хокку і російська частушка – ось лише вершина жанрового айсберга. Головною темою книжки стали таємниці української колективної душі та її боротьба проти російського імперіалізму.
Серцем я, звичайно, завжди був на боці професора Грабовича. «Що значить неповна література неповної нації? Самі ви неповні», – думав я серцем. Але душею – ні, душею я раз у раз линув до професора Чижевського. «Мовчу вже, – говорив я душею сам до себе, – про різних трубадурів і міннезінґерів з усіма їхніми шпрухами й сирвентами. – Але де наші доморослі ашуги, гусани й багші з нашими ж айренами, дастанами й гарібі? Господи Боже, та у нас навіть жанру верблюжої пісні як слід ніхто не розробив»...
На щастя, часи змінюються – і соціальні мережі змінюються разом із ними. Бо відколи в інтернетрях з’явився Facebook і відколи в ньому оселився Андрій Бондар, ми не лише наздогнали, а й перегнали решту літературного світу. У кого ще, крім нас, є сьогодні жанр короткої пісні про таємниці української колективної душі та її боротьбу проти російського імперіалізму? Та ще й у формі то частушки, то хокку, а то й моновірша? Та ще й то українською мовою, то російською, а то й суржиком? А у нас є. Тож хай тепер від комплексу неповноцінності страждають інші нації – ті, в літературах яких Андрія Бондаря нема.

Олександр Бойченко