На новий шлях. Чому я не хочу вертатися до СРСР?


Публіцистика
Автори: Іван Багряний, Іван Дзюба
Видавництво: ПрАТ «Українська прес-група»
ISBN: 9789668152375
Рік видання: 2012р.
Мова видання: українська
8
Рейтинг: 8 (1 голос)
Ваш голос: Ні
додати оголошення
додати рецензію

Іван Багряний — «справжня енциклопедія радянської політичної в’язниці»

Пос­тать Іва­на Баг­ря­но­го — од­на з на­йяс­кра­ві­ших і най­дра­ма­тич­ні­ших в ук­ра­їн­сько­му пись­мен­стві й гро­ма­дян­стві пер­шої по­ло­ви­ни й се­ре­ди­ни ХХ ст. Пе­рес­лі­ду­ва­ний і ка­ра­ний на бать­ків­щи­ні, в УРСР, він не для всіх ви­я­вив­ся ба­жа­ним і зруч­ним в еміг­ра­ції, в ді­ас­по­рі йо­го по­лі­тич­на по­зи­ція ста­ва­ла пред­ме­том не ли­ше за­пе­ре­чень, а й злос­ти­вих пе­рек­ру­чень та нак­ле­пів, а се­ред по­лі­тич­них суп­ро­тив­ни­ків зна­хо­ди­ли­ся й та­кі, що пог­ро­жу­ва­ли йо­му роз­пра­вою і вда­ва­ли­ся до за­со­бів кри­мі­наль­них.

За­мов­чу­ва­ний в Ук­ра­ї­ні всі по­во­єн­ні ро­ки, він тіль­ки ос­тан­нім ча­сом став ві­до­мий чи­та­чам на бать­ків­щи­ні. Те­пер опуб­лі­ко­ва­но йо­го кіль­ка ро­ма­нів, за йо­го тво­ра­ми став­лять­ся філь­ми, з’яв­ля­ють­ся дос­лід­жен­ня про ньо­го. Ак­том спра­вед­ли­вос­ті й виз­нан­ня (хоч за­піз­ні­ло­го) ста­ло при­суд­жен­ня йо­му пос­мер­тно, в бе­рез­ні 1992 ро­ку, най­ви­щої від­зна­ки на­шої кра­ї­ни — Дер­жав­ної пре­мії Ук­ра­ї­ни іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка.

От­же, Іван Баг­ря­ний на сьо­год­ні вже не є пос­тат­тю не­ві­до­мою для чи­та­ча в Ук­ра­ї­ні. Од­нак на­га­да­є­мо де­я­кі най­за­галь­ні­ші ві­до­мос­ті про йо­го жит­тя і твор­чість. Іван Баг­ря­ний (справ­жнє пріз­ви­ще — Іван Ло­зо­в’я­гін з ро­ду Ло­зо­в’яг; псев­до­нім об­ра­но, як при­пус­ка­ють, під впли­вом за­хоп­лен­ня тво­ра­ми Ми­ко­ли Хви­льо­во­го — в тек­стах йо­го улюб­ле­ний епі­тет «баг­ря­ний» ви­ра­жав ре­во­лю­цій­но-­ро­ман­тич­не по­ри­ван­ня) на­ро­див­ся 2 жов­тня 1906 ро­ку в м. Ох­тир­ці. Де­я­кий час нав­чав­ся в Ки­їв­сько­му ху­дож­ньо­му інс­ти­ту­ті. Пи­са­ти по­чав ще у шко­лі, ра­но роз­по­чав і сис­те­ма­тич­ну лі­те­ра­тур­ну ді­яль­ність. На­ле­жав до лі­те­ра­тур­но­го об’єд­нан­ня «Марс» ( Май­стер­ня ре­во­лю­цій­но­го сло­ва), яке обс­то­ю­ва­ло за­са­ди про­фе­сій­ної ква­лі­фі­ко­ва­нос­ті й на­ма­га­ло­ся чи­ни­ти опір вуль­гар­ній пар­тій­ній по­лі­ти­за­ції лі­те­ра­ту­ри. Чле­на­ми «Мар­су» бу­ли Є. Плуж­ник, Т. Ось­мач­ка, Б. Ан­то­нен­ко-­Да­ви­до­вич, Б. Те­не­та, Д. Фаль­ків­ський, М. Ів­чен­ко, Г. Ко­син­ка, В. Під­мо­гиль­ний, Я. Сав­чен­ко, Я. Ка­чу­ра — пись­мен­ни­ки ду­же не схо­жі між со­бою, але май­же всі яск­ра­во та­ла­но­ви­ті; й май­же всі во­ни бу­ли реп­ре­со­ва­ні ще на по­чат­ку 1930-х ро­ків.

Іва­но­ві Баг­ря­но­му бу­ло ли­ше 25, ко­ли йо­го за­а­реш­ту­ва­ли (1932 р.; про обс­та­ви­ни ареш­ту, пе­ри­пе­тії жит­тя тих літ і ран­ню твор­чість док­лад­но роз­по­ві­ли Дмит­ро Нит­чен­ко-­Чуб у книж­ках «Лю­ди ве­ли­ко­го сер­ця» і «Від Зінь­ко­ва до Мель­бур­на» та Гри­го­рій Кос­тюк у «Зус­трі­чах і про­щан­нях»). Але мо­ло­дий по­ет ус­тиг уже зас­від­чи­ти свій не­бу­ден­ний хист збір­кою вір­шів «До меж за­ка­за­них» (1929); по­е­мою «Мон­го­лія» (1927), в якій об­раз да­ле­кої азі­ат­ської кра­ї­ни пос­тав не у звич­но-ек­зо­тич­но­му, а швид­ше в іс­то­рі­о­соф­сько­му пла­ні, а кон­траст ве­лич­но­го ми­ну­ло­го й жа­лю­гід­но­го сьо­го­ден­ня міс­тив для ук­ра­їн­сько­го чи­та­ча про­зо­рі алю­зії; по­е­мою «Аве Ма­рія» (1929) з гім­ном бун­тар­ству й за­пе­ре­чен­ням ду­хов­но­го раб­ства (теж до­сить не­без­печ­ний на ті ча­си па­фос); іс­то­рич­ним ро­ма­ном у вір­шах «Скель­ка» (1930), який пос­тав на ос­но­ві міс­це­вих на­род­них пе­ре­ка­зів і «ан­ти­ре­лі­гій­на» спря­мо­ва­ність яко­го бу­ла фор­мою вик­рит­тя екс­пан­сії ро­сій­ської пра­вос­лав­ної цер­кви, її ко­ло­ні­за­тор­ської й ру­си­фі­ка­тор­ської ро­лі в Ук­ра­ї­ні.

Пев­но, са­ме не­ор­ди­нар­ний ха­рак­тер твор­чос­ті при­вер­нув ува­гу че­кіс­тів до мо­ло­до­го по­е­та, як і йо­го не­за­леж­на вда­ча та при­на­леж­ність до за­пі­доз­ре­но­го в не­ло­яль­нос­ті «Мар­су». А втім, під пі­доз­рою бу­ла вся ук­ра­їн­ська ін­те­лі­ген­ція. У вся­ко­му ра­зі, Баг­ря­но­му інк­ри­мі­но­ва­но йо­го ймо­вір­ні пог­ля­ди, як вид­но з йо­го «Свід­чень про свою кон­трре­во­лю­цій­ну ді­яль­ність» (наз­ву та­ким до­ку­мен­там да­ва­ли са­мі че­кіс­ти), що їх впер­ше опуб­лі­ку­вав у «Лі­те­ра­тур­ній Ук­ра­ї­ні» (від 6 лю­то­го 1992 ро­ку) дос­лід­ник твор­чос­ті Іва­на Баг­ря­но­го Олек­сандр Шу­гай. У цих зіз­нан­нях Іван Баг­ря­ний так вик­ла­дає свої «ще не зов­сім ста­лі» пе­ре­ко­нан­ня:

«1) Я му­шу пра­цю­ва­ти для ук­ра­їн­ської куль­ту­ри на­сам­пе­ред, і тво­ри му­сять бу­ти на­ці­о­наль­ни­ми не тіль­ки за фор­мою, а й за зміс­том. Я — ук­ра­їн­ський пись­мен­ник.

2) На­ці­о­наль­ну по­лі­ти­ку роз­в’я­за­но не до­сить вда­ло, вір­ні­ше, в цій спра­ві ба­га­то пе­рек­ру­чень, як-от: кеп­сько пос­тав­ле­но спра­ву з ук­ра­ї­ні­за­ці­єю, а ко­ли про це го­во­ри­ти, за­ки­нуть у на­ці­о­на­ліз­мі. По­тім ро­сій­ській куль­ту­рі на­да­єть­ся пе­ре­ва­га й ство­ре­но для неї кра­щі умо­ви, за ра­ху­нок на­шої ро­сій­ська куль­ту­ра до­мі­нує. Ми в неї в дав­ній за­леж­нос­ті.

3) В сво­є­му куль­тур­но­му роз­вит­ку нам тре­ба орі­єн­ту­ва­ти­ся на Єв­ро­пу, а не на Мос­кву...»

І ще: «Про­тя­гом 29-30, 31 та 32 рр. пог­ля­ди мої змі­ни­ли­ся ли­ше в той бік, що ста­ли ста­лі­ши­ми та по­ши­ри­ли­ся на ін­шу ді­лян­ку на­шої дій­снос­ті. Так, я вва­жав, що ми скрив­дже­ні й еко­но­міч­но, що, мов­ляв, ба­га­то від­да­но, а ма­ло за те ма­є­мо»...

Не­важ­ко по­ба­чи­ти, що, не­за­леж­но від то­го, чи це доб­ро­віль­ні свід­чен­ня, чи ви­му­ше­ні, чи са­мим слід­чим пи­са­ні, — во­ни від­би­ва­ють нас­трої мис­ля­чої час­ти­ни ук­ра­їн­ської ін­те­лі­ген­ції, ко­ло тем і уяв­лень, по­пу­ляр­них в Ук­ра­ї­ні 20-х — по­чат­ку 30-х ро­ків, і са­ме тих, яких бо­яв­ся ре­жим і яких до­шу­ку­ва­ли­ся реп­ре­сив­ні ор­га­ни.

Арешт і за­суд­жен­ня не па­ра­лі­зу­ва­ли во­льо­вої вда­чі Іва­на Баг­ря­но­го. Су­дя­чи з усьо­го, він не був за­ля­ка­ною без­мов­ною жер­твою, а, нас­кіль­ки це ви­я­ви­ло­ся мож­ли­вим за різ­них си­ту­а­цій, вів іде­о­ло­гіч­ний і пси­хо­ло­гіч­ний дво­бій зі сво­ї­ми пе­рес­лі­ду­ва­ча­ми — слу­га­ми сис­те­ми (від­лун­ня яко­го — і в піз­ні­шо­му ро­ма­ні «Сад Гет­си­ман­ський», де вга­ду­єть­ся й осо­бис­то пе­ре­жи­те), ті­кав із зас­лан­ня, діс­тав но­вий строк. Вза­га­лі, все йо­го жит­тя спов­не­не дії, ри­зи­ку і дра­ма­тич­них при­год, що від­би­ли­ся і в йо­го твор­чос­ті. Тут тре­ба зга­да­ти і про фа­таль­ну не­ду­гу — ту­бер­ку­льоз ле­ге­нів, яку він діс­тав чи то в тюр­мі, чи то на зас­лан­ні й яка пе­рес­лі­ду­ва­ла йо­го до ос­тан­ніх днів, уко­ро­тив­ши ві­ку.

Вий­шов­ши на во­лю в пер­ші дні вій­ни, опи­ня­єть­ся під ні­мець­кою оку­па­ці­єю, на­ма­га­єть­ся від­да­ти­ся на­ці­о­наль­но-­куль­тур­ній ро­бо­ті, але, не ба­ча­чи умов для цьо­го і пе­рес­від­чив­шись у ге­но­цид­но­му для ук­ра­їн­сько­го на­ро­ду ха­рак­те­рі фа­шис­тсько­го «виз­во­лен­ня», зна­хо­дить шлях до ук­ра­їн­сько­го під­піл­ля, де пра­цює в ре­фе­рен­ту­рі про­па­ган­ди, пи­ше піс­ні, стат­ті, ма­лює ка­ри­ка­ту­ри та пла­ка­ти, бе­ре участь у ство­рен­ні Ук­ра­їн­ської Го­лов­ної Виз­воль­ної Ра­ди (УГВР) та у ви­роб­ле­ні прог­ра­мо­вих до­ку­мен­тів, зо­рі­єн­то­ва­них на об’єд­нан­ня всіх не­за­леж­ниць­ких сил та по­до­лан­ня впли­ву то­та­лі­тар­них і ав­то­ри­тар­них іде­о­ло­гій, на по­во­рот до де­мок­ра­тич­ної по­лі­тич­ної кон­цеп­ції.

В еміг­ра­ції, жи­ву­чи пе­ре­важ­но в Ні­меч­чи­ні, Іван Баг­ря­ний ви­я­вив ве­ли­ку твор­чу енер­гію в ши­ро­ко­му ін­те­лек­ту­аль­но­му і гро­ма­дян­сько­му ді­а­па­зо­ні — як по­ет, ро­ма­ніст, пуб­лі­цист, по­лі­тич­ний мис­ли­тель і ді­яч, ор­га­ні­за­тор по­лі­тич­но­го жит­тя. (До ре­чі, са­ме він був іні­ці­а­то­ром і ор­га­ні­за­то­ром ви­дан­ня ук­ра­їн­сько­го пе­рек­ла­ду «Кол­гос­пу тва­рин» Ор­вел­ла — під та­ким за­го­лов­ком вий­шла сла­вет­на са­ти­ра-ан­ти­у­то­пія. Це був пер­ший пе­рек­лад її чу­жою мо­вою; юві­лей цьо­го ви­дан­ня не­дав­но від­зна­чив «День», а особливо варто відзначити зас­лу­гу Баг­ря­но­го.) З-під йо­го пе­ра ви­хо­ди­ли по­е­зії, час­ти­на яких об’єд­на­на в збір­ці «Зо­ло­тий бу­ме­ранг» (1946; ця збір­ка да­ла під­ста­ву Ю. Ше­ре­ху-­Ше­ве­льо­ву пос­та­ви­ти ім’я ав­то­ра по­ряд з Ула­сом Сам­чу­ком, як двох най­ви­дат­ні­ших пись­мен­ни­ків ук­ра­їн­ської еміг­ра­ції); ро­ма­ни «Тиг­ро­ло­ви» (1944, дру­га ре­дак­ція — 1946—1947), «Сад Гет­си­ман­ський» (1950), «Ог­нен­не ко­ло» (1953), «Ан­тон Бі­да — ге­рой тру­да» (по­е­тич­на са­ти­ра, 1956), «Буй­ний ві­тер» (1957), «Лю­ди­на бі­жить над прір­вою» (1965), п’є­си — «Мо­рі­ту­рі», «Ге­не­рал», «Роз­гром» та ін­ші тво­ри.

Од­ні­єю з го­лов­них тем твор­чос­ті Іва­на Баг­ря­но­го бу­ло вик­рит­тя сис­те­ми біль­шо­виць­ко­го те­ро­ру, по­каз жор­сто­ких і під­ступ­них ме­то­дів ро­бо­ти ка­раль­них ор­га­нів — тут він ви­ко­рис­тав ба­га­тий ма­те­рі­ал осо­бис­тих вра­жень. Йо­го ро­ман «Сад Гет­си­ман­ський» був чи не пер­шим тво­ром еміг­ран­та з СРСР, який роз­по­вів прав­ду про жах­ли­вий ка­тів­ський ме­ха­нізм біль­шо­виць­кої вла­ди. Юрій Ше­рех-­Ше­ве­льов наз­вав йо­го «справ­жньою ен­цик­ло­пе­ді­єю ра­дян­ської по­лі­тич­ної в’яз­ни­ці» і спрос­ту­вав те­зу про Сол­же­ні­ци­на як пер­шо­від­кри­ва­ча ці­єї те­ми: ро­ман Баг­ря­но­го з’я­вив­ся на­ба­га­то ра­ні­ше за тво­ри ос­тан­ньо­го. Кри­тик го­во­рить про «ра­зю­чу по­діб­ність» «Са­ду Гет­си­ман­сько­го» та «Ар­хі­пе­ла­гу ГУЛАГ» (поп­ри біль­шу мас­штаб­ність ос­тан­ньо­го), а вод­но­час за­у­ва­жує, що «брак спри­ят­ли­вої ко­н’юн­кту­ри 1950 ро­ку суп­ро­ти 1970-го і кла­сич­не ук­ра­їн­ське нев­мін­ня ви­хо­ди­ти по­за своє гет­то спри­чи­ни­ло­ся до то­го, що ро­ман Баг­ря­но­го не здо­був і од­ної ти­сяч­ної час­тки ті­єї по­пу­ляр­нос­ті, якої осяг­ла до­ку­мен­таль­на епо­пея Сол­же­ні­ци­на».

І все-­та­ки са­ме ро­ма­ни Баг­ря­но­го — «Тиг­ро­ло­ви» й «Сад Гет­си­ман­ський» — ста­ли ти­ми, що бу­ли пе­рек­ла­де­ні анг­лій­ською та де­я­ки­ми ін­ши­ми мо­ва­ми і здо­бу­ли­ся на пев­ний ре­зо­нанс на За­хо­ді.

Ба­гать­ма єв­ро­пей­ськи­ми мо­ва­ми був пе­рек­ла­де­ний і йо­го пам­флет «Чо­му я не хо­чу ­вер­та­ти­ся до СРСР?», що мав ве­ли­кий роз­го­лос се­ред ук­ра­їн­ської еміг­ра­ції та у сві­ті. Це — один із ше­дев­рів ба­га­тог­ран­ної й тем­пе­ра­мен­тної пуб­лі­цис­ти­ки Баг­ря­но­го, яка зба­га­ти­ла скар­бни­цю ук­ра­їн­ської по­лі­тич­ної дум­ки та іс­то­рію виз­воль­них зма­гань.

Пам­флет «Чо­му я не хо­чу ­вер­та­ти­ся до СРСР?» був від­по­від­дю на об­луд­ні зак­ли­ки ра­дян­ської про­па­ган­ди й на без­со­ром­ні дії за­хід­них уря­дів, які спри­я­ли на­силь­ниць­кій ре­пат­рі­а­ції бі­жен­ців до СРСР — пря­мо в кон­цта­бо­ри. Це бу­ла від­по­відь пат­рі­о­та Ук­ра­ї­ни, який хо­тів ви­ко­рис­та­ти ста­но­ви­ще еміг­ран­та — пе­ре­бу­ван­ня у віль­но­му сві­ті — для бо­роть­би за її сво­бо­ду. Це був і гір­кий до­кір за­хід­ній гро­мад­ськос­ті, яка в біль­шій сво­їй час­ти­ні слі­по не по­мі­ча­ла тра­ге­дії міль­йо­нів жертв біль­шо­виз­му або й, за­гіп­но­ти­зо­ва­на ста­лін­ською про­па­ган­дою, во­ро­же ста­ви­ла­ся до вті­ка­чів із СРСР як до ні­би­то фа­шис­тських «ко­ла­бо­ра­ці­о­ніс­тів».

У цьо­му пам­фле­ті Баг­ря­ний, зок­ре­ма, пи­сав:

«Для єв­ро­пей­ців і для гро­ма­дян всіх час­тин сві­ту (крім СРСР) див­но й нез­ро­зу­мі­ло, як-­то мо­же лю­ди­на уті­ка­ти від сво­єї Віт­чиз­ни і не хо­ті­ти вер­та­тись до неї. То, ма­буть, ве­ли­кі зло­чин­ці, що бо­ять­ся ка­ри за свої ве­ли­кі грі­хи пе­ред сво­єю Віт­чиз­ною?

Ма­буть, то­му до нас став­лять­ся з та­кою во­ро­жіс­тю.

Дій­сно, тут є чо­му ди­ву­ва­ти­ся для тих, для ко­го сло­во «Віт­чиз­на» на­пов­не­не свя­тим зміс­том. Що мо­же бу­ти ми­лі­шо­го за Віт­чиз­ну, за ту зем­лю, де ти ро­див­ся і хо­див по ній ди­тя­чи­ми но­га­ми, де ле­жать кос­ті пред­ків, де мо­ги­ла ма­те­рі.

Для нас сло­во «Віт­чиз­на» та­кож на­пов­не­не свя­тим зміс­том і, мо­же, біль­шим, як для будь-­ко­го ін­шо­го. Але не ста­лін­ська «ро­ді­на». Ме­ні моя Віт­чиз­на снить­ся що­но­чі. Ві­чиз­на моя, Ук­ра­ї­на, од­на з «рів­ноп­рав­них» рес­пуб­лік у фе­де­ра­ції, зва­ній СРСР. Я не тіль­ки не є зло­чин­цем суп­ро­ти мо­єї Віт­чиз­ни, а, нав­па­ки, я ви­тер­пів за неї тре­ти­ну сво­го жит­тя по ра­дян­ських тюр­мах і кон­цта­бо­рах ще до вій­ни.

Во­на ме­ні снить­ся що­но­чі, і все ж я не хо­чу ни­ні вер­та­ти­ся до неї.

Чо­му?

Бо там біль­шо­визм.

Ци­ві­лі­зо­ва­ний світ не знає, що це зна­чить, і мо­же на­віть не по­ві­ри­ти нам. Та слу­ха­ю­чи нас, му­сить пос­та­ви­ти­ся до то­го уваж­но».

І да­лі, роз­по­вів­ши «страш­ну прав­ду про там­теш­ній світ», Іван Баг­ря­ний за­кін­чує свій при­страс­ний пам­флет — зак­лик до люд­ської со­віс­ті й ро­зу­му — та­кою від­чай­душ­ною про­по­зи­ці­єю:

«Лю­ди­ні, що ви­рос­ла в нор­маль­них люд­ських умо­вах, тяж­ко по­ві­ри­ти у все, що ді­я­ло­ся там, на од­ній шос­тій час­ти­ні сві­ту, за ки­тай­ським му­ром.

Нам світ мо­же не по­ві­ри­ти. Доб­ре!

То не­хай нам влаш­ту­ють суд. Не­хай нас су­дять, але в Єв­ро­пі, пе­ред ли­цем ці­ло­го сві­ту. Не­хай нас об­ви­ну­ва­чу­ють, у чо­му хо­чуть, але не­хай нас су­дять пред­став­ни­ки ци­ві­лі­зо­ва­но­го сві­ту. Всі оті сот­ні ти­сяч нас, уті­ка­чів від біль­шо­виз­му, ся­дуть на ла­ву під­суд­них.

Не­хай нам влаш­ту­ють суд.

Але на та­кий суд Ста­лін не пі­де!

Ми то­го су­ду не бо­ї­мо­ся, але він йо­го бо­їть­ся — «сон­цю­по­діб­ний», «бать­ко на­ро­дів», «най­муд­рі­ший із муд­рих», «най­де­мок­ра­тич­ні­ший із де­мок­ра­тич­них» бо­їть­ся та­ко­го су­ду, бо то був би суд над ним і над ці­лим біль­шо­виз­мом»...

По­лу­м’я­ний пам­флет Іва­на Баг­ря­но­го, йо­го прис­трас­на роз­по­відь про страж­дан­ня ук­ра­їн­ських ро­біт­ни­ків, се­лян, ін­те­лі­ген­ції (як і ін­ших на­ро­дів) у біль­шо­виць­ко­му «раю» та про свої влас­ні по­не­ві­рян­ня, стає в 1940-ві ро­ки од­ним із тих до­ку­мен­тів, які до­по­мог­ли змі­ни­ти став­лен­ня за­хід­ної гро­мад­ськос­ті до проб­ле­ми «пе­ре­мі­ще­них осіб», — а вод­но­час це був і по­ча­ток де­мі­фо­ло­гі­за­ції ста­лін­сько­го ре­жи­му.

В еміг­ра­ції у ФРН Іван Баг­ря­ний роз­гор­нув ак­тив­ну по­лі­тич­ну та ор­га­ні­за­тор­ську ді­яль­ність, спря­мо­ва­ну на кон­со­лі­да­цію ук­ра­їн­ських пат­рі­о­тич­них сил, на ви­роб­лен­ня ре­а­ліс­тич­ної й де­мок­ра­тич­ної по­лі­ти­ко-і­де­о­ло­гіч­ної плат­фор­ми, — і це знай­шло від­бит­тя в йо­го ряс­ній пуб­лі­цис­тич­ній, жур­на­ліс­тській про­дук­ції.

Ра­зом із Г. Кос­тю­ком, С. Під­гай­ним та ін­ши­ми Баг­ря­ний ство­рив Ук­ра­їн­ську ре­во­лю­цій­но-­де­мок­ра­тич­ну пар­тію (УРДП), яку очо­лю­вав від 1948 ро­ку до сво­єї смер­ті 1963 ро­ку, та був іні­ці­а­то­ром ство­рен­ня Об’єд­нан­ня де­мок­ра­тич­ної ук­ра­їн­ської мо­ло­ді (ОДУМ).

УРДП ста­ви­ла сво­єю ме­тою бо­роть­бу за не­за­леж­ну де­мок­ра­тич­ну Ук­ра­ї­ну, орі­єн­ту­ю­чись на всі тру­до­ві та на­ці­о­наль­но сві­до­мі еле­мен­ти в са­мій УРСР, — і це бу­ла прин­ци­по­во ак­цен­то­ва­на орі­єн­та­ція, що ви­ма­га­ла змін в іде­о­ло­гії ук­ра­їн­сько­го виз­воль­но­го ру­ху. Од­на з най­чис­лен­ні­ших, з чи­ма­лим ін­те­лек­ту­аль­ним по­тен­ці­а­лом, УРДП ба­га­то зро­би­ла для ево­лю­ції по­лі­тич­ної дум­ки ук­ра­їн­ської еміг­ра­ції в бік єв­ро­пей­ські зро­зу­мі­ло­го де­мок­ра­тиз­му, хоч і за­ли­ши­ла міс­це для сте­ре­о­ти­пів ре­во­лю­цій­нос­ті та кла­со­вос­ті, що по­яс­ню­ва­ло­ся са­ме апе­ля­ці­єю до ре­а­лій УРСР. Ре­а­ліс­тич­ність і ди­на­мізм по­лі­тич­но­го мис­лен­ня Іва­на Баг­ря­но­го, йо­го ен­ту­зі­ас­тич­на пос­та­ва за­без­пе­чи­ли йо­му пос­лі­дов­ни­ків у всіх кра­ї­нах роз­се­лен­ня ук­ра­їн­ської по­лі­тич­ної еміг­ра­ції. Га­зе­та «Ук­ра­їн­ські Віс­ті», яку він зас­ну­вав, яку про­ва­див і яка, за йо­го сло­ва­ми, бу­ла «три­бу­ною но­вої з-під­ра­дян­ської ро­біт­ни­чо-­се­лян­ської еміг­ра­ції, бід­ної ма­те­рі­аль­но, але силь­ної ду­хом», по­над пів­сто­літ­тя за­ли­ша­ла­ся од­ні­єю з най­ком­пе­тен­тні­ших ук­ра­їн­ських га­зет у ді­ас­по­рі.

Іван Баг­ря­ний по­єд­ну­вав ідею на­ці­о­наль­но­го виз­во­лен­ня Ук­ра­ї­ни з іде­я­ми со­ці­аль­ної де­мок­ра­тії та со­ці­аль­ної спра­вед­ли­вос­ті. Ос­нов­ною си­лою виз­воль­но­го ру­ху в Ук­ра­ї­ні він вва­жав ро­біт­ни­ків, се­лян, тру­до­ву ін­те­лі­ген­цію. В цьо­му він був близь­кий до Ми­ки­ти Ша­по­ва­ла — ді­я­ча і те­о­ре­ти­ка ук­ра­їн­ських со­ці­а­ліс­тів-­ре­во­лю­ці­о­не­рів у пер­шій по­ло­ви­ні ХХ сто­літ­тя.

Пос­лі­дов­но по­бо­рю­ю­чи те, що він ін­тер­пре­ту­вав як кас­то­вий ха­рак­тер де­я­ких від­ла­мів ук­ра­їн­сько­го на­ці­о­на­ліз­му та від­по­від­ні елі­тар­ні те­о­рії (те­пер, до ре­чі, ак­тив­но від­род­жу­ва­ні), Іван Баг­ря­ний на­то­мість ствер­джу­вав, що «но­сі­єм ук­ра­їн­ської на­ці­о­наль­ної ідеї є ни­ні не кас­та, не клас чи якась спе­ці­аль­на гру­па, а ук­ра­їн­ський на­род».

Зав­дан­ням сво­єї пар­тії Іван Баг­ря­ний вва­жав — сто­я­ти на грун­ті ці­єї шир­шої на­род­ної прав­ди: «Це зав­дан­ня ми зав­жди ма­є­мо на оці, і в ім’я йо­го здій­снен­ня мо­же­мо ви­тер­пі­ти які зав­год­но на­пад­ки й про­во­ка­цій­ну ша­мот­ню суп­ро­ти нас усіх тих, хто жа­ха­єть­ся сло­ва «мар­ксизм», «ма­те­рі­а­лізм»... і го­тує роз­пра­ву ку­лею і ши­бе­ни­цею» («На­ші по­зи­ції», 1948, ч. І, с. 27-28).

У жит­тє­во­му грун­ті ук­ра­їн­сько­го на­ці­о­наль­но­го ру­ху (а не в елі­та­рис­тських те­о­рі­ях) та в йо­го ма­со­во­му ха­рак­те­рі І. Баг­ря­ний вба­чав за­по­ру­ку пе­ре­мо­ги і при­чи­ну стра­ху чер­во­них ім­пе­рі­а­ліс­тів пе­ред Ук­ра­ї­ною: «Тим зас­траш­ли­вим для ра­дян­ських ім­пе­рі­а­ліс­тів фак­том є факт, що но­сі­єм ідеї са­мос­тій­ної, віль­ної, су­ве­рен­ної Ук­ра­ї­ни сьо­год­ні є вже не па­ра де­сят­ків «ін­те­лі­ген­тів», ама­то­рів ста­ро­ви­ни й фоль­кло­ру, ні­ко­му не шкід­ли­вих, а є тим но­сі­єм ідеї са­мос­тій­ної, не­за­леж­ної Ук­ра­ї­ни ук­ра­їн­ське ро­біт­ниц­тво й се­лян­ство, ук­ра­їн­ський тру­до­вий на­род» («Ук­ра­їн­ські віс­ті», 29 трав­ня 1952 р.). Тут бу­ла, пев­но, оп­ти­мі­за­ція си­ту­а­ції та нас­тро­їв в Ук­ра­ї­ні, але са­ме нас­та­нов­лен­ня на внут­ріш­ні си­ли ук­ра­їн­сько­го на­ро­ду і ре­зер­ви ор­га­ніч­но­го роз­вит­ку ук­ра­їн­сько­го сус­піль­ства — слуш­не й вип­рав­да­не.

Як од­не з най­важ­ли­ві­ших зав­дань І. Баг­ря­ний зав­жди ви­су­вав: «Об’єд­на­ти всю різ­но­мов­ну і різ­но­рід­ну ма­су на­се­лен­ня Ук­ра­ї­ни в єди­ну ук­ра­їн­ську ці­лість». У зв’яз­ку з цим пос­та­ва­ла проб­ле­ма міс­та. Ось що го­во­рив він про це на ІІІ з’їз­ді УРДП: «Проб­ле­ма міс­та — це проб­ле­ма па­ну­ван­ня в Ук­ра­ї­ні. Ра­дян­ська і вза­га­лі ро­сій­ська по­лі­ти­ка спря­мо­ва­на на ро­з’єд­нан­ня ук­ра­їн­сько­го ро­біт­ниц­тва й се­лян­ства, на від­чах­нен­ня міс­та з на­ці­о­наль­но­го ук­ра­їн­сько­го ком­плек­су й ра­ди­каль­не йо­го зро­сій­щен­ня».

Ця те­за — склад­ник пос­тій­ної бо­роть­би І. Баг­ря­но­го з ук­ра­їн­ським шо­ві­ніз­мом та йо­го по­лі­тич­ни­ми мо­ди­фі­ка­ці­я­ми в еміг­ра­цій­них ко­лах. І він ро­бить вис­но­вок: «Ми му­си­мо про­тис­та­ви­ти ро­сій­ській по­лі­ти­ці, як та­кож і по­лі­ти­ці рід­них ук­ра­їн­ських не­до­рік, по­лі­ти­ці ро­з’єд­нан­ня — по­лі­ти­ку зв’я­зу­ван­ня, об’єд­нан­ня, злит­тя в єди­ну ці­лість, бо ця єд­ність усіх еле­мен­тів ук­ра­їн­сько­го сус­піль­ства нам пот­ріб­на кон­че як най­важ­ли­ві­ша пе­ре­ду­мо­ва в бо­роть­бі з мо­гут­нім во­ро­гом. Щоб об’єд­на­ти всі со­ці­аль­ні й на­ці­о­наль­ні еле­мен­ти ук­ра­їн­сько­го на­ро­ду в єди­ну на­цію, щоб щіль­но по­єд­на­ти міс­то з се­лом, му­си­мо на­пи­са­ти на сво­є­му щи­ті ве­ли­кий де­віз не ра­со­во­го, а те­ри­то­рі­аль­но­го пат­рі­о­тиз­му» (Знов-­та­ки: те, що Баг­ря­ний ви­су­вав по­над пів­сто­літ­тя то­му гі­по­те­тич­но, сьо­год­ні пос­та­ло пе­ред Ук­ра­їн­ською дер­жа­вою як пер­шо­чер­го­ва пот­ре­ба!)

З чо­го мо­же вип­ли­ва­ти та­кий пат­рі­о­тизм? З ре­аль­них жит­тє­вих ін­те­ре­сів ук­ра­їн­сько­го на­ро­ду. На дум­ку І. Баг­ря­но­го, хоч ук­ра­їн­ські тру­до­ві ма­си «ста­нов­лять со­бою грунт, аб­со­лют­но не сприй­нят­ли­вий для іде­о­ло­гії вузь­ко на­ці­о­на­ліс­тич­но­го ро­зу­мін­ня», во­ни «аб­со­лют­но сприй­нят­ли­ві для ідеї ук­ра­їн­ської дер­жа­ви». Для то­го, го­во­рить Баг­ря­ний, є пе­ре­ду­мо­ва, «силь­ні­ша за сум­нів­ну «ра­со­вість», за «на­ці­о­на­лізм» чи «шо­ві­нізм». Це — ри­са, «влас­ти­ва од­на­ко­во міс­ту й се­лу й яка їх єд­нає, виз­на­ча­ю­чи по-с­прав­жньо­му на­ці­о­наль­ну при­на­леж­ність як зро­сій­ще­них ро­біт­ни­ків, так і бай­ду­жих до «на­ці­о­на­ліз­му» ук­ра­їн­ських се­лян,.. так і всіх за­си­мі­льо­ва­них, врос­лих в ук­ра­їн­ський грунт, в ук­ра­їн­ське ви­роб­ниц­тво, в ук­ра­їн­ський ви­роб­ни­чий процс ро­сі­ян, жи­дів, гре­ків та ін­ших. Ри­са ця — єд­ність, спіль­ність со­ці­аль­них і по­лі­тич­них ін­те­ре­сів, не­роз­рив­но зв’я­за­них із те­ри­то­рі­аль­но-­дер­жав­ни­ми ін­те­ре­са­ми Ук­ра­ї­ни, що в су­куп­нос­ті й тво­рять ни­ні на­ці­о­наль­ні ін­те­ре­си цих лю­дей».

Він спрос­то­вує дум­ку про те, що ро­біт­ниц­тву бай­ду­же до ідеї са­мос­тій­ної Ук­ра­ї­ни. Як ро­біт­ниц­тво, так са­мо й усе на­се­лен­ня «за са­мос­тій­ну Ук­ра­ї­ну бу­де бо­ро­ти­ся, але ли­ше за та­ку, в яку ві­ри­ти­ме, що в ній йо­му бу­де віль­ні­ше й кра­ще жи­ти. Бо це на­се­лен­ня ба­чи­ло вже кіль­ка «Ук­ра­їн», в то­му чис­лі «Ук­ра­ї­ну» Ми­ки­ти Хру­що­ва й Ері­ха Ко­ха».

Жи­ти­ме та Ук­ра­ї­на, в якій бу­дуть за­без­пе­че­ні ін­те­ре­си ук­ра­їн­сько­го на­ро­ду. «А ті ін­те­ре­си: Вла­да! Зем­ля! За­во­ди і фаб­ри­ки і всі бла­га! І сво­бо­да. Сво­бо­да по­ряд­ку­ва­ти на сво­їй зем­лі в сво­їх ін­те­ре­сах».

Це ска­за­но в 1948 ро­ці. По­над пів­сто­літ­тя то­му. По­над пів­сто­літ­тя то­му бу­ли ви­го­ло­ше­ні та роз­ви­ну­ті й ін­ші дум­ки, які ста­но­ви­ли ос­но­ву ці­ліс­ної по­лі­тич­ної кон­цеп­ції Іва­на Баг­ря­но­го. То­ді, зда­ва­ло­ся б, ма­ло бу­ло під­став для та­ко­го оп­ти­міз­му (хоч і дра­ма­тич­но­го) що­до май­бут­ньої до­лі Ук­ра­ї­ни. Але знан­ня ук­ра­їн­сько­го жит­тя, ор­га­ніч­ний за­ряд на­ці­о­наль­ної енер­гії й ві­ра в твор­чий по­тен­ці­ал ук­ра­їн­сько­го на­ро­ду на­да­ли по­лі­тич­но­му мис­лен­ню Баг­ря­но­го ті­єї про­віс­ниць­кої про­зір­ли­вос­ті, яка ма­ла б вра­зи­ти су­час­но­го уваж­но­го чи­та­ча. Ад­же — поп­ри де­я­кий те­о­ре­тич­ний ек­лек­тизм та інер­цію на­род­ниць­ко-­со­ці­ал-­ре­во­лю­ці­о­ніс­тської (а по­час­ти й ука­піс­тської) фра­зе­о­ло­гії, поп­ри де­я­кий анах­ро­нізм по­лі­тич­ної ри­то­ри­ки — ба­га­то йо­го про­ві­щень справ­ди­ло­ся, а чи­ма­ло йо­го прин­ци­по­вих по­ло­жень збе­рі­га­ють і сьо­год­ні свою ва­гу та ак­ту­аль­ність.

Тим па­ра­док­саль­ні­шим є той факт, що здо­бут­ки по­лі­тич­ної дум­ки Іва­на Баг­ря­но­го не бу­ли на­леж­ною мі­рою зат­ре­бу­ва­ні ні в ми­ну­ло­му, в ді­ас­по­рі, ні до­сі, в не­за­леж­ній Ук­ра­ї­ні. Прик­ро ди­ви­ти­ся, три­вож­но ба­чи­ти, як і в наш час на­ці­о­наль­но-­де­мок­ра­тич­ні си­ли ро­би­ли по­мил­ки, які вже гу­би­ли Ук­ра­ї­ну й від яких ще пів­сто­літ­тя то­му зас­те­рі­гав Іван Баг­ря­ний: від­рив на­ці­о­наль­но-­по­лі­тич­них зав­дань від со­ці­аль­но-е­ко­но­міч­них, в ре­зуль­та­ті чо­го іні­ці­а­ти­ву за­хис­ту жит­тє­вих ін­те­ре­сів тру­дя­щих пе­ре­хоп­лю­ва­ли не­о­біль­шо­ви­ки (щоп­рав­да, ли­ше на рів­ні об­луд­них га­сел і мі­тин­го­вої гри, але це ду­же не­без­печ­на гра); не­дос­тат­ність дер­жав­ниць­ко­го, ін­тег­ру­ю­чо­го ро­зу­мін­ня по­лі­тич­ної на­ції, по­вер­хо­вий під­хід до склад­но­щів мов­но­го пи­тан­ня, який дає мож­ли­вість во­ро­гам ук­ра­їн­ської не­за­леж­нос­ті ви­ко­рис­то­ву­ва­ти йо­го для роз­ко­лу ук­ра­їн­сько­го сус­піль­ства, та ін.

Гро­ма­дян­ський тем­пе­ра­мент Баг­ря­но­го не вмі­щав­ся в рі­чи­щі су­то ху­дож­ньої твор­чос­ті й про­ри­вав­ся в по­е­зії та про­зі — по­лі­тич­ни­ми дек­ла­ра­ці­я­ми та по­лі­тич­ною са­ти­рою. (Зга­дай­мо хо­ча б по­е­тич­ний цикл «Ка­ї­нам, ха­мам і про­во­ка­то­рам, мер­твим, жи­вим і ще не на­род­же­ним, в Ук­ра­ї­ні і по­за Ук­ра­ї­ною су­щим» — з ха­рак­тер­ним, так ін­тим­но пе­ре­жи­тим епіг­ра­фом з Оле­ся: «Свої сер­ця нам ви­ри­ва­ли, чу­жі те­са­ли нам хрес­ти».) За­те й нав­па­ки — в йо­го пуб­лі­цис­ти­ці на іде­о­ло­гіч­ні кон­струк­ції та ло­гіч­ні вик­лад­ки ля­гає пе­чать емо­цій­нос­ті та по­е­тич­но­го ві­зі­о­нер­ства, не ка­жу­чи про сти­ліс­тич­ну ба­га­то­бар­вність і ча­сом «сві­тін­ня» сло­ва.

За­га­лом же пуб­лі­цис­тич­ний до­ро­бок Іва­на Баг­ря­но­го яв­ляє над­зви­чай­ний ін­те­рес і, як уже го­во­ри­ло­ся, ба­га­то в чо­му пов­чаль­ний і не втра­тив сво­єї ак­ту­аль­нос­ті. Не всі, на­пев­но, по­го­дять­ся з пог­ля­да­ми ав­то­ра, ча­сом вис­лов­ле­ни­ми в за­па­лі по­ле­мі­ки (та в цьо­му й не­має до­ко­неч­ної пот­ре­би), але, по­за сум­ні­вом, кож­но­му мо­жуть да­ти не­а­би­я­кий ім­пульс для роз­ду­мів, для по­рів­нян­ня двох уже до­сить від­да­ле­них один від од­но­го пе­рі­о­дів на­шої та сві­то­вої іс­то­рії й вис­нов­ків про ми­ну­ще і ста­ле в ній, про ди­на­мі­ку сус­піль­но-­по­лі­тич­них про­це­сів та кри­те­рії їх оцін­ки, про по­шу­ку­ван­ня ін­те­лек­ту­аль­но­го «клю­ча» до них.

Зок­ре­ма тим чи­та­чам в Ук­ра­ї­ні, тій час­ти­ні мо­ло­ді, в уяв­лен­ні якої, че­рез не­о­біз­на­ність, уся іде­о­ло­гія ук­ра­їн­сько­го на­ці­о­наль­но-­виз­воль­но­го ру­ху зво­дить­ся до праць Д. Дон­цо­ва та йо­го при­хиль­ни­ків і пос­лі­дов­ни­ків, не зай­ве бу­де оз­на­йо­ми­ти­ся і з ін­ши­ми кон­цеп­ці­я­ми.

Вод­но­час пуб­лі­цис­ти­ка Іва­на Баг­ря­но­го є квінт­е­сен­ці­єю на­ці­о­наль­ної гід­нос­ті й су­ве­рен­нос­ті, обс­то­ю­ван­ня пов­но­ти на­ці­о­наль­но­го бут­тя. Во­на по­дає прик­лад пос­лі­дов­но­го, без­ком­про­міс­но­го і ар­гу­мен­то­ва­но­го вик­рит­тя ро­сій­сько­го ве­ли­ко­дер­жав­но­го шо­ві­ніз­му — як у йо­го по­пу­ляр­но-­вуль­гар­них фор­мах, так і в «прог­ре­сис­тських» та «ін­те­лек­ту­а­ліс­тських». В си­ло­ве по­ле по­лі­тич­ної дум­ки Баг­ря­но­го вхо­див і ши­ро­кий спектр фак­тів та про­це­сів сві­то­во­го по­лі­тич­но­го жит­тя.

Со­ці­а­лізм, ко­му­ніс­тич­ну іде­о­ло­гію Іван Баг­ря­ний знав не збо­ку, як щось чу­же й да­ле­ке, — він внут­ріш­ньо пе­ре­жив її, ви­жив, від­ро­див­ся з неї, очис­тив­ся — то­му су­див про неї глиб­ше, точ­ні­ше і спра­вед­ли­ві­ше, ніж ін­ші, від по­чат­ку до неї да­ле­кі; то­му ба­чив її «зсе­ре­ди­ни»; то­му міг да­ва­ти прог­но­зи, що справ­джу­ва­ли­ся. А йо­го вик­рит­тям до­да­вав си­ли гнів за спап­лю­же­ні на­дії міль­йо­нів, які бу­ли по­ві­ри­ли фаль­ши­вим бо­гам, гнів і біль за зни­ще­не ук­ра­їн­ське від­род­жен­ня.

У пам­фле­ті «Чо­му я не хо­чу вер­та­ти­ся до СРСР?» Іван Баг­ря­ний пи­сав:

«Я вер­нусь до сво­єї Віт­чиз­ни з міль­йо­на­ми сво­їх бра­тів і сес­тер, що пе­ре­бу­ва­ють тут, в Єв­ро­пі, і там, по си­бір­ських кон­цта­бо­рах, то­ді, ко­ли то­та­лі­тар­на кри­ва­ва біль­шо­виць­ка сис­те­ма бу­де зне­се­на так, як і гіт­ле­рів­ська. Ко­ли НКВС пі­де вслід за гес­та­по, ко­ли чер­во­ний ро­сій­ський фа­шизм щез­не, як щез фа­шизм ні­мець­кий.

Ко­ли нам, ук­ра­їн­сько­му на­ро­до­ві, бу­де по­вер­не­но пра­во на сво­бо­ду і не­за­леж­ність в ім’я хрис­ти­ян­ської прав­ди і спра­вед­ли­вос­ті».

Ни­ні Іван Баг­ря­ний вер­та­єть­ся в Ук­ра­ї­ну. І ствер­джу­ють­ся гор­ді сло­ва, ви­кар­бу­ва­ні на йо­го мо­ги­лі:

Ми є. Бу­ли. І бу­дем Ми!

Й Віт­чиз­на на­ша з на­ми.

Іван ДЗЮ­БА

Серія книжок
Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера